Попівка-Будьонівка-Чапаєвка на граніті

Це упродовж багатьох років відділкове село Скоморошківського цукрокомбінату було своєрідними воротами «погребищенської зони» з боку Оратова. Але, вклинившись між кілька крайніх хат, асфальтівка майже під прямим кутом круто повертає вгору, на Скоморошки, а хвиляста шосейка спершу лівим, а потім і правим, берегом Роськи прямує проти течії строго на захід, тобто на сусідню Вербівку.

Мені поталанило. Не раз бувало: приїдеш у село, шукаєш щось незвичайне, а люди стенають плечима, мовляв, «чогось такого» в нас немає. Тут же від цікавинок аж тріщить блокнот…

Біля магазину, що при в’їзді, було людно, але нікого напідпитку. Це аж незвично. Працює тут підприємець Руслана Москаленко. До неї саме зайшли: чоловік Сергій з матір’ю Василиною Лаврівною та сусіди. Коли представився і розповів про мету свого візиту, вони одразу пожвавішали.

– Село цікаве тим, що в ньому не пиячать, бо вже нема кому, – напівжартома говорить Сергій. – Хто це робив, того вже нема. А решта стараються шукати способи не просто виживати, а й повноцінно жити, хоча з роботою для молоді в нас, як і скрізь, проблеми.

Його дружина народилася і виросла в Іллінцях. І хоча те місто – не з великих, рідко хто міняв навіть таке на село без сільради. А Руслана це зробила і не шкодує. Щоправда, Кам’яногірка близька їй і тому, що це батьківщина її батька Миколи Гавриловича Галушка, якого дуже рано не стало.

Коли заводжу мову про найцікавіших людей села, Москаленки в першу чергу називають своїх сусідів – подружжя Жанну Іванівну Тернавську і Петра Михайловича Полушка. Вона з Олександрівки Тростянецького району, він місцевий. Все трудове життя вчителів-філологів пройшло на обласній «Камчаці» – у Червоній (тепер Поповій) Греблі Чечельницького району, що на границі з Одещиною. З виходом на пенсію перебрались у Кам’яногірку, де зробили справжню «культурну революцію». Чимало експонатів подарували Оратівському краєзнавчому музею, який заслужено вважається одним з кращих на Вінниччині. Жанна Іванівна створила в селі цікавий фольклорно-етнографічний колектив, шкода лишень, що з об’єктивних житейських причин він уже розпадається. Також вона активно долучилася до написання книги про сусідні Човновицю і Закриниччя. Що ж стосується Кам’яногірки, то удвох з Петром Михайловичем пройшли хата в хату, вивчили всі доступні матеріали й видали у гарному поліграфічному виконанні книжку «Село на нашій Україні». А ще на основі переважно червоногребельських і кам’яногірських фактів пустили в світ спільно з іще кількома авторами книгу «Духовні перлини рідного краю». Втім одним абзацом розповісти про цю надзвичайно багату духовно родину нереально – потрібна окрема публікація.

Наступна адреса – добре відомий в області і за її межами садівник Валерій Мельник, якого раніше завдяки численним публікаціям у «Вінниччині» більше знали як жителя Чернявки. Але Кам’яногірка – його батьківщина, і нині він мешкає в ній. Саме тут і все його садово-городнє багатство. Валерій Іванович настільки захоплено порався біля нього, що не хотілося відволікати. Вирішив відкласти розмову до менш завантажених часів. Але чи трапляються вони у настільки заклопотаної людини?

А ще на початку вулиці, з протилежного боку, де, як виявилось, проживають Оксана і Олексій Полушки, побачив бездоганні порядки в усьому, в тому числі – й на городі. Скажімо, міжряддя гребеневої грядки полуниці дуже акуратно, ніби під лінієчку, замульчовані соломою…

На цій же вулиці проживає самодіяльний художник і коваль Володимир Галушко. Він у минулому звичайний робітник, але п’ять років заочно навчався у Московському заочному університеті мистецтв імені Крупської. Московія справжньому патріоту не змогла зашкодити – переважна більшість його робіт написана на теми творів Тараса Шевченка. Має Володимир Прокопович і маленьку домашню кузню, може зробити, приміром, сапу, яка не клепається і якій зносу немає – аж дзвенить… А для справжньої музики має баян, дві гармошки. Любов до прекрасного у нього і в дружини Тетяни Степанівни в усьому.

Не лише дома встигає господар. Багато допоміг і в упорядкуванні тутешньої церкви. Вона, щоправда, невеличка, не зрівняти з тією, що закрилася радянською владою, але добре, що люди уже мають де помолитись. А відома нам Жанна Іванівна і невеличкий церковний хор організувала.

Та чи не найбільше мене вразила родина Котенків. І дім, і подвір’я – справжні витвори мистецтва. Виявляється, 26-річний Максим є майстерним столяром, як сказано про нього в одному із сучасних районних літописів, виготовляє авторські меблі і декоративні вироби для саду. Там справді є на що подивитися і чим милуватися! А ще я захоплювався дружною роботою всіх Котенків на пікіруванні. Вони мають великі теплиці, в яких вирощують розсаду. І саме завдяки тому, що кожна рослинка вкорінюється одна, їхні овочі після переселення вже не в’януть, а продовжують повноцінно рости.

Трудяться дуже швидко, з жартами і гарним настроєм, а наслідки роботи – міліметр у міліметр, як на картинці, гарно все.

– Тут лише всі свої – батьки, брат, дружина, – розповідає Максим. – На сезон розсади я також відкладаю столярку, бо, повірте, нелегкої роботи дуже багато…

Подальша розмова переконала мене, що і про цю родину варто розповідати ширше й окремо, тому на шпальтах «Вінниччини» з нею ще зустрінемось. А тим часом узяв курс на Вербівку. За селом звернув увагу на засіяне поле там, де був раніше господарський двір кам*’яногірського відділку. Лише кілька споруд залишилися. Виглядає незвично, але якщо в інших подібних місцях ще дуже часто можна цілорічно побачити кількаметрові бур’яни, то хай краще родить хліб.

Звісно, зустрічаються у Кам’яногірці, як і скрізь, окремі залишені й занедбані обійстя. У цілому ж, як для віддаленого негазифікованого села, воно виглядає пристойно. Звернув увагу, що й досі багато хто із старших людей у Вербівці називав сусіднє село Попівкою. Таку назву воно мало у давнину. Будьонівкою стало після перемоги червоних окупантів у роки громадянської війни. Потім навіть трішки побуло Чапаєвкою, але ця назва тим паче не прижилася. Так і є воно для старіших Попівкою, а для молодших Кам’яногіркою.

І насамкінець. За багатством фактажу ледь не упустив такого: саме уродженця Кам’яногірки і колишнього тутешнього бригадира Олексія Миколайовича Ткачука одна з найбільших у районі Скоморошківська громада упродовж трьох десятків років беззмінно обирала своїм головою, якому я щиро дякую за підказані адреси героїв публікацій.

Микола КАВУН,

власкор «Вінниччини»

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені