Лопатинка і… Всесвіт

Її Лопатинка – не глибинка, якщо такою не вважати всю Оратівську громаду. Лишень виходиш на вулицю – а там роздолля. Праворуч – траса пішла на колишній райцентр, ліворуч – на нинішній районний, який здавна є й обласним. І хоча до Вінниці доволі далеко, ця частинка Лопатинки завдяки переважно молодіжним вулицям виглядає справжнім приміським селом.

Ольга Анатоліївна звідсіля родом. Тут виросла, написала перші вірші, сюди повернулася вчителювати після Вінницького педінституту. А її чоловіком став колега за фахом Василь Ярославович – файний легінь із львівських Карпат на прізвище Дриль, яке й вона отримала замість чи не найпоширенішого в цих краях Кириленко. Працьовите подружжя і двійко діток упродовж десятиліть не цуралося будь-якої селянської роботи. Город і сад, корова і свині, птиця і бджоли…

Багато хто дивується, як Ольга умудрялась за таких умов викроювати час, аби допомагати літнім сусідам, прекрасно вишити цілу виставку картин нитками і бісером, а потім ще й видати низку поетичних збірок – «Пригорща любові», «Знялася в небо гілка джонатану», «Я Вашу душу словом полікую…», «Сто причин для щастя». Завдяки їм та щойно написаним віршам для наступної збірки, які авторка оприлюднює у мережах, її знають українці в різних куточках світу.

Насамперед – у неї чимало учнів, яких навчала у Лопатинській загальноосвітній. І чим далі вони від Батьківщини, тим більшу потребу відчувають у рідному слові. Ось чому її учениця Людмила Павлюк, мешкаючи в американській Філадельфії, стала чи не найактивнішою читачкою поезій Ольги Дриль. А Валентина Гарсія мешкає у Франції і теж, схоже, жодного вірша з рідного краю не пропускає повз увагу.

Та й багатьом громадянам українського походження з ворожої до нас Росії поезії землячки допомагають назовсім словесно не «зачтокатісь» і не «закакатісь». Так, якось завітав у гості до Дрилів колишній їх вихованець Анатолій Колесник із села Оратів. Розповів, що проживає в далекій Якутії і з нетерпінням чекає кожного нового вірша своєї вчительки. Ті краї – з найсуворішим кліматом, платню він отримує чималу. Але ні за які гроші не купиш те, що здатне душу і зігріти, і за потреби полікувати. Звісно, в однойменній збірці Ольга Анатоліївна мала на увазі не його і не лише мільйони інших українців, які за підступної політики колишньої Російської імперії під назвою «СРСР» опинилися по той бік кордону.

Втім поетеса належить до тих, хто всяку політику вважає брудною справою, тому не береться завзято аналізувати і надто філософствувати, а лише старається за допомогою образів віддзеркалювати навколишній світ. Реалії ж бувають дуже жорстокими. Якось Василь Ярославович відносив одній із бабусь-сусідок пенсію, згодом – «платіжки» на газ і електроенергію, які ту пенсію перевершили, а субсидія мізерна. За що людині жити? Ольга Анатоліївна в художній формі й запитала це. Відгуків на її вірш не бракувало, зав’язалась дискусія, під час якої авторка й познайомилась із Світланою Ахмедовою з Петербурга.

Вона львів’янка. Будучи студенткою в Україні, свого часу поїхала на екскурсію до Ермітажу і в тому місті познайомилась з майбутнім чоловіком. Незважаючи на непрості нинішні українсько-російські відносини, Світлана продовжує брати активну участь у діяльності тутешнього українського товариства, багато робить для збереження нашої мови й культури, має і популяризує колекцію з десятків вишиванок, організовує фестивалі «Українська весна», поетичні зустрічі. У тому числі – й поширює вірші Ольги Дриль. Зокрема, розповіла, що її друзі-композитори вже пишуть музику на слова «Запроси мене в осінь до танцю». Людина, яка за кілька десятиліть проживання у російськомовному середовищі зберегла джерельно чистою рідну мову, з оптимізмом дивиться у майбутнє, вірить, що здоровий глузд там переможе, і Ольга зможе приїхати до неї в гості, познайомитись з багатою історією міста. Вони подружились, перейшли на «ти», постійно спілкуються.

Ще однією подругою стала Мирослава Карась з Тернополя. 18 років віддала вона заробіткам в Італії. І нині працює там, в Альпах, біля кордону з Австрією. Західнячка, ніби на сповіді, розповідає подолянці в деталях про нелегке заробітчанське життя, а в тої все це трансформується у хвилюючі рядки, присвячені українським заробітчанам:

Не проводжай нас, ненько Україно.

На нас чекають інші десь світи.

Не плач. Не клич. Перехрести нам спини.

Тебе лишаєм… Може, й назавжди.

Накинемо багаж собі на плечі.

В руках пожитками спаковані валізи.

Зібрали поспіхом усі потрібні речі.

На заробітки їдем… Не в круїзи.

Приходить будем у спогади і сни.

Кружлятимуть нас світом каруселі.

Хто ми для тебе? Доньки і сини?

Чи вигнанці із рідної оселі?

Оскільки наших заробітчан по світу вистачає, вони поширили цей вірш і дійшли  висновку, що людина, яка тут не була й не пережила цього всього, такого написати не здатна. Все-таки, виходить, здатна. Але тепер Ольгу Дриль знає весь заробітчанський світ, бо є в неї на цю тему ще глибший і масштабніший вірш, але, зрозуміло, у рамках порівняно невеликої публікації ми позбавлені його процитувати.

Оскільки в Інтернеті існує переклад, поезіями Ольги Анатоліївни все більше цікавляться й іноземці, серед яких найактивнішими є кубинка Вікторія Гітерес, іспанка Міла Маркос… З’явилися й індуси, представники інших країн світу. Всі щирі відгуки все більше окрилюють українську поетесу, яка свою крайню збірку розпочала таким віршем:

Ловлю я серцем всі ваші слова.

В них стільки щирості, поваги і любові.

Від щастя закрутилась голова,

А на очах від сліз – весняна повінь.

Спасибі, Боже! Ви у мене є

По всьому світі десь за небокраєм.

Ваша любов, немов джерельце, б’є,

Вона, як сонце, душу зігріває.

Ну, а роки? Нехай собі ідуть.

Бо, мабуть, вам не все я ще сказала.

Для вас рядки, як ниточку, пряду,

Щоб ви від мене подарунок мали.

У нашої героїні вже 5 тисяч друзів у Facebook, ще понад 1 тисяча чоловік стежать. І з кожним днем вона відчуває все нові хвилі інтересу до своєї творчості. У той час, коли у Петербурзі композитори шукають акорди до «Запроси мене в осінь до танцю», Ольга Анатоліївна почула виконання вже готової пісні від Анатолія Крутька в місті Хорол на Полтавщині. А слова справді зворушливі, здатні змусити навіть найтвердіших чоловіків розчулитись:

Запроси мене в осінь до танцю.

Поверни в молоді мої сни.

Нам ніколи не буде по двадцять,

Не бува в листопаді весни.

Закружляймо, як листя кленове,

В наш осінній терпкий листопад.

Хоч на мить поверни мене знову

В ніжну юність весняну назад.

Знаю: там нас ніхто не чекає,

Бо в минуле нема вороття.

Хай же музика гучно лунає,

А цей вальс нам продовжить життя.

Звичайне українське село все-таки у глибинці. І яка справді глибинна поезія пульсує звідсіля по світу, об’єднуючи співвітчизників у любові до рідного слова!

Микола КАВУН,

власкор «Вінниччини»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені