Розібратися б із печерицями…

Грибник шукає трофеї, а трофеї часом знаходять його. Якось дощового дня лише вийшов із нашого багатоквартирного будинку, як на місці знесеної приватної хати «засвітилась» печериця. Велика, щільна – такі й асфальт ламають! Тобто печериця тротуарна. Щоправда, коли заглянете в Інтернет, то там побачите іншу назву. Російську «шампиньон тротуарний» переклали українською як… печериця їстівна. Не дуже вдало. Бо всі печериці, за винятком рудіючої, є їстівними. Але про все по порядку.

Той гриб був лише один, притому кільця на ніжці значною мірою вже відвалилися. Та він нагадав мені цікаву тему: не раз  грибники-початківці просили розповісти, які бувають печериці. Коротко повідати про це непросто, але спробую.

Якщо користуватися вітчизняною мікологічною літературою, то вона здебільшого показує нам лише такі печериці: звичайна (росте на луках і пасовищах, без дерев); культивована (може бути й серед дерев, саме її також вирощують у теплицях і печеричницях); серпнева (дещо крупніша, зустрічається у хвойних і мішаних лісах переважно поодиноко); лісова (ялинові ліси і місця біля мурашників). Тротуарна, як ви зрозуміли, облюбувала навіть міста. А печериця рудіюча фігурує серед отруйних грибів. Розпізнають її тим, що вона при надломі і навіть доторканні сильно жовтіє.

Але, на жаль, у нашій вітчизняній літературі забагато різних огріхів. Готуючи до друку рецензії на деякі грибні енциклопедії та довідники, я знаходив багато чого застарілого й перекрученого. Причина? Ще на рубежі тисячоліть чомусь не Київ чи хоча б Житомир, Чернігів, Ужгород та інші міста з лісистих країв стали провідними центрами випуску великими тиражами такої літератури, а… степовий Донецьк. Там просто з помилками «передирали» російські видання, де грибами першої категорії вважались лише білий гриб, рижик, груздь справжній і (в деяких джерелах) груздь жовтий. Занадто багато уваги там усяким волнушкам, сірушкам, гіркушкам, краснушкам… І навіть могли розповідати, які страви готувати із строчків, хоча ті вже давно переведені з розряду умовно їстівних до табору отруйних. Коротше кажучи, складалось враження, що ще задовго до війни на Донбасі там випуском грибної літератури займалися профани.

Ось чому більше стараюсь користуватися літературою зарубіжних авторів, зокрема німецьких – Андреаса Гміндера і Тані Бйонінг. Звичайна печериця у них названа луговою, культивована – польовою, тротуарна – двокільцевою. Крім того, вони вводять печерицю гладеньку, яка росте у хвойних і листяних лісах переважно на сухому грунті, а такою мініатюрну печерицю червоніючу, яка також плодоносить у лісах усіх типів.

Різні їстівні печериці мають певні відмінності, але основними спільними ознаками є ніжно-рожеві пластинки у молодих грибів, які потім стають коричневими з фіолетовим відтінком, а далі – взагалі чорніють. Звісно, таких їх споживати вже не можна. Головне ж – не переплутати печерицю з блідою поганкою, яка є одним із найстрашніших у світі грибів. У неї пластинки білі, шапка різних відтінків зеленого кольору. Ніжка з кільцем, росте з піхви-«панчішки», тому завжди приглядайтесь, як саме гриб вилазить із грунту!

З промисловим вирощуванням печериць усе зрозуміло – вони врожайні і не потребують світла. На відміну, наприклад, від глив (вешенок), які за відсутності освітлення ростуть не стільки в шапку, скільки в… ніжку. А чи можна вирощувати печериці в домашніх умовах?

Люди починали з того, що знайдені неподалік осель старі гриби з почорнілими пластинками шматували й розкидали в найсприятливіших місцях для їх проростання. Потім пробували вирощувати з сухого міцелію у своїх садах аж до осінніх заморозків, а для цілорічного культивування використовували теплиці, підвали з температурою, яка б постійно перевищувала 12 градусів, і вологістю 85-90 відсотків. Компост готували із суміші свіжого кінського гною з коров’ячим та підстилки із суміші пшеничної і житньої (спробуй останню в наших краях нині розшукати!) соломи.

Останніми ж роками все набагато простіше. Компост, міцелій і покривний грунт з відповідною інструкцією на додачу можна замовити – у нас є цілі підприємства, які все це виготовляють. А з часом, з набуттям досвіду дещо можна й здешевити, роблячи самотужки, бо заняття це не лише корисне, а й цікаве.

Микола КАВУН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені