«Ми все життя мріяли випікати хліб»,

каже 47-річна мешканка села Ракова Віта Цимбалюк

Якщо вам якось випаде нагода побувати у Томашполі, то обов’язково покуштуйте там хліб, який ось вже чотири роки виготовляє подружжя Цимбалюків. Повірте, нічого смачнішого, духмянішого, хрусткішого та рум’янішого ви не їли більше ніде. А знаєте в чому секрет їхнього хліба, булок, калачів та батонів? У особливій мурованій за давніми австрійськими кресленнями хлібопекарській печі, яка до того ж «працює» на дровах. Словом, все як за часів наших пращурів: і сто, і двісті, і триста років тому. Тобто, нічого зайвого: лише піч, живий вогонь та хліб…

– Я народилась у Раковій, – охоче розповідає про себе та сімейний бізнес Віта Валеріївна. – Мій чоловік Валентин Анатолійович також. Працювала в магазині, райспоживспілці, банку, начальником відділу організаційного забезпечення Томашпільської районної ради. А Валентин все життя займався автомобілями та транспортними перевезеннями. Жили ми в Томашполі, весь час купували хліб в магазині й до пекарської справи не мали жодного стосунку. Звісно, в дитинстві я бачила, як мама випікає хліби – і не більше. Але, знаєте, нам з чоловіком дуже хотілось відкрити власну пекарню. Це була наша мрія. Справа в тому, що мій тато Валерій Васильович у 90-их роках одним із перших в колишньому Томашпільському районі зайнявся підприємництвом. Заготовляв м’ясо, торгував, щось вимінював. Самі знаєте, в той час кожен рятувався як міг. Так-от, якось йому довелось побувати на Івано-Франківщині. Там його просто вразила величезна старовинна хлібопекарська піч, де палили дровами і виготовляли казково смачний і пахнющий хліб. Як сам потім зізнавався: такого він не куштував більше ніде. І от з того часу в нашій родині тільки й балачок було про власну пекарню. Але то одне, то друге, якісь домашні клопоти, діти (а в подружжя троє дітей) – і все це якось відкладалось і відкладалось. Однак, зрештою наважились і п’ять років тому вирішили працювати на себе…

На «оглядини» в Галичину

  – Почали з того, що всі втрьох поїхали до татових знайомих на Івано-Франківщину, аби детально ознайомитись з тим, як саме влаштована їхня піч, – продовжує Віта Валеріївна. – Нас там гарно зустріли. Розповідали, показували, підтримували. Казали: «Починайте, не бійтесь, у вас все вийде. Головне, маєте бажання…» Виявляється, такі печі там залишились ще з часів Австро-Угорщини. Їм вже он скільки років, однак вони досі працюють. Більше того, у тамтешніх краях є майстровиті люди, котрі вміють їх будувати, тому що спорудити якісну піч не так просто. Скрізь існують свої професійні секрети й таємниці. Повернулись ми додому і придбали в Раковій обійстя під майбутню пекарню. Збудували приміщення площею 5х12 метрів, придбали столи, тістоміс. Потім найняли майстрів-«западенців», і вони вимурували нам пекарську піч. Вона велика, двоярусна, складається із вогнетривкої цегли. Розміри три на чотири метри і висота до трьох метрів. Товщина стінок десь півметра. Її можна нагнітити до температури 600 градусів, і завдяки товстим стінам тепло буде триматись дуже довго. Головне, до пуття напалити перший раз. Потім можна тільки підтримувати температуру. Зрозуміло, що вона не газова чи електрична, а дров’яна. Тобто може створити такі ж умови, за яких наші мами й бабусі колись випікали хліби у печах: напалювали, вигортали жар і ставили хліби. Але, звичайно, у значно більших об’ємах.

 Примхлива «австріячка»…

– На всю підготовчу роботу пішов десь приблизно рік.  І от настав час пекти хліб, – зазначає співрозмовниця. – Тут нам дуже допоміг майстер, якого ми запросили до себе з Івано-Франківщини. Пекар в третьому поколінні, все життя займався тільки випічкою хліба, цей чоловік і став нашим першим наставником. Він нас цілий місяць вчив, як правильно місити тісто, розпалювати піч, скільки часу пекти хліби та які дрова при цьому застосовувати, тому що одні дають більше жару, а інші менше.  Так само вносить певні корективи й погода. Для прикладу, коли вітряно й морозно, то дров іде більше. Скажімо, наразі ідеальна погода для хлібопечення: не холодно і не дуже жарко. Крім цього, в печі існують такі спеціальні заслінки, якими можна коригувати температуру. За потреби їх відкривають чи закривають. Ними теж потрібно вміти користуватись, оскільки від цього залежить кінцевий продукт. 

 – Щодо рецептури, то нічого особливого, – каже Віта Валеріївна. – «Класика»: борошно, дріжджі, вода. Єдине, що потрібно дотримуватись певних пропорцій, аби тісто не було загустим чи занадто рідким. Все це вимішувалось, заповнювалось у спеціальні форми і завантажувалось у піч. Відтак, за робочу зміну почали випікали  по 400 буханок формового хліба вагою по 700-750 грамів кожна.

За словами моєї співрозмовниці, одночасно із випіканням хлібів, а першу партію смачної продукції було виготовлено якраз на День Конституції – 22 червня 2017 року – подружжя почало шукати шляхи збуту своєї продукції.

– Намагались якомога ширше охопити нашими виробами територію всього колишнього Томашпільського району і навіть частково возили до Чернівецького, – зазначає Віта Цимбалюк. – Отак під’їжджали до релізаторів і пропонували їм скуштувати нашого хліба. Всі пробували, смакували, страшенно хвалили і просили привозити ще. Тим більше, що для того, аби затвердитись на ринку, ми не ставили високу ціну. Але з часом кількість торгових точок, де приймали наш хліб, скоротилась. Зокрема, своє слово сказала конкуренція. Приміром, якщо яких п’ять-шість років тому у Томашполі працювало 8 приватних пекарень, то нині їхня кількість збільшилась удвічі. Крім цього, сюди часто привозять хліб навіть із Вінниці. А це, зрозуміло, впливає на насиченість ринку хлібобулочних виробів та їхню вартість. Однак із цим ще якось можна було б миритись і боротись, адже за смаковими якостями наша продукція залишала далеко позаду всіх конкурентів.

Не було б щастя, так нещастя допомогло

– Нам на початках дуже завадила недосвідченість, – каже Віта Валеріївна. – Річ у тім, що виробництво хліба дуже складне. Є тонкощі, про які, коли тобі на них не вкажуть, ти не можеш знати. Це приходить лише із досвідом. Я вже казала, що починали ми з виготовлення формового хліба, на який в народі кажуть «кирпичик». Якраз було літо, дуже спекотно й волого, і наш хліб почав хворіти на картопляну паличку. Виявлялось «захворювання» на другий день після випічки уже під час реалізації. Тобто, ми випекли хліб, подивились, що з ним все добре, розвезли по «точках», а на другий день нам телефонують: «Забирайте! Ваш хліб не випечений до кінця. У ньому тісто «грає»… Хто ж міг тоді знати про картопляну паличку? Це такий мікроорганізм, що живе у тісті і знищується лише за високої температури. Зокрема, під час випічки в середині самої буханки вона має бути 70 і вище градусів. А хто ж дасть таке тепло? Це ж означає спалити сам виріб. Він просто підгорить і все. Тепер-то ми знаємо, як із цією напастю боротись. Необхідно підвищувати кислотність самого хліба. Для цього існують певні харчові добавки, або можна додати звичайного харчового оцту. Звісно, в міру, щоб не закислити тісто. А тоді ми ще були «зеленими»… А наш наставник-пекар спершу про це нічого не сказав, можливо, що й забув. Але все це нам обійшлось дуже і дуже дорого, тому що чимало реалізаторів тоді відмовилось від співпраці з нами. Трапилось це буквально на другий-третій місяць нашої роботи. Тоді ми перейшли на виготовлення інших видів хлібобулочних виробів. Самі шукали рецептуру, експериментували, бувало, що й помилялись, але наразі маємо в асортименті близько сорока видів продукції. Відтак, за одну робочу зміну можемо випікати до тисячі-тисячі двохсот одиниць різної продукції. Так що зараз інколи навіть самі дивуємось, як це нам вдалось. Тим більше, що ніхто із колег-пекарів не хотів допомогти чи підказати навіть у якихось дрібницях.

«Бізнес, який забирає всі сили»

– Ми раді, що нарешті змогли займатись улюбленою справою, – підсумовує розмову Віта Валеріївна. – Але з іншого боку, цей бізнес забирає весь наш вільний час і всі сили. Особливо важко стало нинішнього року. Стараємось, працюємо, економимо на всьому, однак не маємо очікуваного економічного результату. І не лише ми одні. Спілкуємось із іншими пекарнями, то в них так само. Люди не мають достатньої кількості грошей, аби купувати досхочу хліба. В результаті, щоб нести менші затрати, почали менше виготовляти продукції. Та й витратна складова дуже зросла: сировина, енергоносії, податки. Скажімо, за півроку кілограм борошна здорожчав  майже на 5 гривень, натомість вартість буханки хліба ми підняли лише на 2-3 гривні. Потрібно було б ще на стільки, а не можна – такий крок відлякає наших постійних споживачів. І так слава Богу, що ми їх маємо. Але, знаєте, в душі спокою нема. Ми ж у борги великі влізли, кредити брали. Всі ці роки їх виплачували і нарешті майже повністю розрахувались. Наче й бізнес є, і улюблена справа, і мали б бути щасливі й задоволені, однак воно чогось складається не так, як сподівались. Як не стараєшся, а заробляєш рівно стільки, що вистачає лишень на наступний день, аби втриматись на плаву. А от на розвиток, то вже нема. Хотілось би добудувати пекарню, спорудити складське приміщення для готової продукції, відкрити кондитерський цех. Ідей багато, але фінансів для їхньої реалізації нема. Вся наша родина у прямому значенні слова прив’язана до пекарні. Навіть на відпочинок нікуди не можемо поїхати. Ми й раніше не дуже їздили, але куди і як. Пекарня, розвозка, торгові точки, власний продуктовий магазин. І скрізь потрібно бути, до всього додивитись, всьому дати лад. Єдине радує, що хоч із чоловіком у мене повна злагода в родині. Підтримуємо один одного. Та й батько дуже допомагає. Він хоч і не молодий вже, однак наш перший помічник і порадник. Надзвичайно знаюча і відповідальна людина. Отак втрьох і тягнемо пекарський бізнес і сподіваємось, що колись же має бути і краще, і легше…

Спілкувався Олег КРИВОНІС

Томашпільська селищна ТГ

На фото: Валентин та Віта Цимбалюки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені