Найменше село Вінниччини?

Назва – Павлівка Гайсинського району (нині входить до складу Кунківської сільської ради)

Населення – 14 чоловік

Загальна площа – 0,327 км2

Час заснування – кінець 19 ст.

Відстань від обласного центру – 118 км, від райцентру – 38 км

Соціальна інфраструктура – відсутня

Тут постійно мешкає 14 осіб, а зареєстровано 26… Повсякчас люди мешкають у 12 будинках, а загалом на єдиній вулиці протяжністю 700 метрів нараховується 31 хата. Село жвавішає та трошки наповнюється людьми весняно-літньої пори, коли в пустуючі будинки повертаються дачники та пенсіонери, які воліють проводити літо на рідному обійсті на лоні мальовничої природи. Місцева річка впадає у Південний Буг, розташований поруч ліс та широкі лани приваблюють сюди як відпочивальників, так і фермерів-одноосібників, які неквапливо розвивають свої підсобні господарства.

Тут немає ні магазина, ні школи, ні ФАПа, ні будинку культури, ні якогось іншого об’єкта інфраструктури. Але не поспішайте заламувати руки з приводу зникаючих сіл та відриву від цивілізації. Справа в тому, що цих важливих для суспільного життя об’єктів тут не було ніколи. Ну так історично склалося! За роботою та соціальним обслуговуванням люди завжди ходили у сусідні Сокільці (кілометр звідси) та Кузьминці (4 км). А історичний максимум кількості населення не сягає навіть 150 людей: 140 і не більше тут мешкало у найпродуктивніші часи. Хуторянське поселення, яке спершу виникло на місці Павлівки, так і не розрослося до великих масштабів. Але затишним, компактним проживанням в одну вулицю протягнулося з кінця 19 століття і  сягнуло, як не дивно, вже 20-х років століття 21-го. Хоча за ці буремні роки не одне село, значно більше та благополучніше, вже встигло зникнути з карти.

Вікіпедія подає інформацію, що роком заснування Павлівки можна вважати 1910. Місцеві мешканці, серед яких – наш співрозмовник Володимир Закриничний, що нині працює діловодом у Кузьминцях, заперечують: історія села давніша, і саме вивчивши витоки її створення, можна пояснити малочисельність та відособленість павлівчан. Адже так було з віку-роду!

– Точної дати заснування немає. За  деякими архівними даними, це 70-80-ті роки 19 століття. Точно відомо, що в 1862 році поміщик Ярошинський, який володів навколишніми Кузьминцями, Сокільцями, дав у посаг своєму зятю  Едуарду Бонецькому ці землі. Новий власник почав і господарювати по-новому, на більш промисловій основі. Зокрема, вирішив там збудувати три рукотворні ставки. Біля одного звели камінний місточок,  який вів на його дальні ферми. Залишки цієї споруди залишилися і сьогодні. А доглядати за водоймами доручили такому собі Павлу Бондаренку – він і поселився із сім’єю біля останнього, найбільшого ставка, де збудував собі будиночок. На Павла говорили по-сільському – Павлік. До того ж, був він гунявим, тож свого часу поселення називали Гунявка, – ділиться історією походження назви Володимир Володимирович.

Столипінська аграрна реформа  на початку ХХ століття  дала можливість  селянам брати відруби, і деякі заможні селяни взяли собі землю – місцина розрослася, прибувала людьми, що вели тут господарства. Відтак стала Павлівським хутором, а статус села отримала вже в 30-х роках, за радянської влади. Здавалось, що життя налагоджується і ніщо не заважатиме селянам жити зі своєї мирної праці. Аж ні. Мешканці невеликого подільського села відчули всі лихоліття свого часу, але, знову таки, якимось дивом порятувались серед буревіїв історії. Уродженка  Павлівки, вчителька Годованець  Марія Петрівна, нині покійна, розповідала сучасникам, що в роки Голодомору багатьом односельцям вижити допомогла річка. Саме там люди ловили скуйків та рибу. А дикі зарості глоду, терену та шипшини з найближчого лісу підтримували в них життя, що ледь жевріло у виснажених організмах. З перетертого липового листя та кропиви пекли млинці – так і вижили.

Під час Другої світової війни з Павлівки на фронт призвали 12 чоловіків, а повернулося додому лише двоє. За допомогу партизанам, яких не раз переховували та лікували павлівчани, село ледь не спалили! Але місцевий мешканець, що виконував функції старости, вговорив окупантів (це були румуни) пожаліти місцевий люд – загарбники знищили три хати, решту не зачепили. Один із жителів Павлівки, Новак Дементій Степанович, пройшов війну від початку і до кінця. Він доставляв продукти через Ладозьке озеро до окупованого Ленінграда, мав нагороди, був неодноразово поранений, навіть тонув у цьому озері. Але вижив і повернувся на батьківщину – земляки досі шанують та пам’ятають героїчного земляка. Після закінчення війни, як і скрізь по Україні, серед людей панувало піднесення, всі прагнули насолодитись мирним життям та відродити зруйновані господарства. Люди створювали сім’ї та народжували дітей.

– У 50-60-х роках у селі вже був 41 двір і проживало близько 140 осіб – ось тоді було в нас людей найбільше! – пригадує Володимир Володимирович. – Але школи так і не було. Аби вчитися, діти ходили аж в 3 населених пункти. У початкову школу –  до Сокільців, у семирічну – в Кузьминці, а десятирічка була аж в Степашках. Зрозуміло, що потроху молодь «випаровувалась» із села, шукаючи кращих перспектив та освіти. Люди середнього віку завжди працювали в навколишніх селах, де були колгоспи, ферми, відгодівельні комплекси. Зокрема, крупна вівцеферма та польові бригади вимагали великої кількості робочих рук у Сокільцях.

У 70-х роках минулого століття село було електрифіковано та радіофіковано. Але відтік людей було вже не зупинити… На даний час найстаріший жительці,  Федоренко Надії Михайлівні, 92 роки. Але прикро, як прикро дізнатися, що остання  дитина у місцевих мешканців народилась у 1972 році… І знову парадокси Павлівки: попри озвучені факти, автобусне сполучення тут щоденне (окрім вихідних), а це, погодьтесь, не скрізь трапляється і у великих селах. А в 2014 році вулицю села електрифікували, і тепер вона освітлена не гірше, як місто. Входження до складу Кунківської ОТГ після 2017 року принесло павлівчанам ще одну маленьку «вигоду»: село та покинуті будиночки почистили від заростей та хащів. Окрім родючих грунтів, які орендують кілька сільгоспвиробників, справно виплачуючи людям «за паї», в Павлівці  є ще одне природне багатство.  У 80-х роках тут робили геологічні розвідування і знайшли поклади фаянсових руд. На місці розвідок досі залишилися законсервовані шурфи.

– Люди в нас всі пенсійного віку, але дедалі більше городян купують пустуючі будинки, щоб вести підсобне господарство або під дачі. Маємо декілька фермерів, причому дехто розвиває прогресивні агротехнології. Картоплярством за новими підходами, до речі, займається учасник АТО Петро Смірнов. А відпочити душею у цих мальовничих краях хочуть і деякі заможні люди – ми зовсім не забуті Богом! До благ цивілізації – ФАПу, магазину, сільради – не так далеко, ми завжди ходили що до клубу, що до лікаря у сусідні села. Тому віримо, що не зникне наша Павлівка з карти України. До речі, є інформація, що селом зацікавилися потужні інвестори, які хочуть будувати тут тваринницькі комплекси. Якщо це здійсниться, то, може, заживе Павлівка іншим життям? Ми сподіваємось на це, – філософськи закінчив розмову Володимир Закриничний.

Отже, Павлівці бути? Час покаже. Злами та виверти історії непередбачувані…

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені