«Павучихи» з «мережки»

У Вінниці вже сім років як діє скромна організація «Чарівна мережка». Її учасники не люблять голосно розповідати про свою волонтерську місію, просто збираються разом і роблять надважливу та корисну справу для військових, які і вдень, і вночі невтомно боронять кордони нашої держави.

Вінничанка Валентина Процюк родом із Бершадського району. Довгий час працювала на ламповому заводі, а коли важко захворіла її мати, то повернулася до рідного села доглядати лежачу стареньку. І цей обов’язок розтягнувся на довгих 15 років.

– Коли ще була жива мама – почалися події на майдані, які потягнули за собою військовий конфлікт та окупацію українських територій, – пригадує жінка. – Ще з дитячих літ у мою пам’ять вкарбувалися слова бабусі про те, що війна – це найстрашніше, що може статися з людьми, адже вона забирає життя, руйнує людські долі та приносить із собою багато горя і смутку. Тож коли на Україну прийшла війна, я не змогла залишитися осторонь нашої спільної біди, захотіла допомогти хоч би чим. Спочатку збирала продукти і одяг для хлопців з АТО. У селі на воротах маминого паркану вивісила оголошення про збір благодійної допомоги для військових. Місцеві одразу відгукнулися і зносили, хто що міг: і крупи, і олію, і навіть пекли хліб. Провізію у нас забирали волонтери із самооборони і відвозили її на фронт. Далі ми з дівчатами почали варити домашній борщ і закручувати його в трилітрові банки. Їх у нас забирав та особисто відвозив військовим місцевий священник.

Наступний етап допомоги полягав у виготовленні маскувальних сіток. Співпраця з «Чарівною мережкою» у пані Валентини розпочалася через знайомство в соціальних мережах. Спершу прядильниці збиралися на базі міської бібліотеки, що по вулиці Бевза, згодом ще кілька разів змінювали свою дислокацію. 

– У Вінниці нас мало хто знає, ми наче знаходимося в підпіллі. Однак ті, для кого робимо маскувальні вироби, добре знають, як нас знайти. Наші сітки вже брали і Тульчин, і Тростянець, і Могилів-Подільський, і всі залишилися задоволеними. Ми не чекаємо замовлень, а постійно працюємо над новими сітками, бо знаємо, що на кожну знайдеться попит, вони у нас не залежуються. Матеріалами для роботи нас забезпечує Могилів-Подільська фабрика (й не лише), де відшивають форму для військових і залишається багато камуфляжних відходів від виробництва. З цих залишків наші дівчата скручують умовні патрони, потім зшивають їх на швейних машинках і роблять сітку.

На початку війни до мережки прийшло дуже багато бажаючих долучитися до корисної справи, однак з кожним роком ці ряди рідішають. І врешті залишився «кістяк» найвідданіших справі. Дівчата збираються на базі двічі на тиждень, однак ніхто нікого не примушує до роботи – все на добровільних засадах. Працюють теж хто скільки може. Одні забігають на годинку, інші приходять на дві, але робота і спілкування затягує, тож можуть залишитися і до вечора. Раніше робили по 100 сіток на місяць, а нині через карантин встигають сплести лиш трохи більше 30 виробів. Розмір сіток стандартний: 3×7 м. Крім того, з відходів в’яжуть килимки під ноги та роблять синтепонові подушки під голову для військових.

– Ніхто не може повірити, що ми працюємо безкоштовно. Часто мене запитують: «А скільки вам платять?». А я на те лиш усміхаюся, бо розумію, що патріотизм не купиш ні за які гроші, – переконана пані Валентина. – У нас працює лиш один чоловік – переселенець з Краматорська, який сповна відчув жахіття війни. Разом із сім’єю сина Юрій Літвінов, рятуючись від «порядків» нової влади, переїхав до Вінниці. Наші незмінні «павучихи»: Лаура Смоля, Олена Ридванюк, Світлана Жайворонок, Галина Васильчук, Любов Петрушова, Людмила Муляр, Таїса Зянько, Тетяна Ковальчук та інші. Починала цю плетільну справу Світлана Дуляк, яка нині через надмірну зайнятість самоусунулася від роботи, але й досі підтримує з нами зв’язок та дружні стосунки.

На 30-річчя Незалежності України дівчата з мережки хочуть відшити національний прапор та пройтися з ним у святковій колоні на параді в столиці. Щоправда, невідомо, чи вдасться їм реалізувати свій задум, адже карантин може стати на заваді їхнім планам. Минулими роками «павучихи» з мережки представляли свою роботу на загал та приурочували свій вихід в люди до міських свят (до Дня міста чи Дня Європи). У такі дні на площі міста виставляли спеціальні скриньки для пожертв на матеріали для майбутніх маскувальних сіток. Але і від цієї ідеї довелося відмовитися, знову ж таки через заборону масових заходів та проведення народних гулянь через пандемію.

Плетуни з усієї України періодично зустрічаються на спеціальних з’їздах, де діляться техніками виконання роботи, надають поради та підтримку одне одному.

«Павучиха» Любов Петрушова родом з Уралу, але в Україні проживає вже понад 40 років. Військовим почала допомагати з перших днів бойових дій. Каже, що син її близької подруги зайнявся волонтерством і саме через нього вона познайомилася з дівчатами з мережки. Крім того, жінка в’яже теплі носки для хлопців на фронті. Від початку війни вона передала в зону збройного конфлікту понад 150 пар шкарпеток. Як сировину навіть купувала старі в’язані речі на секонд-хендах, розпускала їх на нитки та плела носки для військових.

 Пані Любов переконана, що в’язати сітку може навчитися кожен. Було б лише терпіння та безкорисне бажання допомагати. Каже, що їхні зустрічі завжди проходять на позитиві, разом відзначають свята та дні народження колег по цеху. Збори вже давно перетворилися у клуб за інтересами. Єдина мета: допомогти хлопцям на війні.

Тетяна Ковальчук, подруга Любові Петрушової, теж пенсіонерка. Вони разом і в один день (з 2015 року) прийшли до вінницького осередку плетунів маскувальних сіток. Пані Тетяна розповіла, що вона походить з давнього козацького року Зимовців, які мешкали в Конотопі. Тож традиції підтримання та плекання національної гідності та суверенності були в крові у кожного члена її родини.

– Пріоритетною справою для учасників нашої групи є захист хлопців на передовій, а все інше ставало другорядним. Подобається нам чи вже набридло, але поки наші військові воюють, поки їм потрібні наші сітки, то ми будемо їх робити, – переконана Тетяна Ковальчук. – Благо наші рідні ставляться з розумінням до волонтерської місії, в яку ми залучені. Підтримують наше рішення допомагати, адже розуміють, що поки на нашій землі порядкує ворог, ми не зможемо спокійно жити.

 Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини надані волонтерками з «Чарівної мережки»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені