Закохана в красу життя (Творчий портрет художниці і прозаїка Людмили Салтан)

Небагато є на наших українських мистецьких теренах авторів, які прагнуть відображати велич світу Божого зразу у кількох видах мистецтва, наполегливо опановуючи їхні творчі секрети. Молода вінницька мисткиня Людмила Салтан успішно поєднує в своєму творчому просторі  романтичність світосприйняття художника-імпресіоніста з гострим аналітичним розумом прозаїка-реаліста. Спершу ці  обдарування здавалися їй навіть суперечливими, хоча згодом стали гармонійно взаємодоповнюватися.  

– Хто я більше – художниця чи письменниця? Був час, коли багато роздумувала над цим, бо обидві справи вимагають чимало зусиль і  часу, щоб   постійно вдосконалюватися. Але тепер я не відмежовую одне від другого, бо обидві царини йдуть паралельно, суттєво доповнюючи одна одну. Скажімо, побачена покинута селянська хатина може стати і темою для живописної роботи, і підказати сюжет для оповідання чи новели, а може й для цілого роману. Відштовхнувшись від враження, я доповнюю його художньою історією: правдивою чи тією, яку навіяли відчуття. Тут різниця полягає лише в інструментах, за допомогою яких ця історія буде розказана:  чи фарбами, чи словом, – посміхається Людмила.

Вона заледве переступила життєву «тридцятку», а вже багатолітня активна учасниця багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок живопису та графіки, а її проза має своїх численних шанувальників. Про неї пишуть, відзначаючи оригінальність та  самобутність, що  проявляється як у виборі сюжетів,  так і в умінні відтворювати в тексті чи на полотні багату гаму почуттів та образів. Її  охоче друкують в Україні і за кордоном. Австралійське видання «Вільна думка» представило читачам коротке оповідання «Букет», на яке було отримано чимало позитивних відгуків. Літературно-мистецький часопис Буковини «Німчич» також неодноразово друкував коротку прозу Людмили. Про  новелу «Москіти» зауважувалося, що молода авторка майстерно розвинула складну психологічну тему міжособистісних стосунків між подружньою парою, що засвідчує спостережливість та уважність  до людського оточення. Людмила у своїх творах здатна перейматися не лише зовнішніми проявами життя, але й внутрішніми конфліктами та суперечностями, які так часто терзають її героїв. Також помітною особливістю творчості Людмили Салтан є заглиблення в питання життя та смерті, від яких то віє загрозливим розчаруванням, то поштовхом до цінування часу як єдино даного, аби почуватися щасливим.

Із вдячністю згадує Людмила й Вінницький літературно-мистецький часопис «Вінницький край», де нещодавно  було представлено читачам ще один дорогий авторці твір – «Зайці».

– Це не просто історія однієї сім’ї, що потерпає від труднощів життя, а  заклик до боротьби за своє щастя, –  пояснює авторка.

Що для письменниці черговий написаний твір? Нова квітка у саду творчих здобутків чи ще одна випалена болем людського життя частинка серця? Щоб це зрозуміти, варто прочитати насамперед її новий збірник оповідань, повістей та образків «Приречені жити» (2020), в якому зібрано думки, враження, роздуми та авторське філософське бачення окремих життєвих ситуацій.

– Насамперед хочу пояснити, чому книжка має таку назву, – каже Людмила. –  Для цього потрібно розкрити сутність героїв, які зображені на її сторінках. Здебільшого це люди, які живуть звичайним життям із різними життєвими випробуваннями, із власною історією досвіду. Для них життя –   це завжди пошук: спокою, щастя, самоусвідомлення чи можливості стати кращими. Як і кожен з нас, вони багато потерпають від своїх невдач та розчарувань, але, незважаючи ні на що, знаходять сили для руху вперед. Приреченість тут – це усвідомлення того, що життя дане, щоб жити. А ще про те, що неминучість кінця має не лякати, а надихати цінувати час.

Твори, що ввійшли до нової книги, писалися впродовж багатьох років. Інколи авторці закидають, що вони занадто зрілі,  містять багато думок та висновків,  які,  здавалося б,  мусять бути властивими авторам уже  значно старшого віку.

– Але спостережливість, уміння слухати та перейматися життям інших дають простір і можливість, аби писати про життя саме в контексті зрілого ставлення до нього, – зауважує Людмила. – Незрідка, пишучи, я вступаю в конфлікт з героями, щоб написане не було лише моїм суб’єктивним ставленням до різних ситуацій і їх розуміння, а щоб показати можливі варіанти сприйняття. Впевнена, що такий самий конфлікт може відбуватися і у читача з героєм. Він може не погоджуватися з ним, засуджувати його, висміювати чи навіть ненавидіти. З іншого боку, герої  теж можуть надихати та доповнювати об’ємність світобачення з різних поглядів. Для прикладу, в образку «Сліпий», де я намагаюся розкрити тему буденності в контексті сприйняття життя як постійного руху до умовних вершин, показаний образ людини, котра, зупинившись, нарешті зрозуміла, що гонитва за  марнославною метою перетворюється на духовну порожнечу. І тут йдеться не про розчарування. Це своєрідний заклик давати собі можливість для відвертості перед самим собою, яка часто приносить спокій та відчуття духовного багатства…

– Відчувається потужний вплив на вас світової  класики. Чи можете когось зі славетних назвати своїми учителями?

– Говорити про улюблених непросто. Свого часу значною мірою на мене повпливала творчість Віктора Гюго, Теодора Драйзера, Джорджа Орвела, Ернеста Гемінгвея, Франца Кафки, Томаса Гарді, Сомерсета Моєма, Габріеля Гарсія Маркеса та інших. З української класичної літератури –   твори Ольги Кобилянської, Григора Тютюнника, Василя Стефаника. Також мене приваблює філософська література. Моїми настільними книжками стали твори  Фрідріха Ніцше, Альбера Камю та Ж.-П. Сартра.

Щодо живопису, то варто зауважити, що Людмила працює здебільшого олійними фарбами та пастеллю. Темами для творчості стають і абстрактні композиції, і наповнені колористичним багатством реалістичні твори. Сюжети вражають різноманітністю. Це і вирвані з середовища окремі миті стану природи, які авторка прагне передати у пейзажах, і квіткові натюрморти, що переливаються світлом та кольором, а також архітектурні композиції, які  ввібрали у себе дух старовини та спонукають глядачів до глибшого зацікавлення історією української культурної спадщини. Чимало робіт мають дещо стриманий колорит, бо,  як зауважує сама  мисткиня,  саме стриманість дає можливість тонше відчувати скороминущість і трагізм  життя. Яскравість в картинах з’являється як прояв оптимізму та заклик повною мірою реагувати на красу довкола та пройматися нею.

– Мабуть, це неймовірно важко бути водночас і художником і прозаїком… Чи хтось  вас підтримує у ваших творчих пошуках?

– Насамперед  – це мій чоловік Салтан Микола Петрович, який,  до речі,  сам пише вірші, як на мене, дуже гарні. Він мій перший глядач і часто справедливий і прискіпливий критик. Я йому довіряю і щиро вдячна за його зацікавленість моєю творчістю. Велику підтримку я відчуваю з боку батьків, які щодень не забувають поцікавитися, що я сьогодні зробила та які мої подальші наміри. Слід  вдячно згадати і мого літературного наставника Ткаченка Анатолія Олександровича, який не лише редагує мої тексти, але й дає цінні поради щодо вдосконалення мого  авторського літературного стилю.  Безмежно вдячна й художникам,  що вплинули на моє становлення як живописця, зокрема Іщенку Олександру та  Аліні Славгородській, в якої я довгий час навчалася, Володимиру Воронюкові, Володимиру Овраху, Олександру Назаренку та багатьом іншим,  творчість яких відкриває для мене багатогранні виміри живопису, а  цінні поради та  та добрі слова  додають мені впевненості та знань.

Ось така вона, наша  талановита сучасниця – подолянка, що вміє відчувати життя в усій його багатоликості і красі… 

Тетяна ЯКОВЕНКО,

заслужений працівник культури України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені