Чітко. Злагоджено. По-військовому…

керує Жмеринською районною організацією ветеранів 65-річний полковник у відставці Анатолій Григорович Паламарчук.

Ця громадська організація веде свій відлік із 2007 року. Саме тоді Жмеринську міськрайонну організацію ветеранів поділили на міську та районну. І якщо за першою залишились всі матеріальні «активи»: приміщення, меблі, оргтехніка, то другій «у спадок» не дісталось нічого – ні стола, ні ручки, ні папірця… Навіть мережа первинних організацій, яка мала б діяти на території району, як з’ясувалось дещо згодом, також була у незадовільному стані. Оскільки в половині населених пунктів не було жодних ветеранських структур.

На фото: Анатолій Паламарчук та голова обласної організації ветеранів України Володимир Мазур із головами первинних ветеранських організацій Жмеринського району (обидва стоять у центрі у військовій формі. Анатолій Паламарчук – праворуч).

З усіма цими проблемами й зіткнувся Анатолій Паламарчук, на той час керуючий справами районної ради, коли 2007 року йому було запропоновано очолити весь ветеранський актив Жмеринського району. Звісно, тогочасні голови райдержадміністрації та районної ради знали про існуючий стан справ. Мабуть, тому роботу з ветеранами й довірили людині, котра перед цим віддала війську майже три десятки років життя.

– Почали із приміщення, – пригадує Анатолій Григорович. – Мені місцева влада, коли «сватала» на голову районної ветеранської організації, обіцяла підтримку. От ми від імені всієї ветеранської громади й звернулись із відповідним листом. У результаті отримали кімнату у приміщенні місцевого кіновідеопрокату. Воно було у доволі занедбаному стані, однак спільними зусиллями за допомогою благодійників його було відремонтовано. Також придбано меблі та оргтехніку. Паралельно довелось працювати над створенням організації. Я ж думав, що раз організація називалась міськрайонна, то в селах так само, як і в місті, також мали б бути первинні ветеранські організації. А вийшло, що ніде нічого нема. У місті – так. Люди час від часу збирались, щось вирішували. А от на території району існувало лише 17 (супроти нинішніх 32) первинних ветеранських організацій. При цьому вони працювали ніби самі по собі, оскільки до цього в районі ними ніхто не цікавився. Але ми зробили їх дієвими. Завітали у кожне велике село, до кожної сільради, переговорили з кожним сільським головою. Переконали створити повноцінні первинні ветеранські організації: з головами, заступниками, радами ветеранів, активом.

– Наскільки районна влада допомагала вам у роботі? Чи все обмежилось лише виділенням приміщення та придбанням туди меблів?

– У нас завжди були партнерські та дуже конструктивні стосунки із всіма керівниками і райдержадміністрацій, і районних рад. Більше того, коли я став головою районної ветеранської організації, то не лише поєднував цю роботу із обов’язками керуючого справами районної ради, а на громадських засадах став працювати ще й заступником голови райдержадміністрації по роботі з ветеранами. А пізніше, у 2014-2015 роках, коли мене було обрано головою Жмеринської районної ради, продовжував очолювати районну організацію ветеранів і до сьогодні є заступником голови райдержадміністрації по роботі з ветеранами, попри те, що вже п’ять років як на пенсії. Це я веду до того, що з боку районної влади ми мали постійну підтримку. Для прикладу, ні районна рада, ні райдержадміністрація ніколи не «економили» на ветеранах. Скажімо, нинішнього року на підтримку нашої діяльності з районного бюджету було виділено 80 тисяч гривень. Це немало. А були роки, коли перераховували по100, 110 і навіть 115 тисяч гривень. Ці кошти йшли виключно на матеріальну допомогу й підтримку ветеранів. Наведу один приклад: у нашому районі голови усіх 32-х первинних ветеранських організацій чотири рази на рік отримують по 300-400 гривень матеріальної допомоги. Це так звані «дорожні», щоб вони не витрачали власних коштів, коли приїжджають у район на щоквартальні наради. Так само виплачувались матеріальні допомоги малозабезпеченим ветеранам. Якщо голова якоїсь первинної організації вважав, що комусь слід допомогти, він брав у людини заяву і звертався до нас про надання матеріальної підтримки. Ми збирали президію, виносили рішення і надавали допомогу в межах 200-500 гривень. Можливо, це не надто великі гроші, але ми їх намагались надати якомога більшій кількості людей. При цьому все, що стосується коштів, якоїсь матеріальної підтримки, затверджується виключно колегіально, на засіданні президії. Ніколи, нічого не затверджувалось одноосібно: зібрались, прийняли рішення, запротоколювали, виплатили…

– Або ще один приклад роботи, – продовжує тему Анатолій Григорович. – У нас якось з першого дня повелось так – ось затверджений план і все має бути згідно з графіком. Кожного місяця – засідання президії у складі 9 осіб. А кожного кварталу – обов’язкові збори всіх голів «первинок», які мають прозвітувати про проведену роботу. Ми це називали «ветеранські семінари», і на них завжди були присутніми голови райдержадміністрації та районної ради чи їхні заступники, начальники цілого ряду управлінь та відділів, а також керівники тих установ та організацій, з якими ветерани хотіли поспілкуватись чи поставити питання. Скажімо, РЕМу, газового господарства, районної лікарні тощо. І якщо питання не вирішувалось, то цьому керівнику доводилось приходити на наступний семінар і давати пояснення: чому за три місяці нічого не було виконано. Тобто все контролювалось.

– Знаю, що ви чи не єдина на Вінниччині районна ветеранська організація, яка запровадила власні відзнаки?

– Це дійсно так. Під час підбиття підсумків роботи за рік ми не лише заохочуємо кращих активістів почесними грамотами та грошовими преміями, а й  нагороджуємо відзнаками: «За заслуги перед ветеранами», «За високі досягнення в роботі», «За заслуги перед громадою» та вручаємо медалі «25 років організації ветеранів України». Втім, маємо не лише якихось окремих активістів, а й цілі первинні організації, які можна охарактеризувати, як найбільш бойові та дієві. Маю на увазі села Олександрівку (голова спілки Володимир Юхимович Хрипливий),  Слободу-Межирівську (Олександр Дмитрович Римар), Сербинівці (Олена Іванівна Богословцева), Стодульці (Тетяна Іванівна Бевз) та інші.

Кілька слів, будь ласка, про вашу волонтерську діяльність. Зокрема, мені відомо, що ви особисто, вже будучи головою районної ради, аж п’ять разів возили вантажі бійцям на передову.

– Коли Росія напала на Україну, відбулась окупація Криму і розпочались бойові дії на Донбасі, то ми зрозуміли, що нам також слід підставляти плечі, відновлювати боєздатність Українського війська. Тим більше, що зі Жмеринського району до армії було мобілізовано чимало хлопців. Зокрема, було створено волонтерський Центр допомоги воїнам АТО і мешканцям, котрі живуть на підконтрольній Україні території. І тут особливі слова вдячності хочу сказати моїм землякам, мешканцям району. Старі й малі, дорослі й діти – вони всі, як мурашки, відгукнулись на наш заклик і почали зносити все, хто що мав. Городину, консервацію, одяг, взуття, кошти… Особливо вражали пенсіонери. Вони ж самі малоімущі, а тут віддавали «на військо» буквально останню копійку. От в кого нам усім слід повчитись відповідальності й патріотизму! А ми возили все, починаючи від продуктів харчування, шоломів та бронежилетів і закінчуючи буржуйками та валянками з високими калошами. Бо нічого ж не було! Бійці ходили хто в чому. Дисципліна? Знаєте, мені як кадровому військовому із 29-річною вислугою, було дуже дивно бачити підрозділи, де солдати до майора-командира звертаються не за військовим званням, а просто: «Петрович, ти куди пішов!?». «Партизанщина» якась, та й годі. Звісно, зараз все по-іншому, однак тоді було саме так. Але водночас саме ці «партизани» змогли зупинити ворога, дати оговтатись Україні і в рекордно короткий термін із нуля відновити боєздатну армію. Так що недаремно ми тут займались і займаємось волонтерською роботою. Тим більше, що вона в районі у нас проводиться дуже активно. Зокрема, крім вже згадуваного волонтерського Центру допомоги воїнам АТО, у нас працює волонтерський центр «Ветеран» та ціла мережа волонтерських осередків при навчальних закладах. Там діти закріплені за ветеранами і в міру сил допомагають їм у побуті.

Як вам працюється нині, після проведеного укрупнення районів?

– Знаєте, стало набагато важче. Якщо у мене раніше на районному обліку було 32 первинних ветеранських організації (без врахування міста Жмеринка), куди входило понад 9 тисяч членів, то наразі йдеться не багато й не мало, а про 143 первинних ветеранських організації. У тому числі з самої Жмеринки, а також колишніх Шаргородського та Барського районів, що увійшли до укрупненого Жмеринського району. В цілому 8 ОТГ! Загальна кількість майже 47 тисяч членів! І всі вони відтепер «замикаються» на мені, як на голові районної організації.  А як з ними працювати, якщо на законодавчому рівні навіть не визначено формування районних бюджетів та фінансування районних рад?! Мені потрібно спілкуватись із головами ОТГ, первинних ветеранських організацій, вирішувати організаційні питання, налагоджувати зв’язки. Звісно, є телефон, але жоден телефон не замінить особистих, як то кажуть, живих контактів. Для цього слід використовувати власний автомобіль і заправляти його пальним, придбаним за власні кошти. Зрозуміло, що є нормальні, адекватні підприємці, і вони в разі чого допоможуть. Але чому я маю принижуватись і ходити до них із простягнутою рукою? А не їздити і нічого не робити, то навіщо я тут потрібен?

– І все ж таки, як плануєте розбудовувати організацію ветеранів розширеного Жмеринського району?

– Для початку просто поспілкуватись зі всіма новообраними головами ОГТ. Нехай навіть телефоном, але поговорити, познайомитись. У мене є їхні координати, знаю, як кого звати. Із половиною з них вже встиг сконтактувати. Найближчим часом збираюсь особисто поїхати у Шаргородську, Мурафську, Джуринську та Барську об’єднані територіальні громади. Поспілкуватись із їхніми керівниками, почути, яким чином вони збираються допомагати ветеранам. Чи затверджуватимуть відповідні програми з підтримки, бо вони володіють фінансовими ресурсами і мають можливості це робити. Знаю, що недостатньо, але ось поки що таким чином. А далі будемо бачити…

Спілкувався Олег КРИВОНІС

Жмеринський район

Під час однієї із перших поїздок на Донбас (Анатолій Паламарчук – крайній ліворуч)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені