«Я дід, тільки ще молодий», –

жартує про себе тричі прадідусь, досвідчений педагог, лектор-міжнародник та голова Іллінецької  міської організації ветеранів Михайло Прокопович Танасієнко

Михайло Танасієнко родом з села Воловодівка, що на Немирівщині. Там же закінчив «семирічку» і вступив до педагогічного училища. Зробити вибір на користь освіти його підштовхнули шкільні вчителі, які зуміли прищепити хлопчині інтерес до наук та постійного самовдосконалення.

Далі вчителював у Бабинській школі на Іллінеччині, відслужив у армії та знову звернув на педагогічну стежку. За шість років директорства в Даньківській школі йому вдалося разом з односельчанами звести новий корпус сільського навчального закладу. З обмеженої в площі та можливостях за два роки школа перетворилася на п’ятикласний просторий освітній заклад.

Наполегливість та впертість не раз допомагали Михайлу Прокоповичу досягати поставленої мети, як-от: будівництва школи чи придбання металопластикових парт для учнів, що в ті часи було великим дефіцитом через шалений попит на продукцію. 

– На початку 60-х років такі парти виготовляли тільки у вінницькій в’язниці, а школи тоді масово будувалися по всій Україні. Учнівські меблі виготовляли і відправляли великими партіями, а тому сподіватися на виконання нашого маленького замовлення  було марно, – розповідає свою історію Михайло Танасієнко. – Втім, я щодня ходив на прийом до директора в’язниці. Фактично взяв його приступом і таки домігся свого – наша школа отримала 45 парт. Він ладен був піти на всі умови, тільки щоб нарешті спекатися такого настирливого прохача як я.

– За роки педагогічної роботи мені траплялося багато дітей, які всіляко противилися навчанню, – пригадує Михайло Прокопович. – Однак один хлопчик запам’ятався мені особливо – звали його Микола. Після чергового нарікання на нього вчителів я покликав хлопчину до себе на розмову. Проговорили ми майже дві години, а почав я нашу бесіду з того, що поклав на стіл перед ним всю свою зарплатню і запропонував забрати собі будь-яку купюру. Сказав, що маю стільки грошей тому, що не лінувався вчитися. А він, якщо не перегляне своє ставлення до науки, то не зможе заробити й половини. Розмова принесла свої плоди, і наступного дня Коля попросився за першу парту і став слухати на уроках, а не зривати їх. Я часом навіть допомагав робити йому домашнє завдання. Не скажу, що Коля став відмінником, але принаймні старався, і вчителі більше на нього не нарікали. Кожна дитина вимагає уваги і свого індивідуального підходу в спілкуванні. Я ніколи не лінувався шукати цей шлях, адже розумів, що це може вплинути на всю подальшу долю маленької людини.

– Дати відкритий урок у школі перед колегами – відповідальна й виснажлива робота, але для мене ця праця була щоденною. Зі своїх буденних уроків я виходив «мокрий» і щасливий, наче після «відкритих». Ніколи не дозволяв собі штампу «розказувати сьогодні те, що розповідав учора», бо діти втратять інтерес, і повернути їхню увагу буде дуже важко, – переконаний най герой.

Своє навчання Михайло Прокопович продовжив в університеті на історичному факультеті, ще трохи повчителював, а далі 10 років працював штатним лектором райкому партії, а після розвалу Союзу – був завідуючим районним відділом сім’ї та молоді.

– Мене завжди більше приваблювала робота з людьми, зокрема з дітьми, аніж «перекладання папірців» у кабінеті, – зізнається Михайло Танасієнко. – Коли я приїздив із республіканських семінарів, то просив не чіпати мене деякий час. Все осмислював та писав лекції, з якими їздив на зустрічі до людей. Я не мав звички повторюватися у своїх висловлюваннях, авторські промови намагався урізноманітнювати прикладами з життя та зацікавлювати слухача новизною інформації.

– Коли пішов на пенсію, то мене висунули на посаду голови Іллінецької міської організації ветеранів України. Роботи мені випало чимало, адже умови, в яких мали збиратися ветерани для вирішення своїх питань,  були жахливими. Разом із керівником організації для воїнів-афганців ми почали створювати свій офіс та наповнювати його матеріальну базу. Довелося чимало працювати, просити й навіть вимагати, аби привести до ладу ветеранський осередок. Нині центр розжився на: фотоапарат, два телевізори і магнітофони, ксерокс та DVD-програвач та величезну базу рідкісних документальних фільмів на військову тематику.

Окрему кімнату в організації вивели для осередку патріотичного виховання молоді, де читаються тематичні лекції для дорослих та дітей та проводяться екскурсії експозицією. Зауважимо, що нині така кімната єдина в області, її вже відвідали майже 3000 учнів та студентів району.

Роботи з ветеранами, як і завжди, дуже багато. Члени організації мають свої специфічні потреби і запити, і керівництво осередку намагається всіляко їм допомогти. Не залишаються осторонь проблем ветеранської організації і очільники Іллінецької територіальної громади, які схвально ставляться до прохань про підтримку, виділяють фінансування на матеріально-технічну базу та на лікування ветеранів Іллінеччини.

Нині до міського осередку ветеранів входять дві сотні членів з 12 первинних організацій, і ще просяться на приєднання, від чого кількість її членів одразу зросте вдвічі (неабияк цьому сприяє й розвиток децентралізації в Україні). Членські квитки є в усіх членів організації, а їхні власники мають певні привілеї. Нещодавно місцеве підприємство «Люстдорф» виділило для ветеранської організації молоко, а видавали його саме за наявності членського квитка. Крім того, в організації до ювілеїв (60, 70 та 80 років) вшановують «своїх» увагою та вітальними листівками, а 80-річні ювіляри ще нагороджуються грошовим подарунком.

– Розумію, що пора вже полишати громадську роботу, маю вже поважний вік, здоров’я все частіше підводить (пішов дев’ятий десяток), однак ніхто не горить бажанням зайняти моє місце. Всі добре розуміють, що тут відсидітися не вдасться, потрібно буде щодня працювати і комунікувати з людьми, – розповідає поважний голова. – Я вдячний всім, хто допомагав мені у створенні організації, хто слухав, коли я просив про допомогу, і не відмовляв. Без підтримки і спонсорської допомоги я б нічого не зумів зробити для ветеранів. І це не мої заслуги, а результат колективної праці: афганців, чорнобильців, атовців, ветеранів, очільників громади та інших.

Нині через карантин голова керує організацією в телефонному режимі. Каже, що дуже сумує за роботою та спілкуванням із людьми. У ветеранському осередку Михайла Прокоповича дуже шанують і радять зайвий раз не наражати себе на небезпеку, адже через поважний вік та супутні захворювання він перебуває в зоні критичного ризику.

Пан Михайло давно вдівець, має двох синів. «Я дід, тільки ще молодий», – жартує про себе тричі прадідусь. Старший син В’ячеслав також закінчив педагогічне училище, однак за фахом не працював. Молодший Юрій був в АТО.

???Що хобі, то Михайло Прокопович у вільний від роботи час полюбляє працювати коло землі. Чоловік любив вирощувати городину, а плоди своєї праці щедро роздавав сусідам, бо отриманого урожаю вистачало для всієї родини і поїсти, і на закрутки. Після того, як дружина пана Михайла важко захворіла і чотири роки була прикутою до ліжка, він повністю взяв на себе ведення домашнього господарства: піклувався про дружину Марію Григорівну, готував обіди, особливо вдавався йому борщ, навчився випікати пиріжки та навіть хліб.

Нещодавно Михайла Прокоповича нагородили медаллю за заслуги перед містом та удостоїли звання «Почесний громадянин м. Іллінці», чим він дуже пишається. Про себе «молодий дідусь» каже, що 80 із хвостиком йому лише за паспортом, а душа почувається молодою, і стільки ще всього хочеться встигнути зробити за той час, що ще відміряний йому долею.

Вікторія МЕЛЬНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені