Закохані у спорт і одне в одного

Аліна родом з Гнівані, Омар – з Єгипту. Вони дуже різні, але, незважаючи на різницю в культурі, вихованні, менталітеті, разом їх звела сама доля та спільне захоплення –  любов до спорту.

З юних літ Аліна відрізнялася своєю активністю та цілеспрямованістю. Професійно займалася вокалом та творчістю. Втім, зі справою життя визначилася не одразу. Після закінчення школи навіть взяла собі рік відпустки, аби мати час подумати над тим, чим бажає займатися далі і на кого вчитися. Батьки дівчини завжди підтримували доньку та з розумінням приймали всі її рішення, хоча для маленького містечка, де мешкала родина, багато хто не розумів мотивацію вчинків дівчини. 

За рік Аліна вступила до Вінницького фінансово-економічного університету та «загорілася» новим для нашої області спортом – фехтуванням. Вчитися якому не було де, не було, власне, й в кого. Декілька відвіданих у столиці майстер-класів з фехтування впевнили дівчину в тому, що цей напрямок саме для неї. Запрацювало правило: «Бачу мету – не бачу перепон». Аліна, аби спочатку теоретично опанувати даний спорт, поринула на пошуки можливих та фінансово доступних для неї навчальних курсів. Найперше її зацікавило розвивати та популяризувати фехтування саме серед найменших спортсменів (від 3-х років). Таких курсів в Україні тоді не проводилося, а Єгипет, маючи потужну тренувальну базу від американських шкіл, виявився привабливим для дівчини як з територіально-кліматичної точки зору, так і з матеріальної сторони.

Навчання мало тривати декілька місяців, але зустріч з Омаром все змінила. Молодий чоловік на той момент вже був топовим гравцем і тренером, одразу запримітив перспективну спортсменку з України, а спільні тренування зблизили їх настільки, що вже за кілька днів Омар запропонував тендітній дівчині побратися і спільно будувати майбутнє.

Молоді люди одразу знайшли спільну мову (щоправда, англійську), підтримували одне одного, разом тренувалися і мали одну на двох мету. Аліна настільки вподобала своє нове життя, що залишилася у Єгипті на цілий рік. Одружилася пара вже за два місяці (вони хотіли швидше, але паперова тяганина на укладення інтернаціонального шлюбу дуже затягнулася). Аліна каже, що теж не мала сумнівів щодо Омара, одразу відчула, що це її людина, з ним їй комфортно, безпечно і спокійно. 

Спілкувалися закохані виключно англійською, граматичну базу якої Аліна «привезла» ще з дому, а практичну основу відшліфовувала вже у неформальних розмовах з коханим.

На переконання вінничанки, ???єгипетська мова досить важка      для вивчення, але деякі ключові фрази вона все ж таки завчила, як-от зізнатися чоловіку в своїх почуттях. На прохання «Вінниччини» вона озвучила декілька виразів, але ми їх не наводитимемо, аби не помилитися в транскрипції (є від чого «зламати язик»).

Аліна зізнається, що родина чоловіка одразу добре сприйняла появу української невістки. Рідня допомагала адаптуватися в чужій країні, ні в чому не нав’язували своєї думки і не намагалися переробити на свій лад. Пара разом вже три роки, спільно виховують маленьку донечку.

– Мені дуже пощастило зі свекром і свекрухою, – розповідає наша героїня. – Вони належать до прогресивних освічених людей. Мама працює в банку, батько  – університетський викладач. Сім’я чоловіка небагатодітна, в Омара є лише старший брат. Як подружжя, ми прожили в Єгипті рік, а коли я завагітніла, то прийняли рішення народжувати і виховувати донечку в Україні. Змінити країну вирішили з декількох причин: якість медицини, рівень освіти і перспективні можливості, які відкривав перед нами спорт. Омар не одразу погодився на кардинальну зміну в кар’єрі, адже завжди більш комфортно почувався  як гравець. Однак після довгих умовлянь і переконань все-таки пристав на мою сторону. Тож нині ми маємо у Вінниці власну школу фехтування, куди приймаємо дітей вже з трирічного віку.

Організувати роботу школи було непросто. Спортивна пара зіштовхнулася з масою забобон, як-от: фехтування не для дівчаток, спорт лише для дуже заможних людей тощо. Сьогодні ж тренери опікуються майже сотнею вихованців різного віку (таку кількість набрали за два роки). Бонусом для дітей-початківців стає безкоштовна тримісячна оренда спортивного спорядження (саблі та захисної екіпіровки). По закінченні цього терміну, якщо дитина переконана, що цей вид спорту їй підходить, батьки мають придбати необхідний інвентар, з яким вже можна їхати на змагання. Його вартість складає від 7 до 15 тисяч гривень.

– Батьківщину чоловіка ми відвідуємо двічі-тричі на рік, – розповідає Аліна. – Відлучатися частіше разом не можемо, хтось має залишатися і працювати в клубі. Лише нещодавно ми взяли на роботу адміністратора, то хоч трохи «руки розв’язалися».

Найважче єгипетський чоловік Аліни звикав на Вінниччині до холодів та непривітних людей, які навіть після вітання та усмішки співрозмовника залишалися непохитними в своїх похмурих настроях. Але й до цього можна звикнути, просто не реагувати, і це мистецтво Омар вже майже опанував. Проблем із вподобаннями у їжі в інтернаціонального подружжя також не було. Омару одразу припав до смаку густий зелений борщ, сирники та лежні, Аліна для себе також відкрила нову страву: махші – мінікабачки, фаршировані рисом та м’ясом.

Перший рік із відкриття школи фехтування пішов на вирішення організаційних питань, рекламу та на пошуки і навчання перших вихованців. Другий рік видався не легшим, ніж перший. Адже карантин вніс свої корективи у функціонування школи, не було також можливості виїздити на змагання, аби себе показати та на інших подивитися.

Нині подружжя фехтувальників мріє про те, щоб тренована ними команда мала високі досягнення на олімпійських іграх. Слід сказати, що пара вже працює над тим, аби їхній клуб мав всі умови для проведення міжнародних змагань у Вінниці, залишилося лише обладнати його необхідним устаткуванням та спеціальними доріжками, але все впирається у фінанси.

– Сьогодні ми приватний клуб, державної підтримки не отримуємо, – розповідає власниця фехтувальної школи. – Однак у майбутньому плануємо стати частиною Національної федерації фехтування України та її головними представниками у Вінницькій області. Але треба цим займатися, бо до нинішнього часу для нас головним було створити всі умови для продуктивних і комфортних занять наших спортсменів. Наступним же нашим кроком буде Федерація.

Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини з особистого архіву Аліни Тахи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені