«Мені снилося татове поле»

Що він там видивлявся? Що шукав цей старий чоловік на польовій дорозі, оповитій туманом? Нащо він сказав таксисту висадити його саме тут? Дивно… Водієві таксі, певно, не хотілося більше чекати, або, може, стало по-людськи шкода цього незвичайного пасажира, якому довелось би заплатити купу грошей за довге безцільне кружляння сільськими дорогами і бездоріжжям. «Батя, може, я все-таки поїду? А ви походіть, розпитайте тутешніх. А як надумаєте їхати в місто, викличте знову машину – чи мене, чи когось із наших». Пасажир погодився, розрахувався, забрав із машини свій рюкзак. Почав роззиратися – шукав, певно, «тутешніх», а їх на цій дорозі було негусто.

«Перепрошую, пане, а де тут можна випити кави?», – питає. Відповідаю, що тут, на хуторах, не те що кави ніхто не варить, а й не живе вже ніхто. «Можна пройти до села. Я теж туди йду, то покажу вам. А ви когось шукаєте?». Поки ми йшли, він почав свою розповідь.

«Я родився серед цього поля. Десь тут була наша хата, стайня, клуня, кошара. Десь тут була наша рілля. Якоюсь із цих доріг їздили мій дід і мій тато – коли підводою, а коли бричкою. Тут я ріс, тут я вчився ходити, пас бабині гуси, потім татові коні. Тут я вчився косити й орати, тут я знав колись кожен камінь на межі, кожну черешню і кожну кладку на ставку. А тепер я тут нічого не знаю, нічого не можу знайти. Тепер – туман…

До початку 30-х років ми обробляли своє поле і совіти нас не чіпали. А потім приїхали – «банда активістів», у шкірянках, із червоними шматами на рукавах. «Чого ти, таку твою мать, – кричать до батька – до сіх пор не в колгоспі?! Або пиши заяву, що вступаєш з усім майном, або збирайся виселятися в тайгу». Батько погодився стати колгоспником, заяву написав і сказав їм, що завтра приведе на колгоспний двір усю худобу і коней, привезе наші підводи і молотарку… Так і зробив, але одного коня сховав, припнув його між вербами в очеретах. Куди він потім уночі на тому коні поїхав – так ми ніколи й не дізнались. Перед цим сказав нам із мамою та сестрою іти до тітки в Київ. Пішки йти, бо так безпечніше. «Одягніться в дрантя. Якщо в людини нічого нема, то ніхто й не зачепить, бо нема що взяти. А я до вас потім приїду». Такі були останні слова, що сказав нам тато.

Добирались ми дуже тяжко. Ночувати іноді просились до добрих людей, але переважно спали у стодолах. Бувало, два дні жили на одній воді, а траплялося й купити десь трохи хліба чи молока. Схудли і стерли ноги у кров, сестра по дорозі захворіла і ми з мамою мусили по черзі її нести. Так мандрувала «сім’я куркуля», і мама вже зневірилася в татовій затії. Казала, що, може, краще було б лишатися в колгоспі…

Тітка прийняла нас добре, заходилася лікувати сестру, а маму влаштувала десь на роботу – мити підлогу. Дядько зашивав людям чоботи, я йому помагав, щоб не жити у них дармоїдом. Поки ми шили-латали, то багато з дядьком говорили. Він був грамотний і розумний. Казав, що жити стає все гірше, що довго так тривати не може: «Згадаєш моє слово, Якове, – каже до мене. – Скоро буде або війна, або бунт, або чума і голод…». А в 33-му дядько отримав листа від знайомого з наших країв. Той писав, що таку-то сім’ю вислали до Сибіру, а інших постріляли, а когось до тюрми забрали, ще багатьох виселили з хат, обібрали до нитки, лишивши вмирати з голоду під парканом… «А про батька нашого щось пише?» – питаю. – «Ні, про батька вашого не пише».

Приходили до дядька й тітки, питали про нас: що за люди живуть, звідки, чи є документи. «Ти, Якове, певно, їдь, – каже мені дядько. – Або завербуйся на Донбас, або в Сибір – краще самому туди на роботу потрапити, ніж під конвоєм. Або туди поїдь, де влади совітів нема». Я подумав і обрав останнє.

Тепер уже я, як батько раніше, сказав матері, що скоро приїду. Або напишу… Знову дорога – пішки, ночами, на Захід. Сяких-таких грошей і маминого золотого кульчика вистачило, аби заплатити за переправу через Збруч із підрадянської України до тієї, що була під Польщею. Нас, півтора десятка таких утікачів, перевезли вночі човнами через річку. Я ще дивувався: і луги такі самі, і верби такі ж, і ниви, а дихалось одразу якось легше. Там не було комісарів, не було «продразвьорстки», не було й голоду…

І я маю вам сказати, юначе, що то була головна переправа мого життя. Тоді я здобув свободу. Але втратив коріння. І я би, певно, не знав, що з цього є ціннішим. Якби не одна обставина. Тоді, в тому човні, я зустрів мою Ксеню.

Вона була «дочкою ворога народу», петлюрівця, втекла з інтернату, наймитувала десь… Красива і рішуча. О, я вам зараз покажу світлину. Потім, освоївшись на польській стороні і влаштувавшись на роботу, ми з нею за пів року одружилися. Орендували на годину костюм і білу сукню, раділи, як усі молодята, але й журилися, бо свідками на нашому весіллі були чужі люди. Ні батьки нас не благословляли, ні сестри наші дружками-світилками не були… Тому ми і сфотографувались того дня в ательє – аби колись показати знімок моїй мамі. Домовились, що як повернемся додому, то обов’язково привеземо це фото нашим рідним. Якщо дасть Господь зустрітись…».

 Ми з моїм новим знайомим сіли в кутку магазину «Продукти», купили розчинну каву з печивом, і він показував фотографії та продовжував розповідати історію свого життя. Стисло розказав про їхню з дружиною працю в Тернополі, про народження доньки. Потім про загарбання Радянським Союзом Західної України.

«Одразу після того відбулась моя короткочасна поїздка до Києва – їхав не ховаючись, бо вже ж одна держава. Там почув новину від сусідів, що дядька забрали, тітка померла, а мої мама і сестра «тут більше не живуть». Далі поспішно повертаюсь, аби забрати Ксеню з донею і разом їхати до нашого села. Бо, як я міркував, мої мама і сестра, певно, вже вернулись туди…

Але моя Ксеня їхати не захотіла. Аж підвищила голос, переконуючи мне: «Ти знаєш, де мій батько? А ти знаєш, куди вони поділи твоїх дядька й тітку? Ти хочеш до них? Ти знаєш, що москалі вже тут, у Галичині, організовують колгоспи? А ти пам’ятаєш, що було після створення колгоспів там? Ти бачив, що вони, щойно прийшли, вже й тут почали арештовувати священиків, поляків, наших просвітян? Куди ти хочеш їхати? Хочеш осиротити дитину?!». І вона таки мала рацію, тож я мусив погодитись: якщо й їхати кудись, то тільки далі на Захід.

Не буду спинятись детально на нашій довгій мандрівці з дитиною на руках. Скажу лише, що де б я не був – у Києві, в Тернополі, у Празі, в Німеччині, в Австрії, в Італії, а потім майже все життя в Канаді – всюди мені снилось наше поле. Я – людина ріллі. Куркуль, як казали совіти; хазяйський син, як казали в селі; фармер – так кажемо ми, канадійські українці.

З Італії ми разом із сотнями хлопців і дівчат, чоловіків і жінок із дітьми відпливли на той бік Антантики, полишивши за плечима війну. Тоді нам думалося, що позаду лишились усі проблеми, але й у Канаді згодом було нелегко. Ми могли шукати працю в Торонто, але ж місто мені не до душі. Одразу питаю в агенції, де є шанси отримати землю. Їдьте, кажуть, далі на Захід, в Альберту. Там холодніше, але просторіше. Візьмете кредит, розчистите ділянку і хазяйнуйте собі. Якби я знав тоді, що означає оте «розчистите»…

Приїздимо, везуть нас на нашу майбутню «фарму», на яку ми вже й договір підписали. А там – ліс. Ялинки чіпляють верхами хмари. Чим не Сибір? План такий: будуєш собі в лісі хатину і рік чи два цей ліс вирубуєш, роблячи з нього поле. А потім – пшеницю сієш і багатієш. Отоді було найважче. Набагато гірше, ніж до Києва пішки йти. І на ногах, і на руках були криваві мозолі, і обмороження, і дерево на мене падало, і ведмідь мало не роздер. Але ми, скооперувавшись із сусідами, впоралися за рік. Здали деревину, викорчували пеньки, спалили хмиз, зорали наші ниви. Посіяли кукурудзу і взяли новий кредит – на худобу.

«Тепер наша Улянка поп’є домашнього молочка», – раділа моя Ксеня. «Ага, – відповідаю, – не кажи гоп… Корови ж у нас м’ясні, беконні». В Україні я такої худоби не бачив. Здоровенні, червоні, волохаті, вим’я мов кулачок. Загнав їх у здоровенну загорожу, насипав кукурудзи, налив води, вони вийшли з кущів, наїлися – і назад в кущі. Там пасуться, там собі теляться, а ти заглядаєш здалеку, бо ж хочеш знати, скільки в тебе вже є телят. Раз на рік їх ловиш, вакцинуєш, частину продаєш. А по молоко дитині я так і їздив до міста.

Так, там я зробився господарем. Вивчив мову, став канадійцем. І дім уже мав кам’яний, і трактор, і авто, та й не одне. І дочці на університет відклав. І худоба в мене, і коні, і пилорама. Але це все не те. Не така там земля, нема чорнозему, ґрунти підзолисті, а копнеш трохи – вже глина. Не таке село, не така погода, не ростуть черешні, не такі корови. Не Україна… Кажу до дружини, що буду писати листи в Союз – хочу знати, чи жива мама, де сестра, чи відомо щось про батька.

І знову моя Ксеня вертає мене з хмар на грішну землю: «Якщо їх нема, твої листи не поможуть. А якщо вони живі, то листи не дійдуть, але шкоди їм нароблять. Ти знаєш, що сталося з молодшою сестрою Лесі?» – «Якої Лесі?» – питаю. «До нашої церкви надходить газета «Гомін України». Чи ти тільки «Фермерське життя» читаєш? То я тобі розкажу, що там пишеться про сестру нашої покійної письменниці Лесі Українки Ізидору. Совіти її по допитах тягали і по тюрмах мордували. Малесеньку жіночку, агронома за фахом, засудили і вислали до Сибіру на лісоповал. За що? За те, що українка, що має родичів за кордоном… То про неї письменники клопоталися, а за твоїх маму і сестру хто там заступиться?».

Справді, тоді в нашій діаспорі переповідали, що Ізидору Косач випустили тільки перед ювілеєм Лесі, потім її в Києві застала війна, а по війні совіти б її живою не лишили за зв’язки з ОУН. Тому пані Ізидора через Польщу вибралася в Німеччину, а в 1949-му прибула до США, мила посуд у Нью-Джерсі, потім писала спогади… Якби моїй мамі чи сестрі прийшов лист від мене – «куркульського сина, втікача, дезертира» і таке подібне – то за цей лист їм би влаштували мандрівку до північних ведмедів, але аж ніяк не до Канади або США. Та й мене б до України не пустили. Дехто з наших намагався – безуспішно. Залізна завіса, морок і невідомість…

Жили ми, працювали. Чужина стала рідною, але рідна Україна не забулася. О, скільки разів мені снилися ці поля, побілена хатина, ставки у вербах, татові коні…Ми сподівалися на зміни. І коли у вас Хрущов трохи послабив режим, стало можливо поїхати до Радянського Союзу туристам із Канади. Але канадійців українського походження спочатку не пускали – тільки тих, хто їде «на витрішки», а не на рідну землю. За кілька років звістка: вже можна, пускають. Ми із Ксенею та Уляною швиденько до Торонто, в офіс фірми, що працює з радянським «Інтуристом». А вони нам пропонують дурницю – круїз до Москви і Ленінграду. Нащо ж нам у те лігво катів? Ми хотіли додому, хоч краєчком ока…

Минуло ще кілька років. Нарешті, є поїздка до України. Але тільки групою, в супроводі гідів-кадебістів, маршрутом Київ – Одеса – Крим. Ну хоча б так. Дочка тоді вже бавила онучку, летіти з нами не змогла. А ми з дружиною таки побували «на нашій рідній Україні, на нашій не своїй землі». Чорноморські краї, звісно, гарні, але що нам ті зросійщені міста – нас цікавив, насамперед, Київ. Три дні в Києві! Але піти на Куренівку й шукати колишній будинок моїх дядька й тітки нам заборонили. Та ми й не наполягали, бо були попереджені: відлучишся від екскурсійної групи – на візу більше не розраховуй. А про те, щоб потрапити хоча б на хвильку в рідне село, не могло бути й мови.

Але ми дещо придумали. Вдалося купити конверт, і я з Києва відіслав листа сюди, додому. Написав, що все у мене добре, живу в Канаді, маю жінку, дочку, онука. «Якщо ви це читаєте, відпишіть на адресу готелю». Ми домовились із працівницею київського готелю, щоб вона нам написала в Канаду, якщо з села прийде звістка. Подумали, що буде менш підозріло, якщо за кордон писатиме працівниця «Інтуриста», ніж сільська жінка.

Ми вернулись до Канади, наробили купу фото і чекали листа з Союзу, а потім уже й чекати перестали. Але за пів року таки прийшла з Києва вітальна листівка, а на ній внизу дописано: «Ваш лист повернувся, адресат не проживає».

А тепер… Відкрито кордони, доступні архіви, є зв’язок, Інтернет. Тепер я знаю, де похована мама, як загинула сестра, куди виїхав племінник. Тільки досі не знаю, де батькове поле, яке мені сниться. От і приїхав шукати. Візьму в хустину грудочку землі, привезу на свою фарму – може, краще буде родити пшениця. Або краще цвістимуть квітки на моїй могилі… А ще маю прохання від моєї Ксені. Вона тепер хворіє, лишилася з дочкою. Каже мені: «Завези додому наше весільне фото. Ми ж обіцяли». Привіз. Але куди його віднести, кому показати?». – «Може, лишите в музеї села? Тут є музей при школі, я вам покажу»…

Юрій СЕГЕДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені