Патріотизм виховується змалечку

Уже близько трьох десятиліть при Писарівському ліцеї, що у Вінницькому районі, діє військово-історичний клуб «Подвиг», який заснував вчитель історії та правознавства, відмінник освіти України 63-річний Василь Олексійович Кравченко.

Про Василя Олексійовича наша газета вже писала. В одній із публікацій, зокрема, йшлось про Музей історії села, котрий було засновано з ініціативи цієї цікавої, непересічної та небайдужої людини. Розташований музей на території ліцею, має величезну кількість експонатів і розповідає про минуле та сучасне Писарівки. Втім, це не єдине дітище Василя Олексійовича. У перші роки незалежності України з його ініціативи при навчальному закладі було створено військово-історичний клуб «Подвиг», який набув шаленої популярності у всіх тамтешніх школярів-ліцеїстів –  як нинішніх, так і колишніх…

Коли вчитель побув солдатом

– Все розпочалось у 80-их роках минулого століття, – каже Василь Олексійович. – Я якраз повернувся з війська, і діти постійно просили мене щось розповісти про армію, показати, чого мене там навчили. От десь приблизно тоді у мене й виникла ідея, а чого б нам не «погратись у війну»? За радянського часу було дві військово-патріотичних гри – це «Орлятко» та «Зірниця». От ми час від часу і грали в них разом із учнями. Але настав 1991 рік. Україна здобула незалежність, і діти, котрі грались у «Зірницю» й «Орлятко», повиростали, однак не втратили цікавості до війська, історії, подій, пов’язаних із рідним краєм. Вони й запропонували мені створити військово-історичний клуб «Подвиг». При цьому самі взяли дуже активну участь у його заснуванні. Шукали військову форму, налагодили зв’язки з іншими клубами історичної реконструкції, які почали виникати на Вінниччині та в Україні.

– На зорі незалежності стали актуальними відродження козацьких традицій, – продовжує Василь Кравченко. –  Якщо колись була «Зірниця», то тепер ми свою гру почали називати «Козацька зірниця». За основу взяли всі відомі з історії козацькі звичаї і традиції, а оскільки Вінниччина багата на різні події з часів Хмельниччини, то сюжет також базувався на місцевій основі. Сформували «козацькі полки», одягнули, «озброїли». Діти за допомогою дорослих готували одяг і «зброю». Пізніше нашу гру запримітили не лише у районі та області, а й у цілій країні. Так що ми стали переможцями Всеукраїнського конкурсу педагогічних інновацій з вивчення історії.

– А потім змінили тематику й стали «прив’язуватись» до пам’ятних дат із вітчизняної історії, – зазначає співрозмовник. – Для прикладу, визволення Писарівки від нацистських загарбників чи визволення Вінниччини, або якоїсь події з часів війни. Ми організували гру «Подвиг героїв». Запросили військово-історичний клуб з Вінниці. Виготовили макети німецької техніки і розташували їх в лісі. Діти з гранатами підповзають і закидають її «гранатами», а дорослі-«німці» відчайдушно «відстрілюються»  холостими патронами. Все це тривало кілька годин, і потрібно було бачити, з яким азартом всі учасники виконували свої ролі…

«Коли настане час «Ч»

– Кожній грі передує дуже довга й копітка робота, – зазначає співрозмовник. – От, розповім, як ми грали у «Стрілецьку славу». Її було присвячено 100-літтю Української революції та національно-визвольних змагань, і проходила вона ще перед карантином. Десь за місяць до початку оголошується наказ головнокомандувача військово-історичних ігор на місцевості. Я йду до вчительської, ніби там мені мають щось передати телефоном. Виходжу і читаю: «Коли настане час «Ч», маєте прибути із військовим спорядженням та у формі. Ви ходите до школи, сидите на уроках, працюєте, але, почувши звук сурми чи побачивши сигнальну ракету, встаєте, берете форму і за три хвилини шикуєтесь перед школою».

– От з цього все і починається, – продовжує він. – Готуються форма, «зброя», малюються мапи, прокладаються маршрути, споруджуються тайники. Діти заздалегідь розділені на дві команди: «синіх» та «зелених». Вони у свою чергу також розподіляються на групи: «розвідники», «штурмовики», «санітари» тощо. Визначається територія «бойових дій», і командиру кожної групи дається мапа і перелік завдань: знешкодити «ворожий» загін, захопити прапор, відшукати склад із «боєприпасами» чи сховок зі «зброєю». Визначається конкретне завдання, але для всіх існує головна пересторога: не нападати на кухню і нікого не «брати в полон», бо за це нараховуються штрафні бали.

Гра стартує біля школи. Кожну групу ведуть командири, котрі звіряють свої маршрути з мапами. Але справа у тому, що через 200-300 метрів маршрут «обривається». І для того, аби знайти мапу №2 із подальшими інструкціями, необхідно пройти за допомогою компасу по визначеному азимуту певну відстань. Тобто уміти орієнтуватись на місцевості. Однак може статись так, що частина мапи знову «втратиться», і «відшукати» її можна буде тільки в третьому тайнику. А далі групу зустрінуть «прикордонники», яким потрібно не лише повідомити гасло, а й відповісти на ряд питань, пов’язаних із головною темою гри, історією всього періоду. Коли відбулась та чи інша подія? Хто брав у них участь? Як це позначилось в майбутньому? Які висновки можна з усього цього зробити? Відповідаєш і набираєш бали. При цьому супротивник «мінує» стежки і веде активний опір. Тобто, в наших іграх пов’язані як навчання, так і військова справа.

– Звісно, ніхто нікого не змушує брати участь, – зазначає Василь Кравченко. – Бажаючих і так, хоч відбавляй. Але участь в іграх мають право брати лише учні 5-11 класів, а молодші нехай ще підростуть, оскільки їм важко буде витримати високий темп гри впродовж 5-6 годин.

«Слідопити слави»

–  Маємо ще одну гру. Вона дослідницько-пошукова, проводиться без зброї, приурочена Дню захисника Вітчизни і називається «Слідопити слави», – говорить Василь Олексійович. –  Так само: два дослідницькі загони мають пройти за заздалегідь визначеним маршрутом і відшукати в криївках уривки якогось бойового донесення. Наприклад: «14 березня 1944 року село Писарівку визволено від фашистських загарбників». Потім це речення розрізається і частинами ховається у кількох схованках. Його потрібно відшукати і розшифрувати. Попутно діти знаходять якісь предмети, які ми беремо із шкільного музею: патрони, гільзи, гранати. Щось таке невеличке, що можна легко сховати. Із цими знахідками необхідно скласти розповідь: якусь історію, що може бути пов’язана саме із цією річчю.  А я розповідаю, як вони потрапили до нашого музею, хто їх знайшов і який стосунок можуть мати до нашого села і Вінниччини в цілому.

На жаль, через карантинні заходи у військово-патріотичні ігри у навчальному закладі із зрозумілих причин нині не грають. Хоча діти попри все час від часу запитують, коли знову можна буде спробувати свої сили в команді «синіх» чи «зелених». Мабуть, нескоро, адже наразі світом гуляє епідемія коронавірусу. Так само, як сто років тому земну кулю окупував вірус іспанського грипу. Та й Україна так само, як і століття тому, бореться за свою волю із тим же самим ворогом. Так що, аби відчути себе в ролі учасника Зимового походу чи одного із гайдамаків Подільської групи Михайла Сидорянського (Палія), або повстанця із загону Якова Гальчевського (Орла), чи ще когось із учасників Української революції, варто лишень увімкнути радіо чи телевізор. Тобто, все так само, як було 100 років тому. От і кажіть після цього, що всі історичні події не мають властивості повторюватись, а сама історія не рухається по спіралі.

Олег КРИВОНІС

с. Писарівка

Вінницького району

Фото із архіву Василя Кравченка 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені