«То живи в мене, дитино»

Перші розповіді про бабу Сіму (Юхимію Назарівну Святеньку з міста Липовець, 1911 р. народження) з’явились на сторінках «Вінниччини» кілька років тому. І нічого в тих оповідках, кумедних і одночасно сумних, не було вигаданим – ні події, ні фрази головної героїні. Настав час останньої розповіді. Але спочатку пригадаймо, про що йшлося «в попередніх серіях».

Баба Сіма розказувала, що її тато, Назарій Святенький, повернувшись із Першої світової, став говорити російською. Казав, що так «привик на фронтє». Дивно було потім дізнатися, що цей нібито русифікований чоловік, розстріляний згодом «совєтами» у вінницькому парку, належав до місцевої громади Української автокефальної церкви. «А тато ж нікому нічого поганого не робили – хазіювали, мали поле, тримали худобу, ходили до церкви… За шо їх було розстрілювати?», – усе життя дивувалась його дочка. Казала, що як прийшли згодом німці й розкопували в парку могили, то вона з мамою поїхали і «впізнали тата по годежі».

«Як я була мала, то дуже жаліла всяку німину, – згадувала баба. – В тата було багато королів. А їх тоді тримали в ямах – не так, як тепер. А жиди дуже любили короляче мнясо і приходили до тата купувати королі. Бувало, якийсь здибе мене і питає: «А шо твої тато – вже продают королі?». А я збрешу: «Нє, ше не продают». Тоді вони вже тата перепитуют, а тато до мене кажут: «Зачем ти соврала?». А я кажу: «Бо мені жалко короликів, шо їх мают забити».

Старою теж дуже любила котів, кіз, курей. Про курчат розказувала так: «В мене їм добре – в хаті тепло, під ліжком солома, вони собі там деруться. І їсти я їм добре даю: захтіли барабольки – я зварила їм барабольки, захтіли лапшички на молоці – зварила їм лапшички…».

Ще один епізод. Дістає якось баба Сіма замотану в носовичок малесеньку коробочку, а в ній – перстень з камінчиком. «Це хлопець мені подарував. Дуже був хароший хлопець, Іван Алєксєєвич. Ходив до мене. Я йому сільно наравилася. Якось приходе і каже: «Дайте вашу ручку» – «Нашо вам?», – питаю. – «Дайте, то будете знати». – «Даю йому руку, і він надіває мені це колєчко…». Я слухаю і дивуюся, що хлопець до дівчини говорив на ви, а вона до нього по-батькові. Так спілкувалась тоді молодь (певно, не вся) в містечку Липовець і в селі Скакунка на межі 20-х і 30-х років ХХ століття…

«Хароший був хлопець, – продовжує Сіма Назарівна. – Потім він поїхав в Київ, і його там поїзд вбив…». А вона заміж так і не вийшла. Берегла пам’ять. І майже 80 років берегла у своїй скрині подароване ним «колєчко».

Потім, аби врятуватись від голодомору, їздила працювати на завод. Там до неї залицявся хлопець із німців-колоністів. Казала, що «звався він Герман – це по-нашому Гандрей». Але стосунки налагодити з ним побоялася: «Мама мені пише: «Доню, нашо він тобі – він же ж німець!».

 «Як я була молода, то робила в Лугінах на маслозаводі. І я була стахановка. Це значить – сільно харашо робила. То за це мене відправили в Київ у звіринець. Бо-о-о, якого тільки звіра я там не бачила! Їден звір був такий здоровий, сивий, вайлуватий такий… От забула, як звеця… У нього тут єсть такий го́бід, воно в той го́бід набирає води – і собі до рота. А той служитєль, шо за ними доглядає (тут наголос на «я»), каже: «Це він полоще жолудок». І знає, гад, шо тра полоскати жолудок! Таке розумне! Як ти кажеш? Ага, слон. Точно – слон!.. А той служитєль каже до нього: «Ваня, іди на мєсто». І воно суне на мєсто! Знає, гад, де його мєсто – таке розумне…».

А ще розказувала, які на Житомирщині густі ліси, а в них водяться змії. «І от я йду з роботи через ліс, дивлюся – змія лізе! Здоровенна, такаго груба, голова – як в коня. І плює ядом! Я бігом вилізла на дерево, а вона скрутилася під деревом, сичит і плює ядом. Сидю-сидю, і нема як злізти – змія лежит і ядом напльовано. А я ж боса. Ну і я гукаю: «Лєснічий! Лєснічий!». Прийшов лєснічий, змію нагнав чи забив, яд потоптав (бо він же в чоботях), тоді я вже злізла, і він мене провів».

Далі була Друга світова. «Як почалась война – наші погнали копати гокопи. Копали, а земля ж тверда, і хтось вдарив мене кайлом ненарошно – кров голову заюшила, осьо до сих пір є шрам коло гока. Перев’язали, зажило, як на собаці… Потім німці погнали гокопи копати, і я собі в тому гокопі ногу розрубала. Повен чобіт кривлі виляла. Не знаю, як я тоді вижила. Тоже шрам великий на нозі є. Але і це зажило, як на собаці. Мала б вмерти, а живу…».

Ще одну біду пережила: завалилась хата. «Це було на Паску. Напекла я пасок, ковбасу зробила та й пішла до церкви. Приходю, дивлюся: а шо це в мене собаки ковбасу волочат?! Це як вони в хату забігли? А це в мене в хаті стіна впала, геть нема стіни! Хата ж стара була, ше тато строїли». І Сіма самотужки збудувала нову хатину, і прожила в ній другу половину свого довгого та самотнього життя.

– Шось Толька давно до мене не заходив, племенник мій, – скаржилась одного разу баба Сіма.

– Та ж він помер ще торік.

– Ти бач, а я й забула… І тата забрали, розстріляли в Вінниці, і мама померли, і брат старший погиб, і їдна сестра померла, і друга, і племенник Толька вже помер. Всі вимерли, а я живу… Десь мій дядько в Києві є. Чось не приїжджают, не родичаюця…

– Ваш дядько? Та, може, він уже давно вмер?

– Чого вмер? – дивується баба. – Чорт їх не вóзьме – вони так багато живут!

– Та й на скільки років він за вас старший?

– Я знаю… Найменче – років на п’ятнадцять, а, може, й на двадцять.

– То як вам 90, то йому вже мало б бути 105 або 110 років. Думаєте, він до сих пір живе?

– Да? Хто його знає – може, й вмер…

Замовкла баба Сіма, замислилась, потім каже:

– Ти бач, це вже й дядька нема…

В останні роки бабу підводила пам’ять. То забуде, куди пенсію сховала, то десь подіне колодку від хати… Одного разу прийшла до неї соціальна працівниця з фотографом і каже, що «дали приказ» поміняти нарешті радянський паспорт на український. Взяла та працівниця в баби старий паспорт, взяла кілька гривень на фотокарточку і сказала, що скоро принесе новий документ. Через кілька днів приходить та сама соціальна працівниця, а баба Сіма їй каже:

– Слухай, приходила якась курва, взяла в мене паспорт, взяла гроші, і нема ні її, ні грошей…

– Бабцю, то ж я була!

– Ти диви, шось я тебе не впізнала…

Іноді забувала погодувати своїх кіз. Якось довго не чистила у хліві, і кози «заблокували» зсередини двері всяким сміттям і бадиллям. Баба кілька тижнів не могла зайти до хліва і кидала їм їсти через віконце. Сусідка казала, що кози в баби Сіми мучаться, «Богові душу винні», самі себе ссуть, а баба вже три роки молока не пила. Ми вмовляли бабу продати кіз, а вона: «Нє! Люди скажут, шо я не хазяйка». Нарешті вмовили, приїхав заготівельник і забрав останнього бабиного Мартина, останніх Марточок і Квіток…

Настала осінь. Заходжу якось до баби Сіми, а вона попід своїми старими деревами збирає руками листя в стару порвану хустку і носить на горище. Листя розсипається, а вона наполегливо носить. Питаю: «Нащо вам листя?» – «Кози його харашо їдят…» – «Які кози? Ви ж продали» – «Де я продала?! То ж вони покамісь в Ніни (це її сусідка, покійного племінника жінка), і я їх скоро заберу. Треба їм листя наносити». І продовжує збирати листя. Йду додому, приношу їй рядно – нащо ж має з дірявою хусткою мучитися. Їй же треба збирати листя. Козам, яких нема…

* * *

Одного разу захотіла підмастити лежанку – взяла мішок і вирушила шукати конячі кізяки, бо колись саме їх додавали до рудої глини, щоб добре трималося. Це ще краще, казала, ніж додавати до глини полову. Пішла дорогою коло колишнього колгоспу і заблудилася. Якісь люди насилу допиталися, де вона живе, і привели додому…

Я вже тоді жив у Вінниці. Приїхав якось на вихідних, заходжу, як завжди, у гості – може, помогти щось, води принести… Вийшла баба Сіма, дивиться на мене примружено, звертається на ви: «Звідки ви? Я вас не знаю». Я тоді подумав, що деякі люди відходять із цього світу якось поступово, і їм, певно, стає ще більш самотньо, бо ж нікого вони тут уже не знають.

Вона ішла кудись, не впізнавала сусідів, губила гроші, губила ключ від хати. Жіночки на вулиці перемовлялися, що добре було б, якби бабу Сіму хтось доглянув. Якби хтось був коло неї, бо вона вже «як мала дитина». Але хто? Заміж вона ніколи не виходила, дітей не було, родичів близьких уже теж не було. Казала ж колись, що «всі вимерли, а я живу». Ні сестер нема, ні племінника Тольки. Були ще якісь племінники, але ті не родичалися…

І от одного разу прийшла до баби Сіми якась жінка з сусіднього села. Якщо порівнювати з бабою, то досить молода жінка – ще й сімдесяти їй, здається, не було. Потім розказували люди, що в неї була якась проблема з житлом – не помирилася, певно, з кимось із дітей і не мала де прихилитися. І хтось їй підказав, що є в Липівці старенька і самотня баба Сіма Святенька. Отже, прийшла ця жінка до баби і каже: «Тьотю, я ваша племенниця. Я не маю де жити». А баба їй: «То живи в мене, дитино». Так чужа незнайома жінка стала бабі «племенницею» і доглянула її наприкінці життя.

Добре вона ставилась до «тьоті Сіми», справді як до рідної. Хоча було нелегко: баба ще могла ходити і все намагалася кудись бігти. Хто зна, що робилося в її 95-річній голові. Може, бігла до свого коханого Івана Олексійовича, який потрапив під поїзд у Києві? Може, тікала від чекістів чи від німців? Чи поспішала до Вінниці, де в парку викопали останки її розстріляного батька?.. Рвала на собі одяг і бігла кудись боса. Доводилося зачиняти і стерегти.

Коли душа баби Сіми повністю відлетіла туди, куди прагнула, в її хаті ще кілька років жила та жінка, що доглянула бабу. Потім вона знайшла собі десь інше житло, а бабину хату віддала якійсь молодій жіночці з дітьми, яка теж не мала де жити. Невдовзі й ця десь влаштувалася і передарувала хату іншій бідовій родині.

Баба Сіма Святенька давно пішла. Але так і стоїть на вулиці Зеленій невеличка глинобитна хатинка, збудована колись нею. Стоїть як пам’ятник бабі Сімі. І досі служить тим, кому нема куди йти.

Юрій СЕГЕДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені