«Чужої біди не буває», –

каже заступниця голови обласної організації ветеранів України, очільниця волонтерського центру «Пенсіонер», 80-річна Лідія Максимівна Балаканова.

Лідія Максимівна мала активну життєву позицію завжди, ще з молодих років. А почалось все із Могилів-Подільського приладобудівного заводу, де разом із професійними обов’язками довелось бути заступником голови жіночої ради, членом комітету комсомолу, заступником голови профкому, лектором-пропагандистом, допомагати студентам-заочникам. Не став винятком і вінницький період, коли Лідія Максимівна очолила фабрику «Ветеран», куди з метою додаткового підробітку працевлаштовувались пенсіонери та молоді матері. І знову ж таки професійна діяльність поєднувалась із громадською роботою. Відтак, тричі поспіль була депутатом Ленінської районної ради міста Вінниці, очолювала обласну Жіночу раду. А після виходу на пенсію 12 років головувала у Ленінській та Правобережній міста Вінниці районній раді ветеранів і ось вже шостий рік працює заступником голови обласної організації, де серед іншого керує роботою волонтерського центру «Пенсіонер».

– Нашому центру вже, мабуть, років із тридцять, – зазначає Лідія Максимівна. – При цьому основна практична робота зосереджена на місцях, у 33 районних та міських ветеранських організаціях Вінниччини, які з повним правом можна назвати і осередками волонтерства також. Для прикладу, минулого року було надано різної благодійної допомоги на суму понад 13 мільйонів гривень. Зокрема, працювали безпосередньо як із ветеранами, так і учасниками АТО, дітьми-сиротами та іншими малозабезпеченими категоріями населення. Хоча ми й у Вінниці теж активно беремось за добрі справи. Якогось року, пригадую, в Бару сталась пожежа, загорівся багатоквартирний будинок, то ми тут, у місті, збирали для них «гуманітарку». Привезли, роздали, то люди дякували, і нам було приємно, що долучились. Крім цього, проводимо організаційно-методичну роботу. Маю на увазі різноманітні навчальні семінари, круглі столи, присвячені вивченню чинного законодавства, зокрема й реформі місцевого самоврядування.

– А загалом поняття «волонтерство» дуже широке, – пояснює співрозмовниця. – І включає в себе не лише підтримку тих, хто опинився у матеріальній скруті. Для прикладу, наші волонтери працювали над озелененням музею-садиби Миколи Пирогова у Вінниці. Знайшли спонсорів, які надали саджанці, запросили голів ряду обласних ветеранських організацій, керівників квартальних комітетів обласного центру, і всі гуртом висадили кількасот саджанців модрини.

– Або візьміть, для прикладу, мешканців області, котрим за радянського часу було присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної праці та ветеранів, нагороджених за працю різними орденами та медалями, – продовжує Лідія Максимівна. – Ми влаштували для них ціле свято. З концертом, подарунками, спілкуванням із молоддю. І це теж волонтерська робота. Головне, витягнути людину із «чотирьох стін», дати можливість повноцінного життя, щоб вона відчула власну значимість. Саме тому наші волонтери часто відвідують самотніх пенсіонерів, бувають у Будинках престарілих, щось спечуть, принесуть, прийдуть, привітають. А скільки позитивних емоцій викликають вітання з різними сімейними торжествами! Це ж не потребує якихось аж надто великих матеріальних затрат, правда ж? Головне, аби було бажання. Нашим стареньким дуже не вистачає уваги – от за справу й беруться наші волонтери. Десь у когось проблеми з житлом. Комусь потрібно допомогти скопати город або занести вирощене до погреба. Ну елементарні ж речі, а інколи і їх нема кому зробити.

– Чужої біди не буває, – каже Лідія Балаканова. – Досі пам’ятаю, як ми всі гуртом збирали речі для учасників АТО та переселенців із Донбасу. Люди зносили все: ложки, виделки, каструлі, ковдри, матраци, теплі речі. Все це складалось прямо в нашому офісі на Соборній. І коли всього набиралось достатньо, то ми телефонували волонтерам чи у квартальні комітети і всю гуманітарну допомогу розподіляли за призначенням. А пригадуєте вибухи на Калинівському арсеналі? Теж збирали допомогу для постраждалих гуртом. Потім приїхав голова тамтешньої ветеранської організації і все забрав. Ходили навіть в обласний госпіталь ветеранів, де перебували на лікуванні учасники АТО, носили їм подарунки.

– Лідіє Максимівно, з висоти ваших прожитих вісімдесяти років скажіть, чи стали ми добрішими? Адже навіть із релігійної точки зору Господь насилає випробування, аби люди мали більше милосердя один до одного.

– Знаєте, мені важко відповісти. Тому що наші «давні», перевірені часом активісти – це одне, а от люди, котрі повиходили на пенсію ось вже зараз, нещодавно, – трохи інше. Телефоную і прошу щось комусь допомогти, а у відповідь чую: «А що ми з цього будемо мати?..» І що кому будеш казати? Я ж не можу когось змусити – тільки просити. Але буду казати про себе. Особисто мені дуже радісно, коли навіть у такому віці ще можу комусь допомогти. До мене часто телефонують, аби порадитись. Буває у громадському транспорті одразу кілька незнайомих мені людей пропонують місце сісти. І не тому, що бабусі 80 років (сміється), а тому, що колись поставилась до них по-людськи і в чомусь допомогла. Я про це вже давним-давно забула, а вони – ні.

Що ж, недаремно кажуть, що життя дається всім, а старість тільки обраним. Мені здається, що у Господа таку гідну й сповнену поваги старість, справді, ще  потрібно заслужити.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені