Коли дві руки «праві»

Іван Дячок працює у Чернятинському коледжі, де вже 35-ий рік викладає тамтешнім студентам економіку. Однак є в Івана Йосиповича одна цікава особливість: у нього дві руки «праві». Крім цього, у чоловіка вони ще й  ростуть із потрібного «місця». Тож не дивно, що у позаурочний час він займається технічною творчістю, майструючи різні механізми: починаючи від деревообробних станків та удосконаленого мотоблоку і закінчуючи невеличким  вантажним автомобільчиком і саморобним тракторцем. Та ще й  так майстерно, з вигадкою й  творчим підходом, що вироби Івана Йосиповича неодноразово брали участь у виставках технічної творчості, що відбувались у стінах навчального закладу.

«Все почалось із будівництва хати…»

Цікаво, але розкрило творі здібності й таланти Івана Дячка спорудження нового будинку, яке припало акурат на лихі 90-ті роки.

– Ну, ви ж чудово знаєте, що тоді коїлось у країні одразу після розпаду Радянського Союзу, – каже він. – Скрізь тотальний дефіцит, у магазинах практично нічого нема, а зарплату освітянам платили нерегулярно. А якщо й були десь якісь товари, в тому числі й будівельні, то коштували вони надто дорого. Так що, аби нікого не наймати й зекономити кошти, на будівництві здебільшого все доводилось робити власними силами. Ну от, для прикладу, привезли дошки на підлогу, але вони нестругані і для настилання не годяться. Потрібно до когось іти, просити, платити гроші. А звідки тих грошей на все взяти? Тому найперше, що я зробив, це виготовив фугувальний станок, яким можна було стругати, шліфувати й обрізати дошки та бруси. У нас в селі є чимало розумних, майстровитих людей, котрі займаються столярними роботами і мають відповідну техніку. То я походив селом, подивився, проконсультувався і зрозумів, що нічого складного. Придбав у магазині металеві кутики на основу. Родич, коли дізнався, що я будуюсь, віддав мені електродвигун потужністю 4 КВт на 3 тисячі обертів. Я це все припасував, випробував і почав працювати.

– Дещо пізніше таким же чином зробив токарного верстата по дереву, – продовжує Іван Дячок. – Також з усього, що було під руками. Щоправда, двигун у ньому менш потужний – лише 2 КВт на півтори тисячі обертів. Але мені цього цілком вистачало. З часом навчився не лише стругати дошки на підлогу, а й виготовляти вікна та двері. Просто дуже хотілось перейти у власну хату, і це, мабуть, стало найбільшим стимулом. А коли трохи розбагатів і придбав ручну фрезу, циркулярку, різні дрилі, то навіть став робити меблі.

– Ну добре, постругати й обрізати дошки й бруси – це одне. Але виготовляти вікна й двері – це ж не так просто. По-перше, вони мусять мати певні розміри. А, по-друге, складаються із різних частин, які мають підходити одна до одної, так би мовити, «стикуватись».

– Звісно, що так. Але я ж казав, що в нас у Чернятині живе чимало майстрів, котрі займаються «столяркою» професійно. От я і консультувався з ними. Звичайно, ручної роботи було дуже багато. Але пізніше, коли я виготовив невеличку циркулярочку і придбав маленьку шліфувальну машину, то працювати стало набагато легше, а якість виробів покращилась. Зрозуміло, що все відбувалось не одразу. Щось подобалось, щось перероблялось заново. А бували випадки, що зробив, подивився і порізав на циркулярці – погано і переробці не підлягає… І ось так: поступово-поступово набирався досвіду.

– Сусідам нічого не робили на замовлення?

– Робив, але дуже мало. Порівнюючи із професійними майстрами, то значно менше. Нема часу. У мене ж є основна робота: навчати студентів у коледжі. А в позаурочний час, коли робиш для свого господарства, то для когось уже нема часу.

Чотириколісний помічник

– Ще не довівши будівництво до завершення, вирішив: потрібен власний транспорт, тому що в селі без «коліс» дуже сутужно, – зазначає співрозмовник. – Навколо стільки кар’єрів, а якогось піску чи щебеню привезти нема чим. Знову йди, проси, плати… От я поставив собі на меті зробити невеличкий автомобіль. І зробив. Раму зварив із 100-міліметрових швелерів. Задній міст, який знайшов на металобрухті, взяв від «двадцять першої» «Волги». Двигун  бензиновий УД-2 від армійської електростанції, потужністю 8 кінських сил. Коробка передач та кермова система від вантажівки «ГАЗ–51». Задні колеса – уазівські. Передні – від культиватора. Гума – беушна – теж на брухті знайшов. Все причепив, змонтував, і вийшов доволі вдалий автомобільчик: довжиною 3,5, шириною 1,6 і висотою 1,3 метра. Без кабіни, але з двома сидіннями від автобуса та кузовом. У селі його прозвали «тарантасом». Двигун, щоправда, трохи слабуватий, але йому під силу перевозити до двох тонн вантажу. Таким чином у мене на обійсті з’явились власні «конячка» та «віз». Їм обом вже десь, мабуть, років по двадцять п’ять, однак вони мене й досі дуже виручають. Навіть на город поїхати щось привезти чи відвезти, то без них, як без рук.

На всі руки «Robix»

– Після «тарантаса» взявся за удосконалення колись придбаного мотокультиватора марки «Robix», –  каже Іван Дячок. – Сам він такий невеличкий, угорського виготовлення, однак обладнаний  американським двигуном. У комплекті додається набір фрез, за допомогою яких можна «залізти» в будь-яке міжряддя шириною від 30 до 85 сантиметрів. Дуже зручно для обробітку городу. І от одного разу в мене виникла ідея: а що коли пристосувати культиватора ще й до садіння та копання картоплі? Вручну довго і важко, а з технікою було б легше й веселіше! Виготовив  станину, яка зробила культиватор нижчим. До неї прикріпив спеціальні колеса із грунтозачіпами. Приробив «лапу», передаточний ланцюг, і культиватор запрацював у новому амплуа. При цьому він своїх функцій не міняв. Просто став нижчим і потужнішим. І ми ним вже користуємось більше десяти років. Копаємо і садимо картоплю. Потрібно посадити? Він «йде» попереду, копає рівчачок, а ми позаду кидаємо бульби. Хочеш, щоб рядок був із гребенем? Слід пройтись міжряддям двічі. Настав час сапати? Знову пускаємо «Robiх». Так само із копанням. Він попереду, а ми позаду тільки підбираємо… Чудо, а не машина. Економить масу часу й фізичних сил, а все оцей понижуючий пристрій, який відкрив у ньому нові можливості.

M4034S-4211

Не трактор, а «мрія фермера»

А десь років із десять тому мій співрозмовник почав мріяти… про трактор. Спершу довго думав, примірявся, а потім у 2012 році взявся до роботи:

– Як і в «тарантасі», у нього теж зварна рама зі швелерів-«соток». Двигун встановив від важкого радянського мотоцикла «К-750». Чому саме такий? Тому що я знайшов його на металобрухті. Пізніше замінив його на 24-сильного одноциліндрового «китайця», якого придбав у Дніпрі через Інтернет. Задній міст брав уазівський. Щоправда, його довелось трохи вкоротити, бо він виявився дещо зашироким для роботи на городі – колія мала бути не більшою за 1 метр 30 сантиметрів. Заодно «врізав» і напівосі. На тракторі стоять дві коробки передач. Одна – від «ГАЗ-51», другу взяв від мотоцикла «Урал». Відтак, разом вони  дають 16 передач вперед і 4 назад. Кермо взяв від легкового авто «Москвич». Масляний насос – «НШ-10», а гідророзподільник – від трактора «МТЗ-80». З ним довелось дуже поморочитись, бо також знайшов на брухті. Але довів до пуття, хоча й довелось консультуватися із нашими фахівцями з коледжу. Адже у нас, крім усього іншого, готують ще й агроінженерів. Так що запитати є в кого. Задні колеса взяв від трактора «Т-40», а диски – від «ЗАЗ-51», довелось трохи переробити. А передні сконструював таким чином: середина – від «Волги», а верх – від «УАЗу». Там були свої особливості. Головне, аби все підійшло одне до одного. Тому запитував фахівців. Дещо робив у наших майстернях, а от із зчепленням їздив аж до Жмеринки на підприємство «Агромаш». І от у результаті вийшов такий тракторець.

– А що він може: возити, боронувати, культивувати, орати?

– Насамперед він «уміє» возити. Без проблем тягне причіп вагою до двох тонн. До речі, причіп також сам зробив. Культивує. Я виготовив до нього культиватор на сім «лап». У найближчих планах зробити фрезу шириною 1,4 метра, аби «захоплювала» тракторну колію. Вона наполовину вже зроблена. Вже є рама, редуктор, ланцюги, верхні й нижні «зірочки», підготовлений матеріал на ножі. Ножі планую зробити із задніх ресор старого «Москвича». Їх я знайшов на металобрухті (сміється). Все впирається в час. Його не вистачає, щоб зібрати все до купи.

– Якось допомагаєте сусідам по господарству?

– Колись, як було більше часу, то чого ж? Виконував все, що було потрібно. А от зараз ні, бо катастрофічно не вистачає часу. Більшу частину робочого дня проводжу на роботі, а вечері приходиш, то потрібно доглянути господарство: кролів, курей, качок, козу, а ще ж маємо чималий город.

– А коли ж відпочиваєте?

– Зміна однієї роботи на іншу і праця з натхненням – це для мене найкращий відпочинок. У мене ж вдома тепер є власна майстерня.  От робиш щось цікаве і отримуєш від цього насолоду. А загалом відпочивати нема як. Тим більше зараз, навесні. Дивишся, а всі сусіди пораються на городі, то в хаті не висидиш. Це – село. Тут зовсім інша «політика». Якщо сусід посадив город, а ти – ні, то скажуть, що ти «поганий господар». А в мене всі сусіди до роботи неледачі. Постійно щось будують, майструють, переробляють…

– Як правило, наприкінці розмови запитують про плани на майбутнє.

– Доробити фрезу й привід до неї. А ще дуже хочу зайнятись виробами з дерева. Це вже так, для душі. Свого часу я травмувався –  залишився без вказівного пальця на лівій руці. Тому багато років нічого з дерева не майстрував. А тепер хочеться знову виготовляти меблі, табуретки, журнальні столики. Такі, щоб залишились на згадку дітям та онукам. 

Записав Олег КРИВОНІС

с. Чернятин Жмеринського району

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені