Наскільки зникла оратівська індустрія?

Журналіст досліджує проблему

Цей край називають аграрним. І в тому нічого дивного: на весь колишній район здіймається в небо єдина висотна заводська труба, та й та вже десятиліттями заснована павутинням, а навколо неї все вирізано у брухт…

До жовтневого перевороту 1917 року навколо Оратова промисловості було не менше, ніж в інших переважно сільськогосподарських краях. Цукрозаводи – у Бугаївці і Скоморошках, спиртозаводи – у Стадниці і Якимівці, борошномельний завод у Сабарівці… А ще вододілом Південного Бугу і Дніпра, з північного заходу на південний схід, сучасною територією ОТГ ще наприкінці минулого століття простелилась залізниця із станціями Оратів (за 12 км від тодішнього однойменного містечка, майбутнього райцентру) і Фронтівка, що давало підстави сподіватися на появу чергових підприємств.

1957 року в райцентрі Оратів почав працювати маслозавод. Але куди більші перспективи відкривалися за чверть століття після того. Наприкінці 2014 року в інтерв’ю «Вінниччині» з приводу 35-річчя району тодішній голова районної ради Анатолій Опалюк розповів про свою участь у роботі оргкомітету з відновлення Оратівського району. На бюро обкому партії він почув дві основні причини того відновлення: «Перша – наблизити владу до людей, друга – неподалік межі з Черкащиною є поклади бурого вугілля, а під ним – іще дещо. Розробка того родовища в районі Сабарівки – Балабанівки називалася одним з головним завдань, там мало вирости місто на кшталт Ватутіного, що в Черкаській області».

– Правда, потім за всі роки роботи в районі чогось конкретнішого про розробку цінних корисних копалин так і не довідався, – додав Анатолій Миколайович. – Не порушується ця актуальна тема і нині, коли Україні дуже бракує енергоресурсів.

Шкодувати чи не варто з приводу того, що у нас не спорудили «свого Ватутіного»? Якщо зважити на те, що у зв’язку із припиненням видобутку бурого вугілля у тамтешніх родовищах та його брекетування, остаточним «занімінням» ТЕС, наймолодше місто сусідньої Черкащини стало надто депресивним, то нам ні за чим жаліти. Раніше у тому місті обласного підпорядкування проживало майже чверть сотні тисяч чоловік, а нині залишилося вже ледь за шістнадцять тисяч, то можна уявити рівень тамтешнього безробіття! До того ж, відсутність у нас розробок зберегла прекрасні оратівські чорноземи!

Цікаво ж усе-таки, що під тим вугіллям? Гуляли свого часу районом балачки і про уран, але в післячорнобильський період він у навколишніх населених пунктах під час контрольних замірів міг би відчутно підняти радіаційний фон. А цього не сталося.

У радянський період перспективи видобутку залишались державною таємницею. А ось у часи незалежності такі відомості поступово розсекречувались. Наприклад, загальнодоступною інформацією є вже та, що неподалік Якимівки, з боку Осичної, виявлено поклади титано-цирконієвої сировини. Але які її запаси і наскільки перспективним залишається те родовище? Та й чи радіти в разі початку таких робіт? Бо вже зустрічав у пресі і в мережах подібні застереження тривожного змісту: чи не стане, наприклад, розробка цирконію і титану відкритим способом поблизу Володарки екологічною бомбою? А це зовсім недалеко: якщо Оратів з одного боку є найближчим сусідом Тетієва, що в Київській області, то Володарка – з протилежного також найближча…

А куди ж подівалися перераховані на початку цієї розповіді підприємства? Мені свого часу ще пощастило розпитати бугаївських свідків про зникнення тутешнього цукрозаводу. Він став чи не першою жертвою радянської влади лише через те, що колектив у роки громадянської війни без великої любові зустрів червоного директора. Бо за попередньої влади вели сюди залізницю з Тетієва, вже й станційне приміщення в селі було готовим. Комуністи ж усе-таки демонтували обладнання, зробили велетенські сани, запрягли в них силу-силенну волів й перевезли його в Скоморошки. Звісно, після цього Бугаївці тим паче не було за що любити нову владу. Не дивно, що під час репресій у тридцятих роках вона стала селом вдів, втративши найбільше у районі чоловіків.

А Скоморошківський цукрозавод загинув уже в наші часи, як і переважна більшість на Вінниччині. Адже з колишніх чотирьох десятків в області працює лише шість бурякопереробних підприємств. Нині в притихлому селі хіба що вже згадувана труба височіє своєрідним пам’ятником. Трагічним, звичайно.

А що із спиртозаводами? Тут узагалі варто детальніше звернутися до історії. 1930 року в УРСР розпочалася друга адмінреформа. Оратів на той час входив до складу Київщини. А в лютому 1932-ого з утворенням Вінницької області цей район перейшов до неї. Як не дивно, всередині жовтня того ж року його знову забирають до Київщини, хоча столиця від Оратова вдвічі дальше, ніж Вінниця! Де логіка? Аж за п’ятирічку район нарешті знову повернуть Вінниччині. Пригляньмось: забирали у розпал голодомору, а повернули – у розпал репресій! Складається враження: керівники столичної області дуже вдало користувалися тим, що до керівництва республіки перебували ближче у буквальному значенні слова. Тепер опустимось на місцевий рівень.

Від Бугаївки до Тетієва вдвічі ближче, ніж до Оратова. Але, як ми вже знаємо, заводу в тому замученому радянською владою селі немає. Не дивно, що воно так і залишилося в Оратівському районі на Вінниччині. А ось від Стадниці до обох сусідніх райцентрів з різних областей – однакова відстань. Усе-таки за двадцять років після повернення Оратівського району Вінниччині, тобто 1957-го, Стадницю з кількома навколишніми селами забирають у Тетіївський район сусідньої області. Сталось то 22 травня! Просто збіг обставин чи на «літнього Миколи» хтось комусь «спиртовий» подарунок робив?

Минає ще небагато часу, і саме на Якимівський спиртозавод прийшовся вибір, коли Вінницьке обласне управління сільського господарства викуповувало в держави одне з підприємств для налагодження виробництва кормових дріжджів. Ось і вийшло, що мав район два спиртозаводи, та не залишилося жодного. Позаяк більшість тваринництва в області на рубежі тисячоліть була винищена, то разом з цим припинив своє існування і Якимівський завод кормових дріжджів. Через деяких час його перепрофілювали на виробництво інших видів продукції, зокрема оцту.

Що стосується борошномельного заводу в Сабарівці, то він здебільшого виконував роль колгоспної комори, а нині належить до пам’яток архітектури місцевого значення.

Чи не найчастіше оратівчани дискутували щодо причин спорудження газокомпресорної станції в сусідньому Іллінецькому районі, хоча на перших порах мали це зробити в Оратівському. Головною причиною такого промаху для новоствореного району, як правило, вважали часті непорозуміння між першим секретарем райкому партії Андрієм Хамлаком та головою райвиконкому Олексієм Козловським. А яка думка з цього приводу вже згадуваного А.Опалюка?

-Це правда, що в них стосунки були далеко не найкращі. Але вони обидва хотіли газокомпресорної, бо її поява в нас додала б багато чого районові. І заступник голови облвиконкому Микола Тунік зі всіх сил старався допомогти, нерідко приїздив на неофіційні переговори, в яких і мені часом доводилось брати участь. Але рішення приймалися на вищому рівні, де зважали на те, що в новому районі і трудових ресурсів бракуватиме, і засобів відчутно допомогти у будівництві станції.

А тепер щодо втрати можливостей мати в Оратові вже й відоме за межами України молокопереробне підприємство «Люстдорф». Як розповів мені особисто один із засновників ТОВ, «процес запоров» у середині 90-их років керівник району – настільки «підганяв з гостинцями», що довелося перебратися в Іллінці, де усвідомлювали: всьому свій час. Поволі Оратівський молокозавод перетворювався у таку собі молочарню, а потім і зовсім зачах.

То, виходить, промисловості як такої тут узагалі майже не залишилось? Якщо говорити про молокопереробну, то є два цехи у селах Чагів і Чернявка, які випускають і реалізують різну продукцію. А в селі Оратів діє забійний цех від Літинського м’ясокомбінату.

Кілька років тому вдалося відновити промислову розробку Староживотівського родовища гранітів і мігматитів ДП ПВКП «Укрпостач». Випуск щебеню різних фракцій та відсіву дозволив створити десятки робочих місць і поліпшити умови для будівництва у цьому та сусідніх районах.

Зразу два невеликі підприємства діють і в структурі ТОВ «Агробуд». Притому якщо цегельному заводові в Оратові шість десятків років, то насіннєвий завод – найсучасніший, на імпортному обладнанні. З багатьох куточків України сюди приїздять за насінням озимої і ярої пшениці, ячменю, гороху, сої…

-Цегельний завод є збитковим, – говорить директор ТОВ «Агробуд», депутат обласної ради Олександр Шевчук. – Але як його закривати – і люди роботу втратять, і якщо комусь потрібно буде якусь тисячу цегли, то привезеною з інших громад чи районів вона виявиться взагалі «золотою».

У цьому районі буваю нерідко. Які думки рядових оратівчан переважають? Для того, аби місцева ОТГ, яка складає собою практично весь колишній район, стала спроможною, тут важливо не лише за землю всіма способами боротись, а й прибавляти хоча б невеликих підприємств різних форм власності. На жаль, поки що активності в цих питаннях з боку керівництва громади не відчувається. Тут навчились лише завзято сваритись і руйнувати. А будувати, виходить, куди складніше. Може, все-таки поки що?

Микола КАВУН,

власкор «Вінниччини»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені