«Сад – це моя радість, мої ліки»

Кажуть, чоловік у житті повинен виконати «програму-мінімум»: посадити дерево, збудувати дім і виростити сина. Все це успішно втілив житель села Якушинці Вінницького району Василь Гуменюк. А що стосується дерев, то цей пункт він виконує з особливим натхненням та знанням справи.

Можна сказати, що родина Гуменюків (власне, дві родини, бо ж поруч живуть син Олександр із невісткою Оленою) мешкає в мальовничому саду і сповна насолоджується його красою та плодами.

Василеві Петровичу 62 роки. Він із діда-прадіда корінний житель Якушинець, та ще й походить із династії садівників та пасічників.

– Мій прадід Кирило був хорошим садівником. У нас тут колись росло до сорока груш-глеків, які він понасаджував і понащеплював. До Другої світової війни тут були так звані єврейські сушні. Євреї брали у прадіда в оренду землю, будували сушарки, заготовляли груші та сливи… Я прадіда не пам’ятаю, але застав те, що він залишив. Ми потім довго сушили ці грушки і здавали державі, також на Росію возили. Я й сам їх возив в Ульяновську область, в Рязанську. Це була дуже хороша підмога, особливо коли будувалися і потрібні були гроші, – згадує пан Василь, показуючи свої володіння. – А потім мама мені вділила половину землі, і я сам став потихеньку займатися своїм садом. Старі глеки корчував, бо вже не було збуту, замість них садив нові груші, яблуні, сливи, черешні…

Василь Гуменюк усе життя пропрацював водієм, більшість часу – 23 роки – за кермом «Камаза». Перед пенсією перейшов на автобус. На пенсію, до речі, він пішов у 50 років як ліквідатор аварії на ЧАЕС.

– 26 квітня 1986 року був вибух, а 10 травня мене туди відправили. Можна сказати, за покликом серця поїхав, бо міг і не їхати. Працював у Чорнобилі на цементовозі, возили цемент, яким заливали реактор. Два рази там був, перший раз – тиждень, вдруге – місяць. Звісно, відбилося на здоров’ї. Минулого року ледь не втратив зір, довелось робити операції… А любов до саду – це моя радість, мої ліки. Десь трохи понервуюся – іду в садок, подивлюся, попрацюю, і легше…

Василь Петрович каже, що лише процентів десять дерев у його саду куплені, а решту «сконструював» сам – знаходив дички, пересаджував, брав у добрих людей живці хороших сортів, щеплював, плекав.

– Раз купив був п’ять яблунь, – розповідає господар. – Чекав, поки зародять, а вони виявились не ті. Сказали на базарі, що Симиренка і Слава переможцям, а виявились Бойки. Нащо ж стільки Бойків? Одну залишив. Вони хороші пиріжки пекти і квасити – тверді, кислі… То після цього я вирішив садити дички і нащеплювати. Куди б не їздив – по області, в Могилів-Подільський, по Молдові – скрізь живці різав. Так я років десять вирощував цей сад. А раніше тут були горби, яри, то ось звідси я 18 «Камазів» зайвої землі вивіз…

Симиренки, Джонаголд ерлі квін, Джонаголд декоста, Банановий, Голден делішес, Старкримсон, Голден резистентний – це лише частина з переліку сортів яблук, що ростуть у саду Гуменюків. І кожне яблуко має свої особливості – те зі смаком банана, це допомагає господареві знизити рівень цукру при діабеті, це величезне, а те хрумке й ароматне… Та ще й кожне потребує особливого догляду. Скажімо, сорт Симиренка вимагає посиленого захисту від парші. А ось рідкісна колоноподібна яблуня сорту Білий орел, вона радує чудовими плодами, а от живця для щеплення з неї взяти проблематично – росте лише вгору, майже не утворюючи бічних пагонів. Її навіть обрізати не треба.

Цвітуть у саду і груші – Ноябрська бера, Лісова красуня, Яблунівська бера, Виставкова (зимова, довго лежить), Масляна бера (старий сорт, на Спаса вже готова). А черешні й вишні відцвіли, вже наливаються зелепушки.

– Деякі бери в мене важать до 400 грамів, – розповідає Василь Гуменюк і запрошує навідатись до нього ще й восени, аби скуштувати. – А ще є дуже хороший сорт слив. Це я колись на автобусі їздив у Некрасове, а там жили Лопатіни Іван Михайлович і Клавдія Володимирівна, відомі селекціонери. Розговорилися, і я взяв у них живці, а назву забув. Але сливка чудова, до 200 г плід важить. А це персики сорту Кардинал. Часто вимерзають, але деякі вдається вберегти. Насівається алича, буду прищеплювати на неї персик…

Є в цьому саду і особливі іменні дерева. Гарно родять дві високі черешні, які пан Василь посадив, коли онукові Владиславу виповнився рік. Цьогоріч онук уже закінчує школу, а онучка піде до першого класу. На честь неї 6 років тому посаджена молодша черешенька.

Захоплення чоловіка підтримує дружина Віра Петрівна, навіть тренується щеплювати дерева. Також Василь Петрович каже, що її «парафія» – виноград і домашнє вино. А ще одна справа для душі і для сімейного столу – пасіка, поратись біля якої дідусеві допомагають онуки.

– Мій дід Микита мав пасіку, – продовжує розповідь гостинний господар. – У нього землі багато було. У 1929 році в нього радянська влада забрала землю і пасіку – сто вуликів. І він потім на цій своїй пасіці, вже колгоспній, працював пасічником. І собі зміг викроїти вдома з десяток вуликів. У нього навіть була своя матриця, щоб вощину виробляти. Я, як малим був, дивився, помагав качати, крутив медогонку, кусали мене бджоли… А потім довго не міг зібратися завести свою пасіку. Нарешті вирішив. Подарував мені бджіл кум Сергій. Третій рік пасічникую, розширююся, відводки роблю. І так мені ті дитячі спогади згодилися. Звичайно, десь трохи підчитую, але переважно все власна практика. Буває, хтось підкаже. Хоча пасічники бувають скупі на поради… Один колись радив: «Заведи пару вуликів, і я навчу тебе робити мед із цукру». Він весь час на базарі з медом стояв. А я кажу: «Саме для того і заведу пасіку, щоб їсти справжній мед, а не купляти такий, який ви «бодяжите».

Вулики у Василя Петровича даданівські, лежаки. А головним помічником на пасіці є 17-річний онук Владислав. Добре бачить, тому бджоломатку швидко може знайти. Але допомагає не тому, що дідусь просить, а тому, що сам цікавиться.

– Влад займається спортом, сам собі зробив тренажери. Закінчує школу, буде вступати в педуніверситет на іноземні мови. Він усе схоплює на льоту і вже сам може подивитися до бджіл, навіть коли мене нема вдома, – з гордістю розказує дідусь. – Семирічній онучці Аріні ми теж купили маску пасічника, їй теж це цікаво.

Йдемо доглянутим обійстям, садом-городом, де посіяні рослини не лише для людей, а й для бджіл. Є тут грядка еспарцету, зійшло трохи гречки, ростуть фацелія і розторопша. А один із медоносів – багаторічна живучка – вже активно цвіте, і в її блакитних квітках гудуть заклопотані бджоли, не забуваючи відвідувати і квіти яблунь та груш.

Чимало цікавого розповів садівник і пасічник Василь Гуменюк. Поділився, зокрема, кількома секретами догляду за садом, які ми перекажемо в наступних публікаціях. А ще розказав про плани, серед яких – знову збудувати сушарку-коптильню. Хоч і нема вже старих груш-глеків, але можна сушити плоди Лісової красуні та Роксолани, а ще сливи, зокрема старого сорту Угорка.

– Колись уся ця робота біля землі була своєрідним бізнесом, – каже Василь Петрович. – Ми будувалися, тримали биків, по шестеро свиней, картоплі багато садили. Працював у Вінниці водієм, а на літо йшов комбайнером, заробляв пшеницю. І саджанці продавав… Зараз це більше хобі. Для душі, а головне – для онуків. Щоб вони могли з’їсти домашнє яблуко, сливку, м’ясо, яйце – корисне і без хімії.

Юрій СЕГЕДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені