«Любіть Україну та допомагайте армії…»

Уже восьмий рік пішов, відколи при Гайсинській ЗОШ І-ІІІ ст. №2  було започатковано дитячий волонтерський рух «Фабрика добра». Зініціювала його педагог-організатор цього навчального закладу Наталя Костюк. А розпочалось все страшного серпня 2014 року, у самий розпал неоголошеної російсько-української війни…

Для Наталі Валеріївни її особиста «війна за Україну» почалась наприкінці літа 2014 року. Саме тоді за два тижні до нового навчального року до них у школу завітала голова районної освітянської профспілки Валентина Оріховська і запропонувала всім небайдужим вчителям хоча б до початку навчання поїхати і попрацювати на волонтерських засадах у Київському військовому шпиталі. Туди серед інших лікувальних установ звозили поранених з Іловайського котла, і медики просто збились з ніг, надаючи їм допомогу, а робочих рук катастрофічно не вистачало.

– Десь тоді в мене й промайнула думка, що разом із школярами я могла б працювати з пораненими, допомагати і підтримувати їх, – каже Наталя Костюк. – Адже особисто піти на війну у мене не було можливості – не мала на кого залишити двох дітей. І от настає 1 вересня, День знань, і прямо на урочистій лінійці кажу школярам, що пораненим захисникам потрібна наша допомога. Мене підтримала колега, вчителька музики Юлія Дубина, з котрою ми і заснували дитячий волонтерський рух «Фабрика добра». Тим більше, що з початком війни з’ясувалось, що наші діти дуже патріотичні, небайдужі й активні. Вони охоче беруться за виконання будь-якого завдання, і це надзвичайно гріло душу.

«Фабрика добра»

За словами Наталі Костюк, ця назва виникла ніби сама собою. Якраз тоді гайсинські школярі виготовляли для пацієнтів Вінницького військового шпиталю величезну кількість різноманітної сувенірної продукції: плакатів, листівок, оберегів, малюнків. Діти працювали просто шалено, як на конвеєрі. От вона візьми й скажи: «Ви, діти, працюєте, немов на фабриці». А вони засміялись у відповідь і: «Так, але у нас не звичайна фабрика, а фабрика добрих справ, фабрика добра». Так цей вислів і ліг пізніше в назву волонтерського руху, який було офіційно зареєстровано 25 листопада 2015 року.

– Потім я почала їздити до військових шпиталів, – продовжує Наталя Валеріївна. – До Вінницького і до Київського. Почула, що з Гайсина люди їздять, то вперше поїхала з ними. А потім їздила кожної суботи й неділі впродовж цілих дев’яти місяців. Щоправда, у Київському шпиталі бувала не дуже часто – далеко ж, а от у Вінницькому – постійно. У п’ятницю напікала пиріжків, всіляких смаколиків, а діти впродовж тижня виготовляли різну сувенірну продукцію, і все це завозилось у шпиталь. Він був просто завішений нашими виробами. Різними «сердечками», «долоньками», «пташечками», побажаннями, листівками. І кожен з поранених міг брати на пам’ять все, що йому більше сподобається.

– Спершу їздила з подругою Юлією Давидко, – зазначає співрозмовниця. – Потім сама. А пізніше до поїздок стала залучати дітей. Так що згодом не лише привозили різні подарунки, а навіть стали давати невеличкі концерти, які страшенно подобались нашим пораненим солдатам. Їм же там сумно й нудно перебувати весь час. Адже далеко не всі мали можливість самостійно пересуватись, а тут ми – з подарунками, гарними побажаннями, посмішками, жартами, піснями. Все якась розвага: нові люди, нові знайомства. А пізніше ми вже там стали, немов свої. Тому нас завжди дуже чекали, а ми намагались бути в хлопців якомога частіше. При цьому діти самі фінансували наші поїздки. Спершу вони ходили колядувати, а на виручені кошти наймали транспорт. Ми б і сьогодні до військового шпиталю їздили всі гуртом, але епідемія коронавірусу трохи сплутала наші плани.

«Знала, що потрібна саме там»

– А загалом оці перші візити до поранених мені стали надзвичайно емоційно важкими, – каже Наталя Костюк. – Після поїздок туди я довго не могла заспокоїтись і заснути. Скажіть, як можна спати після всього побаченого? Після хлопчиків із відірваними кінцівками? Після зашитих, як баскетбольні м’ячі, людських голів? Після материнських плачів, котрі безперервно лунали в коридорах? Як?.. Але поступово трохи звикла і без цього вже не могла більше жити. Я знала, що потрібна саме там, і таким чином хоч щось роблю задля моєї країни. Мої власні діти вже звикли: раз п’ятниця, то мама прийде з роботи і обов’язково почне місити тісто, щось пекти, бо на суботу й неділю лаштується їхати в госпіталь. Але крім мене, там було дуже багато волонтерів. Досі пам’ятаю стареньких бабусь, котрі ходили палатами і роздавали хлопцям в’язані на шпицях шкарпетки. Одна бабуся носила шкарпетки, а інша каже: «Я в’язати не вмію, то буду вам хоч вірші розповідати». Пригадую молоду пару, яка на великій таці принесла бутерброди. Чорний хліб, шматочок сала і квашений огірочок. І от вони ходять палатами й кажуть: «Ми вам принесли справжні українські бутерброди…» Знаєте, дуже приємно, що у важку годину ми, українці, всі разом. Робимо одну спільну справу, і в нас є чимало людяності, милосердя й доброти…

Кілька років тому Наталя Костюк побувала у складі делегації від Гайсинського району на Донбасі. Оскільки вона разом із Юлією Дубиною часто беруть участь у художній самодіяльності, виступають на концертах, то їх також запросили виступити дуетом перед військовими Вінницької 59 бригади. І хоч виступ відбувся за 40 кілометрів від прифронтового Маріуполя вглиб української території, однак враження від поїздки запам’ятались і досі:

– Коли їхали мирною територією, то було дуже весело, – пригадує Наталя Валеріївна. – Знаєте, як ото завжди буває, коли кудись їдуть артисти: всі сміються, жартують, співають. Однак, після того, як заїхали на територію Донецької області, то ніби хтось махнув чарівною паличкою. Одразу у всіх різко змінився настрій. А тут ще й соняшникові поля з обох боків шосе… Соняшники на них дозріли, стоять такого іржавого кольору, а між ними й дорогою – спалена чорна трава. А потім пішли села із розбитими, напівзруйнованими хатами.  Було видно, що тут йшли бої, обстріли. В цілому все разом це якось неприємно тиснуло на психіку. Було некомфортно і страшно. А коли приїхали до хлопців, то нас прийняли у якомусь такому великому приміщенні, збудованому із чималих бетонних плит. І всі вони були в тріщинах і слідах від куль та уламків. Коли ми виступали, то одна дівчина якраз заспівала пісню про полеглих бійців. І в цей час здійнявся вітер. Курява великим стовпом піднялась вгору, а крізь неї зверху пробивалось сонячне світло. Не знаю чому, але у всіх присутніх склалось враження, що душі полеглих тут, разом із нами. Всі почали плакати: і ми, і солдати.

«Виплели близько сотні маскувальних сіток»

Всім впам’ятку, якою була наша армія на початку 2014 року. Відтак, серед предметів «першої необхідності» поряд із бронежилетами, шоломами, формою і взуттям опинились і маскувальні сітки. Хто ж знав, що доведеться воювати із «братнім російським народом»? А таки довелось. Тому в перші місяці й роки війни попит на маскувальні сіті був дуже значним. Тож кожна поважаюча себе волонтерська організація намагалась серед іншого відправити підшефним ще й такий подарунок. Зрозуміло, що до цієї справи долучились і гайсинські волонтери:

– Ми дуже хотіли навчитись плести маскувальні сітки, – пригадує Наталя Костюк. – Нам принесли основу й тканину, але ніхто з нас не знав, як це правильно робиться. Набили на стіну цвяхи, повісили основу і з горем навпіл якось сплели одну сітку розміром три на чотири метри. Чесно кажучи, вона не була дуже якісна, але нам дорога, бо ж перша. Потім ми покликали одну жінку, котра відвідувала спеціальний майстер-клас у Києві. От вона нам і показала, що і як робити. Поділились секретами і «Вінницькі «павучки», з якими ми також познайомились. Адже скрізь існують свої нюанси. Для прикладу, маскувальна сіть не повинна бути надто важкою – аби її можна було натягнути і під нею сховатись.

– Пізніше, влітку 2016 року, Гайсинська міська рада оголосила, що всі бажаючі можуть прийти на центральну площу й долучитись до плетіння сіток, – продовжує співрозмовниця. –  Забезпечили дерев’яною рамою, що складалась із трьох частин, капроновою основою і великою кількістю клаптиків тканини. Якраз тоді наша швейна фабрика почала виготовляти військову форму, і залишалось чимало обрізків. Так дорослі прийшли поплели трохи й пішли, а ми з дітьми залишились. На площі було дуже спекотно, то ми все зібрали і сховались у парку. Почали працювати там. Так ми доплели одну сітку. Потім взялись за другу, третю. Перехожі, які гуляли парком, бачили, що дітки працюють, підходили і допомагали. І ось так впродовж трьох років ми разом виготовили близько сотень сіток. Це такі в нас були літні канікули. Восени рамки переносили до школи і плели або зелені літні, або білі зимові. Кожна наша сітка особлива. Вона «іменна», має своїх «авторів» і ніби заряджена енергією тих, хто її виготовив. Адже діти спершу вплітають туди «сердечка», власні імена, а вже потім наплітають все решту. У нас навіть був рекорд: за літо сплели сітку площею понад 100 квадратних метрів. Всі дуже раділи, що ми нарешті її зробили, тому що працювали над нею більше 2 тижнів.

«Будьте патріотами України»

– У нас вся школа вважається волонтерською, – зазначає Наталя Костюк. – Одні діти випускаються, інші – приходять. Однак є учні, котрі займаються підтримкою війська найбільш активно. Скажімо, із моїх випускників, учасників «Фабрики добра», 12 осіб нагороджено волонтерськими нагородами й відзнаками. Адже ми не лише плели сітки й відвідували поранених. За ці роки ми провели шість віче «Діти проти війни». Підтримуємо тісні зв’язки з рідними полеглих земляків. Знімаємо фільми для моральної підтримки бійців. І нехай попри локдаун заборонено збиратись і плести сітки, організовувати концерти, ми продовжуємо свою роботу. На порозі Великдень, то діти виготовляють вітальні листівки й плакати. Будемо збирати великодні кошики. Їх відвезуть на фронт бійцям наші волонтери. Повірте, солдатам дуже важлива кожна вісточка з рідного дому. Україна має вистояти, і вона обов’язково переможе. У мене підростають два хлопчики. І мені, як кожній мамі, хочеться, щоб мої діти виросли справжніми чоловіками і захисниками. Але я не хочу, щоб вони знали, що таке війна. Хочу, аби мої діти, онуки й правнуки спокійно жили в мирній, квітучій країні. Але те, що зараз відбувається – це екзамен на патріотизм кожного з нас. Тому любіть свою країну, допомагайте і підтримуйте військо, тому що тільки воно захищає нас всіх і дає можливість займатись мирними справами, жити спокійним життям.

Олег КРИВОНІС

м. Гайсин

На фото: Наталя Костюк і миттєвості з життя учасників «Фабрики добра»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені