Невигадана історія творчого успіху

 (Мистецький портрет вінницької письменниці Лариси Сичко)

Мистецьке українське середовище – це світ краси і творчих поривань, до якого належить і Лариса Сичко, вінницька письменниця, краєзнавець, палка  патріотка рідного краю, членкиня Національної спілки письменників України.

Лариса Сичко – яскрава представниця тієї когорти талановитих українських прозаїків, котрі, відчуваючи надзвичайну відповідальність за кожне друковане слово,  не поспішала публікувати свої твори, хоча з українським мистецтвом слова  пов’язана змалечку, бо народилася і зросла  в родині  сільських учителів-філологів, а до того ж –  наділена  вродженим чуттям українського слова, прискіпливою мистецькою увагою до найменших деталей життя.

Складний і точний технічно-математичний світ (закінчила Вінницький політехнічний технікум, а згодом –   Вінницький політехнічний інститут та більше тридцяти п’яти років пропрацювала провідним інженером Вінницького державного проєктного інституту)  не тільки не позбавив Ларису Іванівну бажання відтворювати свої думки та емоції у яскравих і неординарних поетичних образах, а й спонукав шукати втіху й відраду у прозі. «В студентські роки це, певно, як у всіх,  були вірші про кохання,  – посміхається Лариса Іванівна,  – пізніше – вже більш переосмислені вірші та невеличкі новели про події в країні та власному житті. Але я не наважувалася їх друкувати, вважала не майстерними, не гідними уваги читачів…».

Становлення письменниці припало на  шалені 90-і та не менш політично й економічно  нестійке наступне десятиліття, коли масово не виплачувалися зарплати і більше думалося про реальне виживання родини скромних інженерів,  а далі  –  трагічна смерть чоловіка Сергія,  турбота про неповнолітніх дітей, звісно, не сприяли друкуванню віршів, оповідань, повістей. Зріло у душі, фіксувалося у пам’яті, а писалося  «в шухляду». І тільки у 2016 році у видавництві «Вінницька газета» нашого міста  побачила світ невелика збірочка оповідань для дітей «Невигадані історії мого дитинства», яка зразу ж засвідчила появу серед подільських  письменників  зрілого і  майстерного автора.

«Усі ми родом з дитинства, і спогади про мальовничу природу рідного краю,  спілкування з  родиною і шкільними друзями та різні  кумедні історії спонукали до написання книги «Невигадані історії мого дитинства», –   розповідає Лариса Іванівна. – Я писала для себе,  для найближчих родичів і друзів…». Втім, книга стала цікавою для усіх вікових категорій, адже невеличка збірка оповідань «Невигадані історії мого дитинства», що  складається з коротеньких оповідок-спогадів з дитинства сільської дівчинки 60-70-х років минулого століття, була написана такою свіжою і соковитою мовою, сповнена такого теплого ліризму і гумору, що знайшла відгук у серцях багатьох, навіть найвибагливіших, читачів. В анонсі до видання редактор  Наталя Космина влучно зауважила, що «в книзі старше покоління пригадає своє дитинство, сучасній молоді вона розповість про те, як жили їхні батьки, бабусі і дідусі у незвичному для них світі, коли термометр для вимірювання температури повітря був справжнім скарбом, про якого захотілося написати через роки.  Віднайдене загублене у різнотрав’ї долини джерельце і світлячки у нічному лісі, які своїм сяйвом проводжали аж до узлісся, і досі приходять у сни, наче срібна доріжка у дитинство…». Книга приваблювала й значною кількістю ілюстрацій художника Олександра Пелешка, чоловіка письменниці,  творча співпраця з яким надихнула Ларису Іванівну на новий фундаментальний  прозовий твір  –  художньо-історичну повість «В’яр», що  побачив світ восени 2018 року у вінницькому  видавництві «Твори»,  і своєю  образною свіжістю та  глибокою національною проблематикою укріпив за авторкою славу знаючого і вдумливого, щиро стурбованого долею нашого  народу краєзнавця, здатного відтворити мистецтвом слова найскладніші сторінки нашої історії.

Яскраво та захоплююче на основі архівних документів, легенд, родинних та сільських переказів,  які передавалися із вуст в уста протягом шести століть, у повісті простежується життя українських селян з часів турецько-татарських набігів та панування на Поділлі польсько-литовських князів – аж до початку двадцятого століття. Книжкові сторінки провадять зачарованого читача історичними стежками  від далекого середньовічного містечка Скринне, дотла спаленого татарами, до заснування та розвитку села Уяринці («В’яринці» за місцевою вимовою) та інших навколишніх сіл.

«Я прагнула якомога достовірніше відобразити  долі людей, які, дивом врятувавшись зі спаленого дотла Скринного, боролися за виживання в навколишніх непрохідних лісах, відроджували родючі землі, створювали родини і засновували нові поселення, дбайливо оберігаючи свою духовну спадщину, мову і віру, – ділиться думками Лариса Іванівна. – Хотілося  червоною ниткою провести через усю повість волелюбний дух моїх земляків, змалювати  боротьбу селян проти польської шляхти під проводом полковника Брацлавського Данила Нечая, який поліг у нерівному бою з поневолювачами і похований на кургані неподалік Уяринець…   Намагалася,  художньо переосмисливши, описати побут, ремесла, обряди, сімейні стосунки, характерні для Східного Поділля XV – початку XX ст. Тому, розпочинаючи роботу над першою частиною  книги «В’яр», ми з чоловіком, художником Олександром Пелешком,  побували  в усіх історичних куточках, які згадані у повісті, починаючи з прадавнього Скринного, частини мурів якого й досі видніються у траві. За переказами там стояла прадавня церква і споконвіків росте стара верба, як свідок тих часів. Ми пройшли дорогами війська полковника Брацлавського Данила Нечая, та й сучасне село зберегло багато будівель, збудованих півтора-два століття тому, які мали своїх господарів і історію… Наші мандрівки  надихнули  Олександра Пелешка на створення кількох десятків ілюстрацій до твору і відтворити карту села ХІІ-ХVІІ ст.».

          Лариса Іванівна розповідає, що читацька зацікавленість її повістю викликала шквал презентацій і різноманітних творчих імпрез: «З виходом повісті і до цього часу проведено безліч презентацій у Вінниці та області, Каневі, Києві, на Закарпатті. Але особливо дорогими є моєму серцю творчі заходи,  які відбулися у рідному селі, в Уяринецькій загальноосвітній школі ІІІ ступеня на запрошення директора школи Ніни Віталівни Палійчук та учительки Тетяни Григорівни Бузовської на семінарі  учителів-словесників Тиврівської  ТГ. Також теплий слід у душі залишила презентація моїх книг  у рамках святкування 100-річчя Тиврівської районної бібліотеки на запрошення директора «Публічної бібліотеки» Тиврівської селищної ради Ніли Петрівни Коренюк та методиста бібліотеки Валентини Борисівни Панкоші…».

          Сповнена історико-побутових та етнографічних реалій повість стала справжньою перлиною серед прозових здобутків письменників Поділля і спонукало письменницю до продовження теми.

          «У своїх книгах я описую історію не лише мого рідного села, це частинка історії України на прикладі невеликого поселення, тому вони близькі людям. Завдяки цьому багато родин, які пов’язані з Уяринцями, просять надіслати їм книги. Книги вже облетіли багато країн, де мешкають українці, вони є у Польщі, Італії, Німеччині, їх має українська діаспора у Норвегії, їх читають мої колишні односельці у Сполучених Штатах Америки  –  говорить  письменниця. – Тому  у  моєму творчому задумі  –  на матеріалах спогадів, архівних документів  та фотофактів односельчан  охопити історію  розвитку  села впродовж п’яти  століть у наступній книзі. Нині готується до друку друга частина книги «В’яр»,  яка є продовженням розповіді про життя в’яринчан-уяринчан з початку ХХ століття і до сорокових років цього ж століття. Це дуже нелегкий період з історії України, але навіть у найважчі часи наші люди вміли виживати, палко кохати, народжувати дітей і не втрачати людяності. Хоч би які життєві випробування доводилося їм долати, вони  залишалися добрими і щирими людьми…».

          Творчий успіх окрилив  авторку і привернув до неї увагу видавців. До неї звернулися з пропозицією взяти участь у  проєкті «Моя Вінниччина».  Нині одночасно з роботою над художнім твором Лариса Іванівна успішно працює над науково-краєзнавчим нарисом історії свого села Уяринці  колишнього Тиврівського району, що на Вінниччині.

Тетяна ЯКОВЕНКО ,

заслужений працівник культури Фото з архіву Лариси Сичко !

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені