Коли хмари падали на землю…

Олег Морткович – відомий у Росії лікар. У наукових колах його знають як блискучого спеціаліста, епідеміолога й нефролога. Саме він у 70-их роках минулого століття керував бригадами, які придушували спалахи холери та чуми в Радянському Союзі, а пізніше брав участь у створенні першого у світі апарату для гемодіалізу.

Однак, рятуючи людей, лікар Морткович довго не знав, що сам колись урятувався дивом. Точніше, його порятували жителі містечка Дашева Вінницької області. Про цю сторінку своєї біографії Олег Юхимович Морткович дізнався недавно, у віці 73 роки. 

Сон покликав у дорогу

Багато літ, відколи себе пам’ятає, снилась йому одна і та сама тривожна картина. Ніби низько-низенько нависло над ним небо, і хмари ось-ось попадають прямо на нього. За цим одразу з’являвся інший сюжет: чиїсь великі,шорсткі долоні затуляють йому рота, а голос – незнайомий та водночас рідний – поривчасто шепоче: «Тихо, хлопчику, мовчи!».

Лікарю було соромно зізнаватися, що він, немов дитина, плаче уві сні. Тож Морткович, не кажучи нікому про свої нічні жахи, забувався у роботі.

Якось, розбираючи старі папери своєї бабусі, Морткович надибав на зжовклий від часу аркуш, списаний від руки. Так він дізнався, що в 40-их роках його, сина лікаря Юхима Мортковича, виховувала мешканка Дашева Наталя Бондар.

Не вагаючись ані хвилини, Олег Юхимович вирушив з Москви на Вінниччину шукати загадкову жінку і власне минуле.

Батьки, яких не пам’ятає

Юхим Меєрович Морткович був популярним у столиці лікарем. У 30-их роках він одружився на красуні-балерині, проте насолодитися життя пара не встигла. Майже одразу після весілля вони змушені були покинути Москву, де лютували репресії, та переїхати на батьківщину діда Юхима Мортковича в Дашів, на Поділля. Подружжя гадало, що перебуде в глушині лихі часи й повернеться назад… Але залишилося в Дашеві назавжди.

Тут Юхим Морткович лікував селян, тут, в 1939 році, дружина народила йому сина Олега.

І от – війна. Юхима Мортковича призначили начальником госпіталю, а його кохана пішла в партизани. Не пощастило обом: лікар загинув в 1943 році, а  його дружину та ще четверо партизанів того ж року видав зрадник.

Втім, усі ці подробиці Олег Морткович з’ясував лише в 2012 році. Бабуся, яка виховувала хлопчика, казала тільки, що батьки загинули під час війни. А про решту мовчала: «Більше тобі знати не потрібно».

Поле смерті і життя

У Дашеві Олег Морткович дізнався більше.

Йому розповіли, як фашисти катували дашівських євреїв. Кажуть, особливо намагався вислужитися перед німцями комендант із Кам’янки: він забирав у матерів малих дітей і укладав парі з «колегами» – перерубає дитину нагайкою навпіл з першого разу чи ні. Коли Дашів звільнили, жінки того ката розтерзали живцем.

На початку війни в містечку розстріляли 1980 жінок, стариків і дітей. Мав загинути й дворічний син лікаря Юхима Мортковича… Але, на диво, вижив. Було це так.

Йдучи в партизани, мати хлопчика залишила його своїй подрузі. А та, коли німці зайняли містечко, так перелякалася, що віднесла дитинча у голе поле.

Кілька днів і ночей малий пролежав на землі, дивлячись у небо. Голодному та очманілому, йому здавалося: ось-ось на нього попадають хмари.

На щастя, Господь послав на те безлюдне поле 13-літнього пастушка Володю Бабенка. Він почув кволий дитячий голос, який знесилено кликав маму… І не залишив дитину вмирати – приніс під полою додому.

1000 ночей у підвалі

Вночі до хати, де жив пастушок із родиною, навідався місцевий поліцай. Ні, не всі були такими, як отой, що рубав дітей нагайкою. Цей мав зв’язок із партизанами та, як міг, допомагав селянам. Він і відніс малюка до самотньої жінки Наталі. В селі її побоювалися, проте поважали. Була вона строга, прямолінійна, але дуже справедлива. «Бери, Наталю дитинча, – сказав поліцай, – це синок нашого доктора, бережи його, чуєш?».

І жінка берегла. Тисячу днів і ночей провів малий у підвалі. Під час облав Наталя ховала його ще й до діжки. Коли здавалося, що смерть уже поряд, жінка усім тілом припадала до неї, шепотіла до малого, втішала… Та все повторювала: «Якщо його знайдуть, то нехай вбивають і мене».

Так, це руки Наталі снилися Мортковичу майже щоночі. Це вони, коли хлопчик лякався і плакав, затуляли йому рота, це Наталя примовляла над ним: «Тихіше, маленький, мовчи, потерпи».

Заміж Наталя Бондар так і не вийшла, своїх дітей не народила. А тому, як не старався, Олег Морткович її могилу не відшукав – заросла, здалася в полон лісу. Лише розхристаний, закинутий дім над рікою вцілів. Гість зайшов до нього… Й розридався. Якби застав Наталю живою – неодмінно сказав би, що в неї є і діти, й онуки. Є він – її син.

Під тінню оливи

У Дашеві Олег Морткович довідався також, що після війни за ним приїхала з Москви його рідна бабуся. Ой важка була її зустріч з Наталею, важка була з нею розмова… Хлопчик звик до жінки, не розумів російську мову… Та довелося відвикати. Вдруге він утратив матір. Забувся про неї…

Й лише тепер, багато років після війни, довелося згадувати – й загрозливі хмари над головою, й жорсткі селянські долоні… Допомагав йому у спогадах той самий пастушок, 90-річний Володимир Бабенко.

А тим часом у Єрусалимі, на Алеї праведників блищить під сонячним промінням ім’я Наталі Федорівни Бондар, звичайної селянки з Дашева. Тріпоче поруч сріблястим листям дерево миру – олива. Лікар Морткович не зміг, не встиг віддячити своїй рятівниці. Але не забувся про неї…

Інна Медведєва

На фото: Олег Морткович сьогодні і в ранньому дитинстві з батьками.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені