Село на пагорбах: від Дзялова до Кам’яногірки – чотири століття…

Назва – Кам’яногірка Жмеринського району

Рік заснування – 1430

Населення – 430 людей

Площа – 21,7 кв.км

Відстань до райцентру – 15 км, до обласного центру – 60

Інфраструктура – школа І-ІІ ступенів, ФАП, поштове відділення, Будинок культури, 2 магазини

Як не парадоксально це звучить, але свою сучасну назву Кам’яногірка Жмеринського району отримала завдяки… комунізації.  Так, процесу, цілком протилежному сучасним ідеологічним тенденціям, але теж спрямованим на дистанціювання від минулого. Стара, споконвічна назва села, яке з’явилося у цих благодатних місцях наприкінці XV – початку XVI ст. – Дзялів. У 1540 р. воно належало Федору Зяловському, звідси й іменна прив’язка. Упродовж наступних століть родючі землі не раз переходили у спадок, дарувались та ділились між різноманітними нащадками пана та іншими вихідцями Речі Посполитої. А в 1946 році тодішня влада вирішила згадки про цю історичну віху зробити не такими настирними, тому Дзялів став Кам’яногіркою. Горбистий рельєф та наявність вапняків стали відправними ознаками нової топоніміки.

Кам’яногірка може похизуватися вдалим географічним та навіть адміністративним розташуванням: до райцентру Жмеринки – 15 км, так само недалеко Шаргород і навколишні села. Близькість річок і ставків, ліси та родючі землі завжди давали змогу  працьовитим людям жити заможно та без злиднів. Про велику кількість міцних господ повідомляють й історичні довідки дореволюційного часу. Нищівні події першої половини 20 століття безжально викосили багато місцевого люду, який став жертвами воїн, репресій, голодоморів та колективізації. Але від 60-х років у Кам’яногірці жило та працювало вже півтори тисячі населення. Місцевий колгосп, що спеціалізувався на зерново-тваринницькому напрямку, періодично був навіть «мільйонером».

А сьогодні?

– Якщо не брати Олексіївку, яка здавна входила до складу нашої сільради, то нині суто у Кам’яногірці мешкає 430 людей. З них старше шістдесяти років – 185. Маємо 30 діточок-дошкільнят, але малюків останніми роками народжується дуже мало. Немає навіть звичайного відтворення населення. А як йому бути, якщо минулого року народилося двоє дітей,  а померло 20 стареньких із нашого села, – розводить руками діловод Валентина Олександрівна Сопільняк.

З демографією не посперечаєшся. І це основний фактор, який закреслює всі інші переваги та принади цілком цивілізованого, благоустроєного села, яке не стоїть на окраїні цивілізації. Адже тут є дев’ятирічна школа, в якій нині навчається 50 дітей, ФАП, де тричі на тиждень приймає фельдшер, на, щастя, досі не закрили поштове відділення. Щоправда, як і скрізь по селах, працює воно двічі на тиждень. Повноцінно функціонують також Будинок культури та бібліотека. Село газифіковане, з водогоном та вуличним освітленням! Та навіть без розбитих доріг. Гордість і окраса села – стародавній  храм Архістратига Михаїла. Дерев’яній споруді більше 200 років, і правити службу тут не припиняли ні за якої влади та історичних обставин  – навіть у часи найзатятішого атеїзму та гонитви на релігію, ні за румунської окупації під час Другої світової.

– Хто-хто, а ми поскаржитись на транспортне сполучення чи погані дороги ніяк не можемо! – справедливо зауважує  Валентина Олександрівна. – Чи не кожних півгодини йде автобус (село на трасі) і дістатися Вінниці, Жмеринки чи Шаргорода – не проблема. Проте молодь, щойно закінчує навчання, виїжджає звідси та рідко вертається. Хто – на заробітки за кордон, а хто взагалі у пошуках кращого життя. Якби молоді люди лишались, створювали тут сім’ї та народжували дітей, то наше  село не дрібнішало б…

Значна частина працездатного населення працює в успішному місцевому ФГ «Дзялів». Господарство орендує чи не 100% паїв селян, адже одноосібників тут майже немає, лише 2 фермери господарюють окремо. Інша частина людей працює на нафтопереробній станції неподалік села. Якщо порахувати ще незначну кількість робочих місць у соціальній інфраструктурі, то, власне, ними всі можливості працевлаштуватися закінчуються. Звісно, хто при силі та здоров’ї, веде присадибне господарство, утримує птицю та худобу. Череда тепер складається з 35 корів, а колись було не менше 120. Як і скрізь по області, переробники приймають молоко за мізерних 6 гривень.

А що ж децентралізація, яка обіцяла перспективи та розвиток? Після проведених адмінреформ Кам’яногірка входить до складу Станіславчицької тергромади, але старостинські округи поки що не створені. До речі, чи не вперше за сучасну історію  не мають кам’яногірці і депутатського представництва у місцевій громаді. Адже на місцевих виборах їх об’єднали з мешканцями Мовчанів, і політичні опоненти під різними приводами рекомендували нікому з Кам’яногірки не висуватися.

– Ми дуже сподіваємось на покращення, на якісь перспективи та розвиток, але поки що нічого подібного не відчули.  Приміром, освіта від проведених реформ не виграла, – розмірковує В’ячеслав Грінік, який головував в селі від 2002 року. –  Якщо раніше повноваження та кошти були зосереджені у районних відділів освіти, і вони могли підтримати навіть малокомплектні школи, то тепер таких коштів в ОТГ немає. Розуміємо, що і нашу школу згодом закриють, а опорну, швидше за все, створять на базі школи у Станіславчику. Ресурс, яким володіємо найбільше – земельний. Але також маємо чимало закинутих приміщень, приміром, будови колишніх дитячого садочка, лазні.  Якби залучити інвестиції, відкрити якісь виробництва, сприяти підприємництву – це б вдихнуло нове життя. Приміром, у сусідній Олексіївці у приміщенні колишньої школи (а насправді це будова панського маєтку) релігійна громада відкрила приватний будинок престарілих. Ось вам і робочі місця.

Усвідомлення того, що з чогось потрібно починати і що під лежачий камінь вода не тече, у В’ячеслава Васильовича зовсім не теоретичне. Саме в часи його головування було здійснено три потужні проєкти: село газифікували, тут проклали водогін та провели вуличне освітлення. З його боку це був найщиріший прояв патріотизму та відданості малій батьківщині, адже він тут з роду-віку, з діда-прадіда.

– Коли вивчився, повернувся працювати в Кам’яногірку, як і багато моїх однолітків. Але нинішня молодь чинить інакше – її ваблять далекі світи. Гірко дивитись, як старіє населення. Гостро стоїть проблема літніх людей – призначити їм догляд соціального працівника не можемо, тому що в багатьох є родичі, які проживають в обласному чи районному центрі. Але навідуються до стареньких раз чи два на місяць. На щастя, у нас не зникаюче чи вимираюче село. І навіть неблагополучних сімей лише дві. У розпач не впадаємо і віримо в краще, адже до роботи не ліниві і долали й не такі труднощі. Приміром, покоління середнього віку хоче жити і творити на рідній землі, – щиро закінчує розмову В’ячеслав Васильович.

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені