Шашлик з баранця – рідкість у Придністров’ї,

або Чому знищують вівчарство у Чернівецькому краї?

Ми хоч і не кавказці, але все-таки шашлики любимо. Кажуть, що був час, коли шашликами із годованих у чернівецькому Придністров’ї баранців смакували не лише на пікніках. Соковите м’ясо, приправлене спеціями вмілих сільських кулінарів, пропахле димком з кісточкових порід  фруктових дерев, просто делікатес.

Шашлики в цьому краї подавали навіть до весільного столу, ними пригощали шанованих гостей, їх продавали на ринку ще теплими біля гарячих мангалів. Шашлик із придністровським вином манив і вінничан, і киян. Щоб поласувати ним, високопосадовці намагались виїжджати сюди у відрядження.

Місцеві люди розповідали, що над річкою Мурафою ще донедавна вечорами диміли багаття, навколо яких селяни у вихідні цілими сім’ями набирались сил за шашликами. Розповідали, шкодуючи, що нині навіть у престижних кафе-барах Чернівців справжнього шашлику з баранця немає. Тут не лише в шашлику суть. Останнім часом взагалі стало обмаль смачної дієтичної і дешевої баранини. Крім цього, не купиш і вовняних ниток для в’язання. Нема й вичиненої шкіри. Що вже казати про кожуха, шапку чи рукавиці? А було ж їх у цьому краю…

Причина в занепаді самого вівчарства. У чернівецькому Придністров’ї так дохазяйнувались, що майже згорнули цю галузь. У роки незалежності в багатьох господарствах кошари спустіли зовсім, а щоб вони на видноті не муляли очей, то їх порозвалювали. Вівчарні спустошились просто на очах. Якщо 20 років тому в Чернівецькому краю було 3,5 тисячі голів овець, то тепер їх немає зовсім у Моївці, Соколі, Березівці, Шендерівці, Бабчинцях. Під ніж пустили отари овець керівники господарств. Хто – з примусу, хто – з власної вигоди. І ніхто їх не запитав: що ж ви робите, хлопці? І ніхто «зверху» не притягнув до відповідальності. Таке враження, що правда в отих словах: як внизу гублять, так в горі люблять.

Єдине господарство, яке має нині вівці і займається серйозно вівчарством, це приватне підприємство «Борівське», де директором Сергій Романович Годз. Він не знищив овець, а навпаки, нарощує поголів’я – і для збільшення отари в господарстві, і на продаж. І це розумно. Адже тварин беруть господарства і селяни не тільки з нашої області. Ніде навколо більше овець нема, а в Борівці є.

У Могилів-Подільському районі в цілому дохазяйнувались до того, що галузь у цілому  стала збитковою. А були ж роки, коли її рентабельність сягала 25-30 відсотків. Вівчарство було найбільш вигідним у тваринництві, бо давало дешеві вовну, молоко, м’ясо, жир. Особливо показовою була ця справа у Вилах-Ярузьких. Тамтешні селяни любили говорити, що на їхніх узвишшях сама природа створила умови для вівчарства. Соковита трава, холодок в перелісках, а поряд – вода.

Сьогодні ж боляче чути: «Вівчарство? А кому воно тепер потрібне?». А хіба зайве було б налагодити в місцевих селах виробництво не лише м’яса, а й бринзи, яка користується великим попитом на ринку, чи заготівлю жиру, якому також немає ціни?

Все можна і все треба. Але для цього слід бути господарями: турботливими і розумними, що і в скруту бачать майбутнє галузі. Однак такого поки що немає  в цьому царському Придністров’ї.

Володимир БРЕНДУЛЯК

Могилів-Подільський район

На світлині: Борівські вівці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені