Дожити до пенсії – мрія, прожити на пенсію – наука

Сільська жінка зазвичай прокидається задовго до сходу сонця, незважаючи на дату в календарі й пору року. Вона не вигулює зранку песика на повідку, як жіночки у місті. Для неї не існує вихідних і святкових днів, бо у хліві на неї щоранку чекають корови, свині, кури й гуси, город чи наділ у полі.  Жінки, що живуть у селі й тягнуть ярмо важкого побуту, швидко спрацьовуються й старіють.

Усе це стосується і жительки села Широка Гребля, що неподалік Вінниці, сімдесятирічної Поліни Іванівни Сивульської. Нелегкою була її доля, але вона зуміла гідно йти життям, і нині попри літа й слабке здоров’я може слугувати за приклад невтомної трудівниці, люблячої матері і дбайливої бабусі. Вона радіє кожному прожитому дню й ні на хвилинку не жалкує, що народилася у селі і пов’язала з ним усе своє життя.

Народилася жінка щедрої осінньої пори 1950 року й живе нині у батьківській хаті. Каже, що цій хаті вже майже 150 років, бо передавалась з покоління до покоління. Але завдяки її дбайливим рукам хатина доглянута, впорядкована й охайна.

– Нас у мами було троє дітей – два сини і я, дочка, середуща, – пригадує  Поліна Іванівна. – Старший брат служив в Удмуртії в Іжевську,  то там і залишився, женився, мав сім’ю. Кажу, мав, бо торік восени помер. Теж захворів на цю кляту корону, а ще були супутні захворювання. Ще раніше він чи не щороку був у селі, привозили з дружиною дітей на літо. Останній раз гостював тут три роки тому, щойно поправився після інсульту.

Не має Поліна Іванівна вже й молодшого брата, який жив неподалік у Бохониках. Шість років тому пішла із життя і 84-річна мама Ксенія Єфремівна. Залишилася пенсіонерка сама з чоловіком, двома синами з невістками, внуками і трьома правнуками. Живуть окремо, але родинних стосунків не поривають. По-різному складається їхнє життя, але матір шанують і поважають.

Як пригадує жінка, село за часу її молодості теж було малочисленним, налічувало не більше 500 жителів. Так склалося, що після закінчення місцевої середньої школи продовжити навчання далі не було можливості. Тож відразу тимчасово працювала завгоспом, а потім у сільській раді секретарем, а невдовзі її знову перевели у колгосп вже на посаду заступника з господарських питань. Робота відповідальна і складна навіть для чоловіка, не те, що для молодої жінки. Проте справлялася, каже, що за її бутності на посаді змінилося аж 14 голів колгоспу. І кожен з них вважав її на своєму місці, мотивуючи тим, що такого заступника ще треба було пошукати. Багато питань з постачання чи організації певної роботи лягали і на її плечі, тому доводилося деколи сваритися і на місце когось «поставити», а подекуди навіть вжити по-чоловічому круте слівце, словом, проявити характер. Позатим ще й копали буряки в ланці.

– Бувало, день копали, а під вечір мороз скував землю, то йдеш по тракториста і будиш серед ночі, – поринає у спогади Поліна Іванівна. -А заразом піднімаєш кухаря, бо ж люди працюють, і треба хоча би щось на друге та чаю гарячого. Спонукала до роботи власним прикладом. Люди працюють – і ти коло них.

Перший запис у її трудовій книжці датується 1974-м роком, а в цілому загальний трудовий стаж жінки склав 29 років 11 місяців і 15 днів. Для круглого рахунку не вистачило 15 днів, що вже у наш час створило їй певну проблему. Справа у тім, що із січня цього року пенсіонерам, що мають трудовий стаж 30 років, зробили перерахунок пенсій і додали ще 400 гривень.

– Мені не вистачило 15 днів, – каже Поліна Іванівна, – але зараз це питання переглядається і вирішується, тому маю надію, що і мені нарахують. Нині у мене пенсія 2288 гривень, тож іще додаткових 400 – для мене це великі гроші. Більша частина пенсійних коштів йде на придбання ліків, і в лікарнях доводиться часто лікуватись. І за все це потрібно платити гроші. Якби ж не тиск та не той постійний біль голови, та не проблеми зі спиною, то й горя, здається, не знала б, – бідкається пенсіонерка.

Її опорою і підмогою є чоловік Микола Іванович, він дуже людяний і беручкий до роботи. Вони одні з перших в селі, у кого вже засаджений город. Досі тримають одну корову і двоє свиней, кури й качки. Є у господарстві і кінь.

– У нас майже 70 соток землі у власному обробітку, – розповідає пенсіонерка. – Місцевий фермер Володимир Рябошапка орендує паї і допомагає заодно. Що попросиш: зорати город чи гній вивезти, чи сіно скосити  – ніколи не відмовляє. На паї маємо від нього 1,5 т зерна, 2 мішки цукру і ще 800 грн. на оранку.

У них на городі ростуть усі овочі для кухні чи годівлі тварин. Щось самі споживають а щось дають дітям. Засівають 20 соток люцерною. Фермер скошує, потім самі перевертають та звозять. Коник виручає. Ще 10-15 соток відводять під кормові буряки для корови й свиней. А ранню картоплю вона посадила вже давно.

– Поліна Іванівна вже о 5 годині ранку на городі, – розповідають її сусіди. – Від ранку до ночі, незважаючи на літа. Коли б і вночі було видко, то й ночувала б із сапою на городі.

– Скільки себе пам’ятаю, завжди тримали багато худоби – корів, биків, свиней, вже не рахуючи курей, чи качок. Годувати було чим, залишалась сироватка після переробки молока. Та й у колгоспі раніше можна було щось виписати.

– А скільки зараз пара поросят на ринку?

– Десь 3,5 тисячі. Але ми не купуємо,  поросят привозить внучка, вона займається їх розведенням. А гарна продуктивна корова нині коштує 15 і навіть до 20 тисяч гривень.

– А скільки молока дає ваша?

– В нас дуже хороша корівка. Зараз, правда, не доїться, бо у запуску. Дає понад 20 літрів. За коровою треба доглядати, а насамперед годувати, як належить. Ми ж тому і коня тримаємо, бо є можливість щось вкосити десь на луках чи посадках і привезти. Тому годуємо  корову добре впродовж року і на зиму робимо запас кормів. То вона віддячує молоком щедро. Їй вже майже 10 років. Але з осені, мабуть, віддамо її внучці, бо у неї є двоє діток. Ми з чоловіком уже не можемо доглядати, як раніше, здоров’я не те, і сил немає. Залишимо качок і курей, бо як без них у селі.

– А з молоком що робите, здаєте заготівельникам?

– Ні, бо дуже дешево, по 6 гривень за літр. То я, як і раніше, сама переробляю його на домашній сир і сметану. Людям подобається, бо навіть з Вінниці до мене приїздять. Раніше й масло робила, маємо маслобійку.  Дуже мало корів залишилося у селі. На нашій вулиці лише чотири  зосталося. А раніше замолоду самі возили на ринок. Тоді було з чого переробляти, тримали  дві-три корови. Не скажу, що були з того дуже багаті, але якась копійка в хаті водилася. І газ провели, й воду, якісь ремонти робили, облаштували водяне опалення, щось будували чи латали. Словом, давали собі раду. Самі знаєте, які у селі були зарплати, то хазяйство таки виручало.   Хоч і наробитися треба було добре.

Поліна Іванівна каже, що на газ їм дають субсидію, але задля економії вони намагаються вкладатися у ліміти. Проте дровами теж палять, бо з тих лімітів хати не натопиш, а старість потребує тепла. Складометр дров коштує 1-1,1 тис. грн. Словом, де не кинь, всюди потрібні  гроші, гроші й ще раз гроші. У селі є ФАП, а раз на тиждень приїздить сімейний лікар. Коли, борони Боже, щось трапиться серйозне, то треба викликати тільки швидку. Сама пережила цей ковід, то знає, що це таке. Що намучилась і набралася страху, то ще й лікування дороге. Тому радить усім берегтися і дослухатися до застережень лікарів.

На закінчення розмови цікавимось, чи залишається у пенсіонерки час для душі й розради після клопотів по господарству?

– Аякже, читаю газету, дивлюся телевізійні новини, люблю також телепередачі комедійного жанру. Життя на старості важке, а гумор дає хоч якусь підзарядку для тіла й душі. Людина поки сміється, доти живе. Охоче переглядаю передачі на політичні теми. Дуже болить те, що діється в Україні, особливо на Сході та у вищих ешелонах влади. Переживаю, коли чую про втрати наших захисників.

Розмовляв Юрій ЧОРНИЙ

Фото Галини ЛЕБІДЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені