Кілометрові вулиці на… десяток хат

Однойменні села

Передісторія появи цього матеріалу така. Коли ми з колегами ще серед зими готували публікації під рубрику «Однойменні села» («Вінниччина», 3 лютого 2021), до Березівки, що поблизу Немирова, тобто майже в географічному центрі області, я добрався і вивчив її завчасно. Що ж стосується іншої Березівки – в Оратівському районі, тобто на одній з околиць Вінниччини, за парочку кілометрів від точки її сходження з Київщиною та Черкащиною, то вирішив побувати в знайомих місцях у день тутешньої чергової сесії селищної ради. Ганебної, як виявилось, сесії (від слова «ганьба!», що надто довго на ній звучало і затягнуло цей захід мало не до вечора). Та ще й погода вкрай зіпсувалася. Навіть знамениту Одеську трасу тоді замело, а як тут до загубленого в степах невеличкого населеного пункту доберешся! Ось і довелось відкладати розповідь. Але обіцянка читачам має бути неодмінно виконана…

Ще з часів роботи в оратівській райгазеті у вісімдесяті роки минулого століття випадково запам’ятав, що в Березівці на початку шістдесятих років завідувала бібліотекою оратівчанка Валентина Будкевич, яка потім стала професійною медпрацівницею. Цікаво, яким було те село ще за панування радянського «кріпосного права»? Зателефонувавши Валентині Яківні, почув таку розповідь:

-Працювала я з квітня 1962-го по жовтень 1964-го. Звичайно, з Оратова туди добиралася пішки, там жила на квартирі. Березівчани мене вразили своєю добротою і дружніми стосунками. Любили групуватись сім’ями і почергово компанією справлятись з усіма городами. Уявіть собі: за тих півтора року я не запам’ятала жодного сільського конфлікту! Там нараховувалась лише сотня хат, але людей вистачало. Захоплювало навесні: збирались масово дівчата і дуже гарно співали веснянок. Ставили ми і п’єси, з якими навіть їздили на інші села.

Не було лишень окремого фельдшерського пункту – він один працював на сусідню Каленівку і на Березівку. Зате мала вона початкову школу, невеликий дитсадочок, клуб, бібліотеку, магазин, а також телятники, вівцеферму, пасіку, тік, комору. Це з виробничих підрозділів радгоспу «Угарівський». А ще в долині між Березівкою й Осичною якась організація заготовляла торф.

Кіномеханіки крутили кіно движком, у встановлені дні добиралися з ним в Угарове, де показували фільми на стіні. Я ж із в’язкою книжок їхала разом із ними. Пригадується, що читали тоді дуже багато. На центральній садибі були основні виробничі підрозділи, але тоді там не мали ні школи, ні клубу, ні бібліотеки, а лише кілька багатоквартирних будинків. Але вже в ті часи все активніше люди перебирались «поближче до начальства». І чим більшим та цивілізованішим ставало Угарове, тим помітніше починали занепадати Березівка й Каленівка.

На диво, Валентина Яківна дуже добре пам’ятає людей, їхні імена та прізвища, про всіх відгукувалась дуже позитивно. Завідував фермою Іван Андрійович Волинець, який ніколи не сварився на телятниць. Але якщо якась із них під час чергування не встигла прибрати біля теляток, і вони опинялись у гною, то він лише тихо казав: «Тобі, дочко, не стидно?». Того запитання вони боялися більше, ніж найгучнішої сварки, і дуже старались. Згадала також Анастасію Євгеніївну Пазич з крайньої від дороги хати, яка дуже любила читати. А ще – Леоніда Федорука. У ті роки він уже купив червоно-блискучу «Яву», і на тому мотоциклі катав усе село. А його батько Андрій Ларіонович мав золоті руки столяра, хоча одна з них була поранена на фронті. А дружина його Марія Іванівна настільки ж гарно малювала та вишивала…

Співбесідниця лише шкодувала, що дуже давно вже не гостювала в тому селі, а хотілося б глянути, як воно виглядає. До речі, за роки роботи в райгазеті теж неодноразово бував там, і воно мені запа’яталося, як дві довгі рівнесенькі вулиці по обидва боки широченної долини.

І ось минуло не одне десятиліття… Повертаю з так званого Козацького шляху на Березівку. Дорога ніби й усипана, але тоненько, бо одразу ж починає «міситися». Перспектива забуксувати тут насторожує, тому одразу ж вмикаю задню і залишаю авто біля крайньої хати. Але тільки рушив, як з’явився спочатку один, а потім інший агресивний песик. Довелося знайти добру палюгу і відганятися від них. А ось своїх вони не кусають. Он повертався додому в Угарове Ярослав Горбатюк, який на батьківській садибі дерева розчищав, то на нього вони й уваги не звернули.

Неподалік – колись яскрава хата Федоруків. Пригадується, як свого часу розповідав про нього в газеті. Нема вже Іларіоновича, а ще раніше не стало його дружини. Діти й внуки аж у Дніпрі, тому порожня ця гарна хата. І хоча з обох боків ще живуть люди, але якось злодюги залізли в подвір’я і щось покрали.

Господарка крайнього обійстя Надія Марківська та її сусідка за кілька хат Євгена Дудченко саме спілкувалися у першої з них і вийшли на гавкіт собак. Надія Іванівна розповіла, що її 94-річна матір продовжує багато читати, притому робить це без окулярів. А ще згадала цікавий факт: свого часу  Анастасія Євгеніївна прийшла з Берліна пішки. Увесь шлях! І не вона одна, а й багато хто з вивезених до Німеччини! Євгена Іванівна вразила іншим фактом: «Колись мій чоловік працював завклубом, то порахував: у нашій Березівці 140 молодих людей!».

Надія Іванівна ще працює в Угаровому – завскладом ТОВ «Агрофірма «Корвет», яка орендує тутешні землі. Завдяки цьому жінка хоч має змогу постійно придбати своїй сім’ї і сусідці хліба та до хліба, бо в Березівці магазин уже давно обріс хащами. А для кого він може надійно функціонувати, якщо співбесідниці змогли нарахувати лише десяток хат по цей бік долини, а по той бік… одну? Тим часом обжитих осель має стати ще менше: одна сім’я вже перебирається до дітей в інший район області.

Не залишаючи захисної палюги, мішу болото узбіччям. Лише в окремих хатах димок з коминів піднімається, і біля них півні кукурікають. Переважають руїни і хащі. Частина ж городів уже повністю засіяна озиминою.

А ось на протилежному кінці Березівки познайомився з подружжям Панчуків. Галина Вікторівна саме повернулася із сусідньої Осичної, куди занесла надоєне молоко, бо це єдиний їхній заробіток. Вона небагатослівна, прийшла – і знову до роботи. А Сергій Володимирович залюбки відірвався від порання по господарству, бо, відчувалося, скучив за спілкуванням. Розповідав, що колись на краю Осичної ріс березовий лісок, який вирубали на будівництво чи ремонт гуральні в Стадниці. Через те нове село, яке заснували вихідці з Осичної, і назвали Березівкою. Що стосується сучасних проблем, то Панчук майже не торкався жодної з них, мовляв, до всього вже звикли, але разів зо п’ять нагадував про дорогу:

-Чи не на кожні чергові вибори обіцяють нас з’єднати з Осичною, що скоротило б відстань до Оратова. Але в таке вже й не віриться, бо все те треба робити з нуля. А ось у бік Козацького шляху вся вулиця всипана – тільки добавити щебеню, щоб не буксувати під час дощів – та й можна жити!

Хилилося на вечір. На прощання Сергій Володимирович ще й ще раз наголошує на потребі ремонтувати дорогу і зауважує, що це нині тут так малолюдно. А прийде літо – й оживе Березівка, хоча вихідців звідсіля й розкидало по світу.

Микола КАВУН

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені