Дім-порятунок потребує нашої підтримки

До цього благодійного прихистку люди потрапляють із різних причин. Хтось ріс в інтернаті й не має родини та даху над головою, хтось переїхав із окупованої території, ще дехто зробив у житті помилку і намагається її виправити. Але більшість підопічних Кризового центру «Ми поруч» – матері з дітьми або вагітні жінки, яким доводиться рятуватися від домашнього насильства. Такі своєрідні вимушені переселенці, біженці, що тікають не від війни, а від людей, які для них були (чи вважалися?) рідними.

Тут, як і в ситуації з війною: коли не вистачає ресурсів чи розуміння з боку держави, плече підставляють волонтери. Однією з таких небайдужих є вінничанка Юлія Дякун, яка організувала цей Кризовий центр, підтримує його діяльність, залучає благодійників і щодня докладає величезних зусиль, аби витягати матусь і дітей із безвиході та змінювати їхні життя на краще. У січні ми розповідали, що Центр розпочав свою роботу в орендованому будинку, прийняв перших підопічних і постійно потребує підтримки. Цей дім-порятунок не може існувати без доброчинної допомоги – великої та малої; грошима, речами та продуктами.

Адресу кризового центру не оприлюднюють, бо домашнім тиранам не варто знати, де ховаються від них жінки-втікачки. Але пані Юлія розповідає їхні нелегкі історії, щоправда змінюючи імена героїнь. У цих розповідях – і обурення, і застереження, і віра в силу добра та заклик до людяності.

«Усередині мене все кипить. Коли я вперше побачила Ясемін (назвемо її так), у мене перехопило подих від її краси. Ця неймовірно гарна жінка на той момент вже 12 (!!!) днів була на вулиці, бо у домі її чоловіка і свекрів не знайшлось більше для неї місця, – написала Юлія Дякун на фейсбук-сторінці «Кризовий центр «Ми поруч» у березні. – Разом з соціальною службою за вашої підтримки ми поселили її у винайняту кімнату в гуртожитку, допомогли забрати дитину і почали працювати з нею. Я ніколи не бачила такої витонченості, невибагливості, почуття власної гідності і покірності, я б сказала, аристократичності у жінці. Віддана своїй родині, вона терпіла знущання моральні і фізичні не тільки від чоловіка, але і від свекра! І навіть опинившись на вулиці, вона не втратила всіх своїх чеснот.

Я не знаю, як можна було вдарити таку жінку. Яка сволота била її так, що вона майже втратила зір і потребує термінової операції. Що можна було робити із дружиною, що на ній немає живого місця, і при цьому вона не говорить про це, не розказує подробиць, про це говорять результати обстеження! Немає спеціаліста, від якого би ми вийшли без діагнозів на кілька рядків. Гінекологія – потрібна біопсія (підозра на онко), запалення, купа інших проблем. Мамолог – новоутворення в молочній залозі. Окуліст – навіть термінів таких вимовити не можу, потрібна термінова операція. Неврологія – підозра на розсіяний склероз. Ревматолог – маємо іти, здаємо аналізи. Додатково є направлення на МРТ головного мозку і шийного відділу хребта… Що ж це за тварюка, що зміг довести жінку, здорову і молоду, до такого жалюгідного стану, не віддає їй документи, не дає довідок і питає по телефону, як це так, що вона вирішує питання сама, без нього?! Нехай мене простить Бог, але я не бажаю йому нічого хорошого. А за Ясемін ми будемо боротись до останнього».

Лише на обстеження потрібно було понад 5 500 грн. Дві тисячі виділила на благодійній основі одна з лабораторій. Решта обстежень не безкоштовні. Як і прописані гінекологом ліки (820 грн лише на перших порах), відновлення документів (685 грн) та штраф (1800 грн) за те, що Ясемін, яка приїхала колись з іншої країни, вчасно не поновила посвідку на проживання. Не з власної вини, але добре, що чоловік повернув хоча б необхідну довідку і свідоцтво про народження дитини…

«Вона вперто мовчить про те, чого не вистачає. Їй незручно. А ще Ясемін подзвонила і попросила допомоги… тільки не для себе, а для сусідки в гуртожитку, бо побачила, як та плаче на кухні… Ось така доброта… Всі, хто встиг з нею познайомитись, під враженням від її чеснот. Жінка заслуговує на нашу підтримку. І вона не стомлюється щоразу дякувати вам усім і всіх називає дуже добрими і гарними людьми», – розповідає Юлія Дякун і дякує тим, хто жертвував на обстеження, ліки і продукти. А ще ділиться приємною новиною: у кімнаті Ясемін провели Інтернет і її син почав навчатись.

Пізніше лікарі повідомили, що в жінки погана ситуація з зором – потрібні будуть операції на обох очах, включно з заміною кришталиків. Попередня вартість просто шокувала: ліве око – від 15 до 18 тисяч гривень, праве – до 35 тисяч!

Далі був ще один удар (наслідок життєвих ударів) – підозра на рак. «Прийшли результати біопсії Ясемін, я говорила з гінекологом. Це шок. Треба терміново робити імуногістохімію (коштує немало), щоб підтвердити чи спростувати цей страшний діагноз. Я не сказала жінці, не змогла, а вона сама не зрозуміла зі слів лікаря. Може і на краще, буде менше хвилюватись… Плюс у суботу вже потрібно оплатити оренду кімнати – 2600 гривень. Я дуже прошу підтримати цю жінку. Господи, що ж це робиться, що кривдники собі живуть спокійно, а така жінка як Ясемін все це проходить. Не можу заспокоїтись. Молюсь і тримаю кулачки, щоб результати були гарні, наскільки це можливо», – написала пані Юлія. А 8 квітня повідомила, що потрібно 10 тис. грн на термінову операцію для Ясемін. І знову купували очні краплі. Ясемін сподівається, що хоча б на очах не операція знадобиться. А ще будує плани – дуже хоче працювати.

* * *

«Заберіть мене… Мене шукає чоловік… Поліція не може допомогти… Мене бояться переховувати…», – такі слова ледь чутним голосом говорила Оля, мама двох діток, коли подзвонила до кризового центру.

«Я зателефонувала людині, який завжди готова допомогти. Одразу ж знайшлась машина і вже за 15 хвилин вона мчала за жінкою. Її привезли разом з дітьми і одним дитячим рюкзаком – це все, що вдалось винести з дому, поки поліція стримувала чоловіка. Спочатку зайшла жінка, потім син, а потім дочка… із синцями на обличчі. Напевно, це найстрашніше, коли тато б’є свою дитину. Ми поселили родину і згодом на приватній бесіді я почула їхню історію.

Оля вийшла заміж молодою дівчинкою, одразу народилась дочка, потім син. Але сімейна ідилія швидко закінчилась. Як тільки чоловік прикладався до чарки, ставав сам не свій і в хід ішли кулаки. Оля, звичайно, протестувала, але ставало ще гірше. Пробувала тікати, ховатись у рідних і знайомих, він знаходив і іноді силоміць забирав додому. Мовляв, не міг без неї жити… Але чи було це життям?

Діти росли, Оля не сиділа вдома, у неї почала розвиватись кар’єра, але через побиття і втечі з дому про керівну посаду довелось забути. Чоловік був гарним батьком, любив і доглядав дітей. Напевно, це стримувало всі ці 9 років знущань. Та крапкою стало побиття дочки. Вперше тато підняв руку на дитину, і не тільки руку. Оля зрозуміла, що пора насправді тікати»…

Вона твердо вирішила змінити життя своє і дітей. Налагодила віддалену роботу, кризовий центр з допомогою благодійників забезпечив її ноутбуком і телефоном. Діти пішли до школи, йшла праця з психологом і Оля відвідувала тренінги. Вона стала посміхатись. У неї з’явились плани і вона стала їх втілювати. Змінила роботу, спромоглась поговорити з чоловіком, налагодити контакт його з дітьми, але чітко відстояти своє право на вільний вибір і своє власне рішення. Чоловік ніби й розкаявся, але за помилки йому довелося заплатити родиною…

* * *

«Вероніка – це наша найперша підопічна, – продовжує оповідь Юлія Дякун. -Відкриття Центру ще було в планах, ми тільки знайшли приміщення і почали збір коштів і допомоги, аж тут дзвінок від соціальної служби: «Вагітна дівчина ночувала на вокзалі, їй немає куди іти, можеш прихистити?». Я розуміла, що до відкриття ще довгих три тижні, але дівчина вже була на вулиці. Ми винайняли кімнату в гуртожитку і ввечері того ж дня перевезли Вероніку туди. Я чекала її під будинком і думала: яка ж вона, моя перша підопічна? Маленька, худенька, з великими чорними очима і маленьким пакетиком речей. Розговорились.

Дівчина жила в повній родині, їх було багато, але жили гарно і дружко. Рівно до тих пір, поки не помер тато. Далі все пішло шкереберть. Мама почала пити, родина – розпадатись. Кінець свого шкільного навчання Вероніка провела в інтернаті. Далі працювала там, де була робота. Знайшла хлопця, якого покохала і народилась дитинка. На жаль, вроджена важка вада розвитку не дозволила лікарям врятувати дитині життя. Потім у пари народилась здорова дівчинка.

Щось сталось і життя не склалося. Вероніка з дитиною пішли від чоловіка, знову дівчина шукала підробітки, не змогла знайти прихисток у своїх рідних, вони жили своїм життям. Через важку хворобу і потребу в довгій госпіталізації і через неможливість дати дочці постійне місце проживання вона віддала її татові. Це був для неї удар. Досі Вероніка регулярно навідує і передає подарунки, одяг, солодощі дитині, спілкується з нею телефоном. Але туга за дитиною не проходить.

Згодом після лікування Вероніка зустріла чоловіка, який на той момент якраз повернувся з АТО. Вони одружились і планували вагітність. Вже тоді почались нападки, але дівчина так сильно хотіла мати родину і дитинку, що пробачала. Вже вагітною він почав її бити, погрожувати розправою. На 4-му місяці вагітності Вероніка втекла. Просто посеред вулиці тікала і просила захисту в людей, які зупиняли чоловіка. Він відібрав телефон, в кишені у неї не було грошей, але вона сіла у першу ж маршрутку до Вінниці і поїхала. Першу ніч дівчина ночувала на вокзалі, далі за 20 гривень здала в ломбард єдине, що було – срібну обручку, купила булочку і змогла доїхати до лікарні, звідки лікарі вже подзвонили у соціальну службу.

Не передати в декількох абзацах всі ті жахи, які пережила дівчина за своє життя. І та спокійна гавань, яку вона має тепер, цінується нею у сто разів більше, ніж тими, хто не пережив таких поневірянь.

В очікуванні народження малечі Вероніка вишиває, щоб допомогти нашому Центру існувати. Її вагітність проходить складно, є проблеми з нирками, але вона дуже чекає на появу синочка. Їздить до своєї донечки і має велику мрію – купити маленький будиночок у селі, де живе її чоловік, і забрати дочку до себе».

Уже домовилися про купівлю хатини за 3 тисячі доларів. Сорок соток землі, господарські будівлі, колодязь, навіть меблі й посуд… Були інші покупці, але господарі погодились притримати хату для Вероніки. Потрібно зібрати ще 83 тисячі гривень.

А тим часом інша випускниця Центру разом із сином уже готується до переїзду. «Там не беруть коштів за оренду, потрібно буде сплачувати лише комунальні… Жінка, що у свої 25 років пережила на декілька життів, мріє про тихе і спокійне життя, і ми докладаємо всіх зусиль, щоб це сталось. Мрії мають здійснюватись, правда?», – каже пані Юлія і озвучує потреби для матусі й дитини на новосілля: миски, відра, віник, совок, вірьовка для білизни, набір ліків, термометр, ковдра, гроші хоча б на перший час, бо допомога на дитину буде аж 10 травня… Певно, коли вийде друком ця стаття, більшість необхідного для цієї жінки буде зібрано. Але залишатимуться нагальні потреби для інших підопічних.

Гострий зубний біль в однієї з жінок унаслідок побиття; Ясемін стало гірше з очима; проблеми з щитоподібною залозою і пухлина яєчника в іншої підопічної; зламалася пральна машинка… Потрібні кошти на ліки, продукти, одяг, побутову хімію, оренду, компослуги тощо. Звичні витрати, але помножені на 25 підопічних, до того ж ці люди переважно без власного житла, майна і джерел доходів. Вишивають багаторазові маски, рушники для великодніх кошиків, але це, звісно, краплина в морі потреб. Так, люди допомагають, але багато хто жертвує лише раз, а потім, можливо, вважає, що вже допоміг, «тепер хай інші»…

«Я звертаюсь до кожного, кому не байдужа доля родин, які опинились у складних життєвих обставинах – пожертвуйте нам 100 гривень щомісяця, – закликає Юлія Дякун. – Утримання нашого Центру коштує 85 000 гривень на місяць! Це багато чи мало – я не знаю. Але точно знаю, що якби 850 із моїх підписників у «Facebook» щомісяця могли б жертвувати всього по 100 гривень, я би хоч одну ніч лягла спати спокійно. Якщо ви можете підтримати нас, оформіть регулярний платіж на суму 100 (чи більше, чи менше) гривень за такими реквізитами: на поточні витрати Центру: картка «ПриватБанку» 4149439316213820 (Дякун Юлія); на оплату оренди і зарплати адміністраторів та психолога Центру: отримувач – ГО «Кризовий центр «Ми поруч», код ЄДРПОУ 44044712 IBAN UA423026890000026007055358800. Призначення платежу – благодійна пожертва для Кризового центру». Контактний телефон для надання чи отримання допомоги: 067-838-55-79.

Юрій СЕГЕДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені