«Колишніх військових не буває»,

-вважає полковник Збройних сил України у відставці Сергій Пушков і доводить це на власному прикладі

Зовні Сергій Анатолійович зовсім не скидається на відставника, хоча за плечима має вже за п’ятдесят, з них понад тридцять п’ять календарних років військової служби. Як кажуть, від дзвінка – до дзвінка. Такий же підтягнутий, молодечий і меткий, як у юні роки, хіба що більш вдумливий і зосереджений у розмові. Словом, статечний. Вочевидь, ще й досі дається взнаки багаторічний армійський досвід, вишкіл і виправка. Недаремно ж кажуть: «Якщо армія – то це всерйоз і надовго». У його випадку – на все життя.

Сьогодні важко пояснити, що спонукало сільського хлопчину зі звичайного подільського села Іванів колишнього Калинівського району пов’язати своє подальше життя з військовою службою. Хтозна, можливо, те, що людина у погонах у той час викликала захоплення, шану й повагу оточуючих, користувалась неабияким авторитетом, а в очах жіноцтва ще й була мірилом лицарства і мужності. Та була мрія стати офіцером танкістом. Мабуть, усе це разом узяте, бо щойно закінчив місцеву десятирічку у 1985 році, як зголосився до місцевого райвійськкомату вступати до танкового військового училища у Харкові.

Треба сказати, що за радянської доби вступити до військового вишу і вивчитись на кадрового військовика було досить непростою справою. Не менш важкою, ніж, скажімо, потрапити у медичний чи юридичний вуз – настільки престижно було стати офіцером. Крім того, у той час існувало таке поняття, як рознарядка. Це коли привілейованим правом на вступ до провідних навчальних закладів користувались так звані інородці, вихідці з інших соціалістичних республік, в основному з Росії чи десь з Азії. Тож росіяни їхали сюди, натомість українська молодь була змушена шукати студентського щастя деінде за межами України, далеко від батьківського дому й родини. У такий спосіб колишня партійна верхівка СРСР намагалася формувати одну єдину спільноту без роду й племені – радянський народ. Старше покоління, мабуть, і досі пам’ятає пісню «Мой адресс – не дом и не улица, мой адресс – Советский Союз».

Приблизно така ж історія трапилася із Сергієм Пушковим. У райвійськкоматі повідомили, що є рознарядка тільки у віддалені райони Росії-матушки – Омськ, Уссурійськ, Ташкент, Казань, словом, до «білих ведмедів». Найближчим до України із запропонованого виявилось військове танкове училище у Казані. «Казань – то Казань», – вирішив хлопчина, взяв скерування, необхідні документи і поїхав вступати. Позаяк навчався у школі добре, досконало володів «великим и могучим», мав чудову фізичну підготовку, бо з дитинства захоплювався футболом, вступ йому дався досить легко, без осічки з першого разу. Чотири роки військового вишколу пролетіли, як один день. Вочевидь, вчився курсант на совість, бо після розподілу отримав скерування служити у Північній групі радянських військ у Польщі командиром танкового взводу. На перший погляд, Польща – це не десь біля китайського кордону чи на Сахаліні. І все ж у той час в цій країні було досить неспокійно. На хвилі буремних подій, викликаних профспілковою організацією «Солідарність» на чолі з майбутнім президентом Польщі Лехом Валенсою, місцеве населення сприймало обмежений контингент радянських військ на своїй території не інакше, як окупантами. Сутичок не було, але ставились кепсько. 

-До Польщі я поїхав уже з дружиною Наталією Іванівною. В той час в східноєвропейських країнах Варшавського договору завершувалося переозброєння на більш сучасні тоді танки Т-80, – пригадує Сергій Анатолійович. – Але довго служити там не довелось, оскільки у 1992 році розпочалося виведення контингенту з території цієї країни. Як українець я чудово розумів настрої місцевого населення, котре свого часу чимало натерпілося від Росії.

Ще за Союзу офіцер вважав себе патріотом України. Як пригадує, під час служби у Польщі дружина навіть пошила жовто-блакитний прапор, який зберігався у їхньому помешканні. Коли Союз почав «тріщати по швах», а дислоковані в Україні військові частини почали присягати на вірність Батьківщині і її народу, написав рапорт про переведення для подальшої служби в Україну. Проте відпускати не поспішали.

-Нас там була група чоловік 20 офіцерів-українців, а серед нас і комбат родом із Західної України. Він був ще той патріот, – пригадує Сергій Пушков.  – Усі ми написали відповідні рапорти, але нам категорично сказали, що відправлять до Росії, у Твер, куди мав передислокуватися танковий полк мотострілецької дивізії. Що ми не робили, а в Україну так і не відпускають. Щоразу там відбуваються усілякі шикування й огляди, і все це  під гімн Росії з їхнім триколором. Але якось заступив я начальником караулу, а наш комбат – черговим частини. І задумали ми поряд з російським прапором встановити потайки ще й наш український. Той, що пошила дружина. І що ви думаєте, серед нашої групи виявився зрадник, що доніс. І досі не знаю, хто саме. Тож нас відсторонили від несення служби і зрештою таки відправили  із Північної групи військ у розпорядження Прикарпатського військового округу в Україну. Оце так я опинився тут. Можна тільки уявити, який би переполох вчинився, коли б нам вдалося підняти український прапор.

Відтак офіцер вже х Збройних сил  України потрапив служити до Бердичева у навчальний танковий полк.  Там пройшов службу від командира взводу до командира танкового батальйону. У 2000 році дивізію скоротили, тож він перевівся ще ближче до отчого дому – в Гавришівку на командира батальйону охорони. А через 3 роки поступив до Національної академії військової оборони України, яку закінчив у 2006 році. Служив спочатку у штабі ПС ЗСУ у Вінниці, а потім військовим комісаром у Бершадському та Теплицькому районах.  В 2010 році повернувся до штабу  ПС ЗСУ. У 2011 – отримав військове звання полковник. З минулого року у відставці, має 35 років військового стажу. Але продовжує працювати на одному з військових  об’єктів у Вінниці. Для людини, яка увесь час перебувала у русі й ритмі, дуже важливо продовжувати життя у тому ж темпі.

Що цікаво, усі в родині Пушкових – військові: дружина і два сини. Наталія Іванівна понад 10 років служить у Гавришівці, а обидва сини  вже дослужились до звання капітана. І усі брали участь в АТО. Як каже Сергій Пушков, маючи військовий досвід, не міг сидіти дома, мусив усе побачити на власні очі й пережити особисто, за необхідності надати допомогу молодим і необстріляним захисникам. Зокрема, йому довелось воювати у районі Широкіно в 2015 році в період активних дій.

-У той час лише на нашому напрямку щодня було по декілька сотень  обстрілів, – розповідає Сергій Анатолійович. – Дружина теж виконувала завдання в АТО, кілька разів там ніс службу і молодший син. Військовими та учасниками бойових дій є й двоє племінників, котрі служать у Калинівці.

Сергій Пушков досить активний у громадсько-політичному житті, мріє створити спільноту учасників бойових дій в АТО у рідному Іванові. Є ініціатором створення Православної церкви України в рідному селі. Він часто сюди навідується з дружиною до її матері. Попри зірки на погонах не цурається звичайної сільської роботи – обробляє город мотоблоком, садить картоплю, доглядає садок. Разом печуть паски на Великдень і роблять смачну, традиційну для Іванова домашню ковбасу. У цих справах він неперевершений майстер.

Цікавлюсь, чи шкодує, що пов’язав життя з армією, що вона дала і що може дати нинішнім молодим людям.

  • Особисто я не шкодую, армія зробила з мене людину, навчила не тільки любити Україну, а й боронити її. Якби все повернулося знову, не роздумуючи пішов би цією ж стежиною. Зміст мого життя у тому, щоб постійно навчатись самому і передавати знання й досвід іншим. Це дуже важливо у нинішній ситуації, коли на передній лінії мають бути дійсно побратими по духу, у яких ти впевнений на 100 відсотків, які підстрахують і прикриють зі спини. Ніщо так не цінується серед військових, як бойове побратимство, друзі, з якими їси з одного казана і з якими разом дивилися в очі смерті. Стосунки в армії кардинально протилежні від стосунків між людьми у цивільному житті. Там немає фальші й підлості, подвійних стандартів. Усе відкрито й зрозуміло, видно, як на долоні, хто є хто і чим дихає. Слабкодухі й «слизькі» в армії не затримуються, бо це не їхнє середовище, таких там швидко виводять  «на чисту воду». Хто служив чи продовжує службу, той розуміє, про що йдеться. Армія дисциплінує і загартовує на все життя. Загартовує, перш за все, людяністю і почуттям справедливості, обов’язком, відповідальністю.
  • Багато хто з цивільних вважає, що строкова служба, котра була основою Збройних сил СРСР, уже віджила своє.
  • Переконаний, нинішні Збройні сили України повинні комплектуватися службовцями як за контрактом, так і на умовах строкової служби. Можливо, кількість строковиків має бути дещо меншою, як за Союзу. Але молоді хлопці на початку свого самостійного життя повинні вирватися з-під опіки матерів та бабусь і пройти цю школу, засвоїти її уроки на все життя. Армія вчить бути самостійним, приймати рішення й відповідати за свої дії. Людині, котра відслужила, легше долати згодом життєві негаразди, вона краще адаптується до умов сьогодення, аніж матусині синочки, що й кроку самостійно не зроблять. В подальшому  ці строковики будуть зараховані до резерву Збройних сил України для оборони держави.
  • Як би ви оцінили престижність служби в українській армії сьогодні. Адже, як це не прикро, але поряд з тими, хто йде служити дійсно з патріотичних міркувань, з усвідомленням священного й почесного обов’язку, трапляються і ті, що керуються суто корисливими мотивами – висока зарплата, земля, пільги.  
  • Проблема у тому, що навіть попри колосальні зміни у процесі становлення української армії, престижність служби ще не набула того рівня, коли її сприймають як дійсно священний і почесний обов’язок перед Батьківщиною. Ми стали занадто демократичними: хочу –  йду служити, а не хочу – не йду. Для цього, мовляв, є контрактники, це їхня робота, їм за це платять. Так, дійсно, це робота, бо є і така професія – захищати Батьківщину. І цю роботу суспільство має шанувати й цінувати. Військовослужбовці за контрактом повинні стати елітою війська, і не тільки офіцерський склад, а й сержанти й рядові. Відповідним має бути і ставлення до них держави, бо якщо у сфері озброєння, матеріально-технічного забезпечення й комплектування армії досягнуто чимало, то з так званим тиловим забезпеченням військовослужбовців проблем ще достатньо, і найболючіша з них – житлова. Наприклад, я отримав власне житло на 27 році служби, а до цього із сім’єю поневірялися з квартири на квартиру. А щодо так званого заробітчанства? Знаєте, є люди, яким хоч «золоті гори» пообіцяй, вони нізащо не ризикуватимуть своїм життям. Такі будуть ховатися, як щурі, і коритися ворогу – лише б вижити. Тому усі, хто взяв до рук зброю у важкий для України час і хто надалі її боронитиме, а разом з ними і численна армія волонтерів – вони усі патріоти й герої. Тим більше хлопці, які загинули. Споконвіку бути воїном-захисником вважалося престижним і почесним. Країна, де не цінують і не шанують армію, не забезпечують її належним чином, робитиме усе це для ворожої армії.

Днями, 29 травня, Сергій Анатолійович відзначив черговий день народження – на його життєвому обрії зійшла ще одна, 53 за рахунком, зірка. Натомість з погон не злетіла жодна. А це значить, що у танкових військах залізний порядок і дисципліна.

Юрій ЧОРНИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені