Волонтерський екіпаж Богдана Лялюка

Скільки разів з початку російсько-української війни вже встиг побувати на «нулі» як добровільний помічник Українського війська  – Богдан Лялюк не рахував. Однак, починаючи із 2015 року і аж до сьогодні, 44-річний вінничанин продовжує залишатись на передньому краї волонтерського «фронту»…

Так сталось, що через хвору спину Богдан Анатолійович не зміг стати на захист України зі зброєю в руках. І це чоловіка доволі сильно морально гнітило: мовляв, як так: всі мої друзі на фронті, а я тут, у тилу?.. Це тривало кілька місяців, допоки Богданові не сказали, що кожен може боротись за Україну таким способом, який у нього виходить якнайкраще. Ось так і розпочались його волонтерські будні.

«Мало не потрапили у полон»

– Спершу допомагали дітям у сиротинцях, – каже він. –  Потім відсилали хлопцям на передову різні посилки та передачі. А з початком 2015 року вирішили з друзями їздити самі. Тим паче, що у мене є власний бусик. Навантажили його продуктами і вирушили до знайомих у батальйон «Київська Русь».

За словами Богдана Анатолійовича, це була надзвичайно ризикована і навіть авантюрна поїздка, тому що ніхто з вінницьких волонтерів толком не знав, куди їхати, як їхати і чи доїдеш взагалі. Але хлопцям необхідно було щось їсти, то довелось йти на ризик.

– Тоді ж все якось «рухалось» то в один, то в інший бік, –  зазначає співрозмовник. – Наступ, відступ, блокпости… «Наші» тут, «їхні» – там. Дороги розбиті: ні вказівників, нічого. Так що спершу мало не в’їхали до «сепарів». Пропустили поворот, і нас зупинили українські прикордонники на крайньому блокпосту: «Ви куди!? Там далі за сто метрів вже ворог!..» Словом, ще б трохи – і «приїхали». Неодноразово потрапляли й під обстріли. Не так, щоб аж били спеціально по нас, але «бухкало» доволі близько. І це, скажу я вам, доволі неприємне відчуття. Але нічого, за дві-три поїздки притерпівся, і вже було не так страшно, як спершу.

Ви ж пам’ятаєте, яким було наше військо в перший рік війни? Не вистачало найнеобхіднішого. Відтак, Богдану Лялюку довелось їздити на передову й возити волонтерські «гостинці» мало не кожного місяця. Спершу самому, а потім із напарником Володимиром Маславчуком.

– Скільки разів їздили? Якщо чесно, то не рахував. Хоча за вісім років трохи набереться. Щоправда, нині ми буваємо там трохи рідше, ніж колись – один раз на два місяці. Оскільки здебільшого відправляємо посилки «Новою поштою». Та й люди стали допомагати армії менше: одні «втомились» від війни, інші вже не мають особливо чим. Як-не-як війна триває восьмий рік.

– Із харчуванням у них хоч і гірше, ніж у 2019 році, але вони однозначно неголодні, – наголошує Богдан. – Їм більше потрібні різні «дрібнички», які не поставляє Міноборони. Зокрема, дрони для спостереження за місцевістю. Комп’ютерна техніка. Станини для крупнокаліберних кулеметів. У нас є шикарний майстер по металу – Володимир Нагорний. Так він виготовляє «девайси» для крупнокаліберних кулеметів ДШК та КПВТ. Його ноу-хау користується шаленою популярністю у війську. Справа в тому, що до ДШК хоча б у природі існує заводська тринога. Але вона незручна. Під час ведення вогню кулемет постійно хитає, і він стріляє невлучно. Та й транспортувати його доволі складно, бо він надто важкий. А до КПВТ, яким оснащуються БТРи, взагалі не передбачено нічого. А це ж сила – калібр чотирнадцять з половиною міліметрів, вага 52 кілограми і довжина майже два метри. Реально, велика махина, зате може дістати ворога на відстані двох кілометрів. Якраз те, що потрібно за умови окопної війни. Але як доправити його на проблемну ділянку фронту? Завести БТР і приїхати? Так його чути на 3-4 кілометри. Одразу накриють мінометами. А тут раз – і ми зі своїми станинами: рама, два колеса. Хлопці беруть кулемет, вантажать і тихенько доставляють на «нулівку». Відпрацювали – і назад. Все тихо, швидко й ефективно.

– Звісно, продукти також продовжуємо возити, – говорить Богдан Анатолійович. – Для добровольців, скажімо. Їх хоч і мало на фронті тепер залишилось, але вони є. І їх також слід підтримувати.

«Працюємо методом народної толоки»

 Мій співрозмовник не керівник якого-небудь промислового підприємства, навчального закладу чи державної установи. Він працює звичайнісіньким водієм на приватній фірмі – розвозить працівників по об’єктах. Але склалось так, що саме на його плечі лягла відповідальна робота по збору волонтерської допомоги бійцям на фронт.

– Телефоную, прошу, пояснюю, переконую, – каже Богдан. – За цей час склалось певне коло знайомих, з якими постійно співпрацюю і котрі постійно допомагають у роботі. Про станини до кулеметів я вже казав. Запчастини до оргтехніки та комп’ютерів мені надсилають знайомі з Вінниці та Києва. Так що все це я монтую вдома особисто. У нас в місті працює  волонтерська група «Чарівна мережка». Вона займається виготовленням маскувальних сіток, різних подушок та килимків для танкістів. Обов’язково під час кожної поїздки беремо різні смаколики. Хлопці чекають на них найбільше. Кажуть, що для них вони «пахнуть домом». І тут теж дуже багато допомагають київські волонтери. Ми виїжджаємо, а вони нас «підвантажують» дорогою чимось смачненьким. У столиці працює дві волонтерські групи: «Весна» і «Кулінарна сотня». На щастя, небайдужих патріотичних людей маємо дуже багато. Підприємці, навчальні заклади, волонтери з районів, зокрема, Гайсина та Могилева-Подільського. Вони їдуть – ми їм щось підкидаємо. Ми їдемо – вони допомагають. Постійно контактуємо між собою.

Подарунки на Великдень

Однією із крайніх поїздок волонтерського екіпажу став візит до земляків-подолян якраз на свято Христового Воскресіння.

– Відвідали добровольців-медиків і побували у трьох підрозділах на «нулі». Привезли маскувальні сітки, комп’ютер, станок до ДШК і різноманітні смаколики до Пасхи: пасочки, випічку тощо. Їздимо, як правило, після роботи. На вихідні дні. Виїжджаємо в п’ятницю вечері. Завантажились – і в дорогу. Повертаємось або в неділю вночі, або в понеділок вранці, щоб встигнути на роботу. Скажімо, ця поїздка у нас вийшла коротенька. Десь у межах 2200 кілометрів. А буває таке, що коли їдеш від Маріуполя, через «Світлодарку» до Щастя, то за одні вихідні не справишся. Але тепер я їжджу із Володею, то він підміняє. Цього разу з нами був ще один вінницький волонтер, Костя Федосов. Він хоч і не водій, але допомагав нам із зборами.

– А як ви це все витримуєте? – задаю питання. – Працюєте цілий тиждень. А потім ще й в дорозі багато годин без сну. Скільки потрібно часу, щоб доїхати з Вінниці до лінії фронту? Десять годин?

– Та ні, значно більше. Тільки до Харкова, якщо напряму, без зупинок, то в межах 10-12 годин.  А, може, ще й довше, бо ми до киян заїжджаємо завантажуватись. Це теж час займає. А до фронту з Харкова ще 2,5 години. І по фронту також – одна «точка», друга, третя і так до ночі. Тобто все разом десь 15-16 годин. І це тільки в один бік. Коли ми тільки починали, і в мене не було напарника, іншого водія, то я завжди їздив туди й назад сам. Звісно, було важко, дуже важко. Зараз із Володею Маславчуком стало і легше, і простіше. Коли він за кермом, то я хоч передрімати можу кілька годин. А так тільки на каві й тримаємось. Їхати намагаємось без зупинок. Тільки на заправках інколи стаємо. У Києві зупинились на півгодини-сорок хвилин, довантажились – і далі. Втягнулись, одним словом.

Про «укушених Скабєєвою»…

Так Богдан Лялюк називає мешканців Донбасу, котрі попри восьмий рік війни продовжують тужити за «рускім міром», Путіним, Радянським Союзом і ковбасою за 2.20.

– Мені здається, що тамтешні люди, здебільшого, якими були, такими й залишились. Десь відсотків 30 на 70. Перші – за Україну, а другі попри все «тягнуть» за Росією. Так вважають місцеві волонтери і військові, з якими доводилось спілкуватись. Як на мене, то це наслідки російської пропаганди. Якось приїхали на передній край, спілкуємось, а там у землянці стоїть старенький телевізор. От хлопці й кажуть: «Слухай, Бодю, забери його назад до Вінниці. Не потрібний він нам». – «Та як же забрати? Це ж для вас привезено!..» – «Так і забери… Однаково по ньому нема що дивитись. «Ловить» тільки Росію, а звідти однаково передають одну брехню…» І дійсно, інформаційну війну на Донбасі Україна програє. Звідси й така реакція місцевих – людям десятиліттями вливали в мізки інформаційну отруту.

…та патріотів України 

Щоправда, серед них теж трапляються надзвичайно порядні й патріотичні люди. Та ще й настільки, що в таке важко повірити.

– Це було під час нашої першої поїздки, – пригадує Богдан Анатолійович. –  Є таке місто Ізюм у Харківській області. Там ми поламались в дорозі. Стоїмо, копирсаємось у двигуні, а машина ні туди ні сюди. Коли це раз – зупиняється біля нас автомобіль. Звідти визирає водій і чистою українською мовою запитує, що з нами сталось і чи не потрібна яка допомога. Ми тоді не знали, що у нас забився один із фільтрів, і «грішили» на зовсім іншу деталь. Так-от, цей чоловік, котрий назвався Миколою Григоровичем, поїхав у магазин і придбав її для нас. Ми замінили деталь, ледве від’їхали кілька кілометрів, і бус зупинився знову. Телефонуємо до Миколи Григоровича і кажемо, що так і так: «Мабуть, вийшов із ладу бензонасос». Він повернувся і говорить: «У мене вдома точнісінько така ж машина, як ваша. Поїхали до мене, візьмете бензонасос і заміните». І от я сідаю з ним, і ми 25 кілометрів їдемо якимись польовими дорогами навпростець через лісосмуги і переліски. Зізнаюсь чесно, на той час було доволі страшно. Це ж Харківщина, область, яка сусідить із Росією. Сепаратисти ж нікуди не ділись, а тут ми веземо допомогу нашій армії. Але нічого, хоч і страшно, але їду, бо ситуація безвихідна. Приїжджаємо до нього, знімаю насос, повертаємось назад і чіпляю на свій бус. Тільки від’їхали – двигун вдруге відмовляється працювати. Ну що таке?.. Знову телефоную до Миколи Григоровича. Він приїжджає, ми знімаємо насос, знову їдемо до нього додому, ставимо насос на його бус і повертаємось назад. Він бачить, що наш транспорт не працює,  і дозволяє нам скористатись його автомобілем. Ми все перевантажуємо на його машину, свій бус залишаємо на СТО, а самі їдемо до хлопців.

  – Віддав свою машину людям, котрих вперше бачить у житті? – не можу повірити в почуте.

– Така-от людина трапилась… От і скажіть після цього, що Бога не існує. Ми й досі дружимо, спілкуємось і навіть якось заїжджали до нього у гості.

«Готові йти вперед…»

А тепер про найголовніше: як змінилось наше військо, починаючи із 2014 року?

– Воно стало набагато сильнішим і більш професійним. Технічне забезпечення суттєво покращилось, але особливо змінились рядові бійці. Хлопці сильні, навчені, мотивовані, відмінно екіпіровані. Одна біда, починаючи із 2019 року, їм заборонено вести активні бойові дії. Пам’ятаєте, як наші постійно проводили «повзучі» наступи, не давали ворогам спокою, потроху «відкушували» у ворога окуповану українську землю. Там якесь сільце звільнили, там висотку, там хоч 50 метрів, але просунулись вперед. І це дуже надихало. А тепер хлопці змушені сидіти по окопах і чекати, коли в них «прилетить», що надзвичайно деморалізує. Тому нам, волонтерам, і надалі потрібно до них їздити. Це ніби ковток свіжого повітря, привіт з дому, від рідних і знайомих. Тому такі зустрічі дуже потрібні і для них, і особливо для нас. Тому що ми бачимо власну потрібність тут і зараз.

Олег КРИВОНІС

На фото: Володимир Маславчук, Костянтин Федосов і Богдан Лялюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені