Кам’яногірка: з «кагатних полів» – в ласий шматок для інвесторів

Назва населеного пунктуСело Кам’яногірка (Дашівська ТГ) Вінницький район
Рік заснування1629
Кількість населення938 осіб
ІнфраструктураДва магазини, клуб, НВК, кафе,  олійня, храм
Площа109 га
Відстань до обласного центру86 км

Село Кам’яногірка розляглося на річці Сороці – притоці Собу. Засноване було, як слобода – Нова Кам’яногірка – та належало відомому на Брацлавщині землевласнику Лавріну Пісочинському. Згодом у села були ті ж власники, що й у Китайгорода – Четвертинські, Дудзинські, Володкевичі.

В 1872 році швейцарець Фрідріх Мелькюрович Енні розпочав у селі будівництво цукроварні, яке тривало три роки. Поява заводу призвела до перетворення слободи в робітниче селище.

 Минувшина Дашівської Кам’яногірки нерозривно пов’язана з будівництвом, розквітом та занепадом місцевого цукрового заводу. Довгий час він забезпечував місцевих роботою, житлом та стабільною зарплатнею. Люди звідусіль у сезон з’їжджалися на заводські роботи, і чисельність працівників на той час зростала майже вдвічі.

Село розміщене на трасі обласного значення, а поселення, яке будував для своїх працівників роботодавець, і сам завод знаходяться поодаль. Лише 6 років тому відгалуження Кам’яногірки нарешті вдалося офіційно об’єднати, а до того ця площа десятиліттями рахувалася як «кагатні поля». Через це люди не могли приватизувати власні помешкання, адже їх фактично не існувало. Питання довелося вирішувати на рівні держави, в столичних кабінетах, адже лише в них були повноваження на такі радикальні зміни.

– Молодь вже давно до села не приїздить, а причина тому – відсутність роботи та закриття цукрового заводу (у 2002 році), який завжди був годувальником місцевих родин. При Кам’яногірці земельного фонду взагалі немає, тож і сподіватися на розквіт сільського господарства тут не доводиться. Щодо сільської ради, то власної у селі ніколи й не було. Ми належали до Китайгородської сільської ради, і скільки б місцева громада не протестувала і не просилася (під час реформи з децентралізації) до Дашівської ТГ – нас не слухали, бо ми були в меншості і не мали суверенності від Копайгорода. Порушувалося також питання відокремлення населених пунктів один від одного, але знову ж таки повноважень для вирішення цього питання на місцях не було. Щоправда, після примусового об’єднання обидва села таки відійшли до Дашева, але було втрачено дорогоцінний час і фінансові ресурси, – розповідає завідуюча місцевим клубом Марина Скрипник.

Бібліотеку тут закрили років з десять тому, не вдалося зберегти і поштове відділення. Старе приміщення клубу з роками стало аварійним, а сам заклад перенесли до іншої будівлі, яке й пристосували до потреб громади. У клубі займається співочий колектив «Мальви» та дитячий вокальний колектив «Веселка» (загалом 18 постійних учасників) під керівництвом Марини Скрипник. Приміщення клубу місцеві орендують в управління Держмайна, а сільська рада компенсує ці витрати. Кімната для заходів вміщує до 60 осіб, завідувачка клубу каже, що для їхнього села цього вистачає.

Зберегли в Кам’яногірці й свій дитячий садочок разом із початковою школою, з яких утворили НВК. Загалом тут навчається понад два десятки дітлахів, садочок відвідує трохи більше малюків – понад тридцять (разом із копайгородськими).  Вчителями та вихователями заклад забезпечений, хоча тут бояться за свої робочі місця (кажуть, що після об’єднання НВК можуть оптимізувати).

До початку 2000-х років у селі працював власний побутовий комплекс. Тут свої послуги пропонували: стоматолог, перукар, майстер з ремонту одягу та взуття, навіть протезист приїздив і робив людям керамічні коронки. Занепад заводу запустив і процеси руйнації в самому селі: через відсутність роботи працівники почали масово залишати свої помешкання в пошуках кращого життя. Закрився і побутовий комплекс…

Кам’яногірка складається з шести вулиць. Якісне освітлення поки що є лише на центральній вулиці Соборній, решта – чекає на своє відновлення. Село не так давно газифіковане. Крім того, люди були змушені створити обслуговуючий кооператив «Крапелька», який би забезпечував їхні потреби у воді.  Таких заходів місцеві змушені були вжити через конфлікт із власником заводу, який грозився закрити водонапірну башту, що роками обслуговувала заводчан. Учасники кооперативу все документально оформили, і завдяки співфінансуванню вже три роки 32 подвір’я та НВК мають власну воду. Кажуть, що це обходиться їм недешево (за сільськими мірками), зате вони незалежні. Решта господарств мають свої криниці.

Транспортне сполучення з селом непогане: маршрутки ходять регулярно, і є навіть дві зупинки, з яких можна дістатися у різні напрямки.

Своєї медицини у селі немає вже чотири роки. Приміщення медзакладу стало аварійним, а грошей на його відновлення та утримання не знайшлося. У Копайгороді декілька років тому відкрили новий ФАП, кам’яногірські люди можуть туди звертатися за медичною допомогою, але можливості туди добратися не мають (транспортне сполучення між селами відсутнє): тільки власним авто або на велосипеді.

Місцеві дороги останній раз ремонтували ще у 80-х роках минулого століття, тоді зробили їх добротно, й досі вони залишаються у хорошому стані й придатні для експлуатації.

– Відродження нашого села ми вбачаємо лише в створенні нових робочих місць, – ділиться своїми міркуваннями завідувачка Камяногірською філією КЗ «Дашівський центр культури та дозвілля» пані Марина. – Власник кам’яногірського цукрового заводу давно банкрут, але і нових інвесторів він не пускає. «Заломлює» за розкрадений завод такі ціни, то відлякує всіх орендарів. Без сліз на це видовище не глянеш. Люди викручуються, хто як може, мають невеличкі підсобні господарства і сподіваються на позитивні зміни для громади, які очікують після входу до Дашівської територіальної громади.

Р.S. У 2017 році в Кам’яногірці урочисто дістали із землі капсулу часу, яку туди поклали ще пів століття тому працівники місцевого цукрового заводу. У капсулі знайшли привітання до майбутніх поколінь, все пафосно і помпезно, як того й вимагали порядки радянського часу. Однак дана капсула з посланням дуже цінна для місцевих жителів, адже є їх історичним та духовним надбанням.

Вікторія МЕЛЬНИК

Фото надані Мариною Скрипник 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені