«Складалось враження, що господарі на хвилинку залишили власні оселі…»

Віталій Афанасійович Базалицький, полковник МВС, перебував на службі у самому центрі Чорнобиля за рік після трагедії, у 1987 році.  Три місяці поспіль він займався охороною громадського порядку у спустошеному катастрофою місті.  Разом з колегами робив все, аби  хроніки техногенного Апокаліпсису не доповнились хаосом, спричиненим людською ницістю. Охочих половити рибку у каламутній воді, нажитися на чужому горі вистачає у будь-які часи, а полишені людьми населені пункти – надмірна спокуса для криміналітету та мародерів.

– На той момент я працював у Гнівані дільничним інспектором міліції (10 років поспіль) і перебував у званні старшого лейтенанта. Мені був 31 рік, разом з дружиною ми виховували доньку-першокласницю. Нас з колегами викликали до начальства і повідомили, що потрібно відслужити безпосередньо у Чорнобилі три місяці. Чи є охочі? Зізнаюся, було ніяково дивитися на декого з товаришів, що відводили очі; інші щиро заявляли: «Я краще звільнюся, ніж поїду у те пекло!»… За кілька хвилин невизначеності вирішили, що будемо кидати жереб – так ніби по справедливості. Але я прийняв добровільне рішення поїхати, тому ніхто ніякого жеребу не кидав. Вже минув рік після трагедії, певну інформацію ми мали, але всієї небезпеки так ще і не усвідомлювали. Радіації ж не видно! – пригадує ті дні Віталій Афанасійович.

Разом з іншими уродженцями Вінниччини вирушили до Чорнобиля 3 травня. Їх оселили у самому центрі міста в гуртожитку. Зізнається, що  всього масштабу та небезпеки катастрофи до приїзду туди не розумів.

– Я досі пам’ятаю адресу місцепроживання – Кірова, 5. Що ми застали? Спорожніле місто, в якому розкошував травень. Все цвіло, буяло буйним квітом, але ні торкнутись, ні понюхати квіток не можна було. Так само пізніше не можна було скуштувати розкішних, звабливих ягід, які гронами висіли на фруктових деревах. Цей дисонанс, відчуття тривоги не полишало нас ні на хвилину. Особливий розпач охопив, коли вперше побачив ніби завмерлі картинки з життя. Уявіть лише: ціле місто виглядало так, ніби господарі осель щойно вибігли на хвилинку у справах і от-от повернуться. Відкриті гаражі з машинами, незачинені двері квартир та будинків з неприбраними після обіду столами, дитячі іграшки, взуття, речі на обійстях… І все без людей! Це був справжній психологічний жах, місто виглядало як фантасмагорія, – перебирає у пам’яті спогади наш співрозмовник.

Але і це завмерле життя вимагало охорони та правопорядку.

– У Чорнобилі я займався охороною громадського порядку – і там був дільничним. Ми з хлопцями ходили вулицями, патрулювали визначені ділянки. Слідкували, аби не було випадків мародерства, а також контролювали, щоб в місто та села не поверталися самосели. Особливо часто таке траплялося з літніми, самотніми людьми, які ні за яких умов не погоджувалися залишати рідні обійстя та господарства. Доводилось вмовляти їх дуже наполегливо, переконувати та навіть тиснути психологічно. А вони плакали і казали, що хочуть померти на рідній землі, то радіації вони не бояться, а бояться невідомого життя на новому місці.  Не раз і не два доводилося затримувати мародерів – хтось «розживався» людським добром у вигляді холодильників, іншої побутової техніки для своїх потреб, інші хотіли спродати покинуті автомобілі та інший скарб, щоб отримати гроші. І знову парадокс: дехто не розумів, що ці речі несуть смертельну небезпеку, а дехто свідомо це ігнорував, йшов на злочин заради наживи. Звісно, затримували таких «героїв», складали протоколи, проти них порушували кримінальну справу. Також ми мали стежити, щоб на територію міста не провозили алкоголь. Порушників, в тому числі і серед працівник внутрішніх військ, «висилали» назад, – перераховує найпоширеніші правопорушення полковник.

Зізнається, що спочатку самопочуття і в нього, і в його товаришів було цілком звичайним. Єдине, що турбувало, – незвичне першіння в горлі. За станом здоров’я людей уважно спостерігали: щодня проводили заміри радіації, контролювали тиск, пульс тощо. Всім видавали спеціальні костюми зі спецодягу, захисні маски, давали воду – наполегливо радили часто і багато пити. А от червоного вина, яке давали ліквідаторам у 1986-му році, вже не було. Як не було ні препаратів йоду, ні інших дієтичних добавок.

Харчувались усі в їдальні за талонами – харчування було якісним та повноцінним. Перед прийомом їжі люди переодягались у чисті костюми – адже радіація на вулицях «зашкалювала».

Довелось Віталію Афанасійовичу побувати і в Прип’яті і побачити на власні очі безпосередньо зруйновану ЧАЕС. Каже, що більш гнітючого та катастрофічного враження в житті не було. Як і від сюреалістичного  рудого лісу.  Втім, здичавілі свійські тварини, а також мешканці лісів, що перебралися у місто, теж додавали картині фантасмагоричного відчуття.

А проблеми зі здоров’ям не забарилися. Щойно після тримісячного перебування у Чорнобилі Віталій Базалицький повернувся до Вінниці, його поклали на обстеження. У нього, кремезного 31-річного чоловіка, який раніше не мав жодних скарг, виявили проблеми із серцево-судинною системою. З роками вони лише загострились.

– Але я не шкодую, що прийняв тоді подібне рішення і вирішив добровільно поїхати до Чорнобиля. Якби повернути час, знову вчинив би так само. Хто, як не ми? Саме на місці біди ми усвідомили, якого планетарного масштабу катастрофа спіткала Україну, і відгомін цього буде чутно і через століття. А ще мені болить серце за побратимів, життя яких обірвалося передчасно, бо невидима, але така небезпечна радіація підступно зруйнувала їхнє здоров’я. За лавиною нових бід, війни, пандемії, які теж виснажують нашу державу, менше уваги приділяють потребам учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС. Годі й говорити про їх гідний соціальний захист. Ми тримаємось гуртом, підтримуємо одне одного, але дуже хотілося б, аби держава згадувала про нас не лише 26 квітня, – гірко зауважує на кінець розмови Віталій Афанасійович.

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені