«Добровольців з «Айдару» в полон не брали…»

Вінничанка Світлана Бевз мешканцям Поділля в першу чергу відома як волонтерка. Адже впродовж кількох років мінімум раз на місяць вона разом із побратимами рушає на Схід, відвідуючи наших військовиків, а також підшефні школи, бібліотеки та дитячі будинки. Однак мало хто знає, що у найбільш гарячу пору, влітку 2014 року, вона разом із чоловіком Сергієм добровільно пішла на війну і в ранзі командира зенітної установки брала участь у боях у складі батальйону «Айдар»…

– Світлано Володимирівно, коли я ознайомився з вашою біографією, вона мене, чесно кажучи, трохи здивувала. Адже у ній нема нічого такого аж настільки радикального, що змусило б вас, цілком успішну в соціальному та професійному плані жінку, залишити все й особисто піти на війну. Ну судіть самі: дівчинка із абсолютно благополучної родини, золота медалістка в школі, студентка-«червонодипломниця» Вінницького національного технічного університету. По завершенні навчання залишаєтесь на роботу в цьому ж виші, захищаєте кандидатську дисертацію, стаєте кандидатом технічних наук, доцентом кафедри електричних станцій і систем. В університеті майже два десятки років працювали заступником директора Інституту аспірантури, магістратури й докторантури ВНТУ, там же очолювали департамент магістратури, були викладачем і читали лекції студентам. Одружились із коханим чоловіком, котрий був вашим одногрупником…

– Більше того, якраз перед війною я розпочала роботу над докторською дисертацією, вступивши на докторантуру ВНТУ. Але сталось так, що мені довелось розставляти пріоритети. Якраз у вересні 2013 року померла наша донечка Олександра. На той час їй було лише 15 років, і для нас це стало надзвичайно важким горем. А потім почалась Революція Гідності. Багато хто з наших студентів їздив на Майдан до Києва. Ми з чоловіком теж долучались, але час від часу, тому що не могли надовго залишити роботу. Ну, а десь у квітні-травні 2014 року на Донбасі розпочались бойові дії, і, знову ж таки, чимало наших студентів пішли на війну добровольцями. І серед них – студенти стаціонару: успішні  й хороші діти, учасники Революції Гідності. Звісно, ми з чоловіком теж не могли залишатись осторонь. І як тільки у нас випала нагода долучитись, ми одразу нею скористались. Спершу пішли у військкомат, але нам сказали, що ви, мовляв, «не підходите за віком». Тоді спробували записатись у «Правий сектор», але там теж не надто охоче брали жінок на службу. Залишився добровольчий батальйон «Айдар», який було сформовано безпосередньо у Києві на Майдані.

– Коли ви прибули на Донбас?

– У середині липня 2014 року. Рідним ми нічого не казали, щоб не хвилювались. Сказали, що разом із чоловіком їдемо на море. Але мама випадково побачила мене в сюжеті по телебаченню, так що довелось признатись. Прибули ми у місто Щастя, яке батальйон уже на той час  відвоював у сепаратистів. Потрібно було отримувати зброю. Звісно, нам її дали не одразу, тому що спершу всього було обмаль. Уявляєте: люди ходили на бойові операції з кількома автоматами та парою гранатометів на всю групу. Так що зброю доводилось відбирати у сепаратистів. Це вже пізніше, коли ми почали відвойовувати один за одним населені пункти, то Міністерство оборони стало ставитись до нас трохи по-іншому. Нас заповажали і почали «підкидати» щось суттєвіше. Так що першою моєю зброєю став автомат АКСУ. Такий куценький із складаним прикладом. Плюс боєкомплект до нього. 

– Чи доводилось тримати в руках бойову зброю до цього?

– Таку ні, але у Вінниці перед поїздкою в «Айдар» ми з чоловіком тренувались стріляти із пневматичних пістолетів та гвинтівок. Але «пневматика» – це одне, а справжній автомат – зовсім інше. Так що спершу мусили опанувати автомат на стрільбищі. Але я із задоволенням навчалась військовій справі. Тому що приїхала воювати, а не пересиджувати десь при штабі чи кухні. 

– Коли вас було призначено командиром зенітної установки?

– А вже десь через тиждень-другий, коли в батальйон привезли з армійських складів шість зенітних установок та кілька кулеметів ДШК. Наша зенітка – це був кулемет КПВТ (крупнокаліберний кулемет Владімірова танковий – Авт.) калібром 14,5 міліметра, встановлений на спеціальну станину, яка підіймалась, опускалась і оберталась в різні боки. Звісно, ніякого бронювання ЗУ не мала. Однак вона могла вражати ворога на відстані до 2 тисяч метрів. А враховуючи, що на той час ми не мали ніякої бронетехніки, то це було досить серйозно. Єдине, що спершу наша «красуня» після довгого зберігання на складі чи то заіржавіла, чи то ще з якогось дива, однак зовсім не «бажала» працювати. Але нічого, в Інтернеті ми знайшли всю інформацію про неї. Роздрукували на папері й кілька разів повністю, до гвинтика, розібрали й склали. У мене руки від мастила мали такий вигляд, що думалось, я вже їх не відмию ніколи. Все це тривало від кінця липня аж до початку серпня. Втім, свого ми досягнули – на стрільбищі, де спершу проходили тренування, і вже потім у боях зенітка працювала досить ефективно.

– Хто разом із вами був у розрахунку ЗУ і коли потрапили безпосередньо на фронт?

– Нас було троє. Я, мій чоловік Сергій Бурбело і  ще один хлопець із Закарпаття Юрій Дуб’яков. А на фронт ми потрапили десь на початку серпня. Спершу разом із сформованим розрахунком ДШК перебазувались у місто Щастя. А потім ще далі аж під Луганськ. Є такий населений пункт Раївка – це вже за 10 кілометрів від міста. Поруч із нами воювала 24 окрема механізована бригада ЗСУ. Комбат домовився із сусідами, і нам було виділено автомобіль «Урал», яким ми возили нашу зенітку. Разом ми звільняли Хрящувате – це вже було, по суті, передмістя Луганська, за 500 метрів від нього. Після звільнення Хрящуватого добровольці разом із армійцями взяли Луганськ у кільце. І наскільки нам стало відомо, на той час у самому місті панували панічні настрої. Бойовики вже налаштувались тікати, але наказу розпочати наступ ми так і не дочекались. А потім ворог підтягнув сили і рушив у контрнаступ. Так що спершу довелось обороняти Луганський аеропорт, а потім ще й Луганську ТЕЦ та м. Щастя. Поблизу Луганського аеропорту була позиція «Титан», де ми стояли.

– Коли ви зрозуміли, що воюєте не лише із місцевими сепаратистами?

– У кінці літа, під час боїв за Луганськ, тоді нас обстрілювали з території Росії фосфорними касетними снарядами. Росія, вже не криючись, увела не територію України власну армію. Це були псковські десантники. «Айдарівцям» доводилось не лише воювати з ними, а й брати в полон, вивчати їхні документи. А до цього росіяни діяли більш приховано. Здебільшого вони виступали в ролі вожаків місцевих бандформувань. Але вже тоді було зрозуміло, що Росія не лише роздмухала війну на Донбасі, а й хоче все це видати за громадянський конфлікт поміж мешканцями нашої країни.

– Можете пригадати, коли ситуація стала найбільш критичною?

– Під час оборони Луганського аеропорту наприкінці серпня 2014 року. Він вже був у ворожому оточенні, і надійшов наказ відступати. Разом зі всіма відійшла і наша Вінницька 27 сотня. Мали відходити й ми, але мені було шкода залишати зенітку. А вивезти її з собою на той час не мали можливості, бо наш «Урал» із запасними стволами й боєкомплектом згорів. Звісно, можна було зняти кулемет і піти зі всіма. Але в «Айдарі» до зброї ставились трохи інакше. Її тоді на всіх досі не вистачало. І от я, як командир розрахунку, приймаю рішення – відправляю нашого третього зенітника Юрія Дуб’якова з усіма, а самі залишаємось удвох із чоловіком на позиції «Титан». Пізніше за нами наші побратими спеціально приїхали невеличким автомобільчиком. Причепивши до фаркопу «Ниви» зенітку, польовими дорогами щасливо добрались до своїх. А в батальйоні про нас говорили, що ми вже 200-ті чи 300-ті, при зустрічі обмацують, чи не поранені бува хто. Але тут підходить жінка-капелан і каже: «Я знала, що з ними нічого поганого не трапиться. Ніхто не вірив, а я із самого початку знала. У них є дуже сильна заступниця на небі – їхня донька…».

– Що особисто для вас було найстрашнішим на війні?

– Боялась навіть не поранення і смерті, тому що на війні це речі цілком зрозумілі. Ми всі боялись живими потрапити до рук ворога, тому що  «айдарівців» як добровольців у полон не брали. Перед смертю над ними довго знущались. Тому на випадок полону кожен носив із собою «персональну» гранату. Крім цього, особисто я ще боялась влучити в когось із своїх. Справа в тому, що в перші місяці війни всі «айдарівці» були вдягнені хто в що. У подібну «форму» вдягались і сепаратисти. Звісно, для того, аби розрізняти, де «свій», а де «чужий», ми накручували на шоломи, руки та ноги кольоровий (червоний, жовтий чи зелений) скотч. Але після тижня сидіння в окопах і траншеях все це облазило. Тому я намагалась не лише запам’ятати в обличчя всіх наших, а й ніколи не стріляла «наобум». Виключно туди, де міг бути супротивник. 

– Неодноразово доводилось чути, що в перші місяці війни було чимало випадків зради.

– Це правда. Причому як серед цивільного населення, так і у штабах. Місцеві коригували вогонь, здійснювали розвідку, а штабні спеціально посилали нас у місця, які згодом накривало «градами». Після кількох таких випадків «айдарівці» стали обачнішими. І отримавши команду «в такий-то час висунутись туди-то», ставали віддалік і спостерігали. Часто-густо це рятувало життя.

– Чи доводилось спілкуватись із полоненими?

– Знаєте, по прибутті на Донбас мені дуже хотілось подивитись в очі людям, котрі зрадили свій народ, свою Батьківщину. І скажу, що переважна більшість із них не мали жодних ідейних переконань. Їм байдуже: Україна, Донбас, Росія. Вони взяли в руки зброю, аби пограбувати. От і все. При цьому здебільшого були або наркоманами, або алкоголіками, або відбували терміни ув’язнення. Таких борців «за Новоросію» ми віддавали в СБУ. Але заради справедливості варто зазначити, що «айдарівці» зуміли «перевиховати» кількох із них. Пізніше вони навіть служили пліч-о-пліч з нами. Хочеться вірити, що це було щиро. Так само із мирними жителями. Люди ж різні. Одні зустрічали нас, як визволителів, і просили не залишати. (Для прикладу, так було у місті Щастя. Війська отримали наказ на відхід. ЗСУ відійшли, а от «айдарівці» залишились і вирішили битись до кінця. Потім до них приєднались інші бригади ЗСУ й місто відстояли. Таким чином воно й досі українське. – Авт). Другі тихцем стежили, аби потім донести ворогу, куди і в якій кількості ми пішли. А треті спочатку вважали нас ворогами, а потім, коли побачили, що ми нікого не вбиваємо і не грабуємо, а навпаки ділимось із місцевим людом продуктами харчування, медикаментами, почали ставитись до нас по-дружньому. Знову ж таки, хочеться вірити, що це було щиро.

– І от ви з чоловіком в липні 2015 року демобілізувались, але, здається, до «мирного життя» так і не повернулись. Активно займаєтесь волонтерською роботою, пробуєте свої сили в місцевій політиці?

– А як може бути інакше? На фронті «своїх» і «чужих» видно одразу, зрозуміло, де хто. Однак ворог, який окопався в тилу, удвічі небезпечніший. Він діє обережно, тихо і непомітно. Зверніть увагу на відверто проросійські сили, які спокійно беруть участь у місцевих виборах і легально приходять до влади. На антиукраїнські передачі, які транслюють окремі національні телеканали із багатомільйонною аудиторією. На власників цих каналів. Так само із розведенням військ. За кожен метр відвойованої української землі хлопці заплатили життям. А тепер все це віддається в рамках якихось мирних ініціатив та домовленостей. Не встигли наші залишити окопи й бліндажі, як туди ж одразу всунулись росіяни, котрі чхати хотіли на всі угоди. І в багатьох випадках зайняли вже готові укріплення. Все це елементи гібридної війни, покликаної посіяти сумніви у головах українців, деморалізувати та придушити волю до спротиву.  Саме тому, працюючи в університеті, завдяки гнучкому робочому графіку, ми з чоловіком маємо можливість планувати і здійснювати волонтерські поїздки на Схід України, підтримуючи наших воїнів на передовій і дітей у дитячих будинках прифронтової зони. Раніше, коли воювала в «Айдарі», брала відпустки, приїжджала в університет, де вичитувала лекції, і поверталася на фронт. Наш заклад дуже патріотичний. Мене підтримували, допомагали в перенесенні пар та  формуванні зручного розкладу. У нас при ВНТУ діє Центр безпілотних технологій «Небесна долина». І якраз тоді ми за підтримки діаспори з Канади змогли передати в «Айдар» безпілотник та тепловізори, прилади нічного бачення, яких в «Айдарі так не вистачало. В університеті виготовляли  «буржуйки». А візьміть їдальню ВНТУ, яку очолювала на той час Віра Кучальська. Тут готували багато всіляких смаколиків: борщів у вакуумованих пакетах, пиріжків, вареників, випічки, різних салатів тощо. І все це ми везли на передову. Крім того, ми з чоловіком пройшли навчання та отримали сертифікати операторів безпілотних літаючих апаратів у Києві за підтримки ГО «Крила народного тилу», а також медичні курси натівського зразка «Медсанбат». Отримані навики використали у батальйоні «Айдар» та в Добровольчому українському корпусі «Правий сектор», де ми також воювали (3 бойові ротації).  Кожен українець має зрозуміти, що доля країни і майбутнє наших дітей – у наших руках. Вичікувальна пасивна позиція – то шлях до поразки. Тільки разом ми сила. Активна, патріотична, свідома нація українців є непереможною.

«Так, скіфи ми, бо в наших  жилах кров, А не вода струмує у безсмертя. І ми буваємо жахливо вперті, Як важимо позбутися оков. За рідний край, і за його святині, І за козацьке славне знамено. Ми скіфи, отож нам не все одно, Чи вільно жить на цій землі Людині…»

Так писала моя донечка Олександра Бурбело у вірші «Скіфська пектораль» і вірила в наш народ, у його силу.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

На фото: зенітники-«айдарівці» Світлана Бевз, Сергій  Бевз та Юрій Дуб’яков (село Половінкіно неподалік м. Щастя, липень 2014р.)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені