І в тилу, як на війні…

Керівника вінницького Veteran Hub Ігоря Гембу важко «спіймати» для спокійної розмови. Щойно повернувшись із відпустки, яку провів у прифронтовій Попасній за будівництвом скейт-парку для дітлахів, він узявся організовувати всеукраїнські спортивні змагання на воді… Не встигли «відгриміти» змагання, як вже генерував нові амбітні ідеї…

Він двічі учасник Invictus Games та Warrior Games — завжди на позитиві й заряджає енергією всіх навколо. Мабуть, саме тому двері вінницького простору для ветеранів відчиняються так часто. Хтось попрацювати зайде, хтось – на творчий вечір, хтось – просто запитати «як поживаєте?», а хтось – на консультацію із працевлаштування. Чимало й таких, що давно принесли сюди свої горнятка…

В усміхненому 33-річному вінничанині важко впізнати воїна з пораненням, який був командиром стратегічно важливої позиції у Пісках. І хоч з того часу пройшло більш ніж шість років, стерти ті події з пам’яті неможливо.

–  До війни я чим тільки не займався, – починає розмову Ігор Гемба. — І в інституті на економіста вчився, і верхову їзду викладав, і у місцевому туристичному агентстві працював… Переломним моментом, як і для більшості українців, став Майдан. Добре пам’ятаю, як пояснив матері свої емоції й сказав, що не зможу залишатись осторонь. Я став постійним учасником вінницького Майдану і за першої ж змоги виїжджав до столиці. Насамперед мав на меті захистити молодь, до того ж був у хорошій фізичній формі. Коли ж Майдан завершився, стикнувся з розгубленістю. А що далі? Та моя нова життєва історія продовжилась добровольчим батальйоном, навчальним центром  та, зрештою, службою…

Ігор ділиться, що у своїй хорошій формі був впевнений. Ще б пак! Спортом займався регулярно, та й батько – мисливець, тож і за знайомство зі зброєю не хвилювався. Та після першої ж руханки чоловік зрозумів, що все зовсім не так просто.

– Буду відвертим, перші три дні перебування у навчальному центрі дались дуже важко, організм ледве «витягував» такі навантаження, задумувався навіть про те, аби повернутись додому… Та далі поступово ставав витривалішим та сильнішим.

У переддень виїзду підрозділу на передову у ДАПу загинув товариш Ігоря. Чоловік разом із побратимами поїхав спочатку на поховання, а вже звідти на фронт.

– Ще не доїхавши до війни, ми побачили всю її жорстоку суть, – зауважив ветеран. – Це був справжній удар. Зовсім молодий хлопець, із яким я розмовляв напередодні. Та на бажанні захищати країну це зовсім не позначилось. Я й до цього розумів, що можу не повернутись. Значно більше боявся повернутись калікою. Ось так я та ще понад двадцять добровольців і опинились у Пісках. Наймолодшому – 18, найстаршому – 62. Маю тепер і кумів, і близьких друзів серед цих хлопців. Що нас одразу неймовірно здивувало – це нормальний побут, а не якісь мізерні умови виживання, до яких нас готували. Як тільки заїхали, нас пригостили шашликом. Такого смачного м’яса, як тоді, за кілометр від Донецька, я, мабуть, у житті не їв.

За кілька днів служби у Пісках замість позивного «Юрій», який обрав на честь батька, Ігор став «Гагаріним». Усе тому, що чоловік став старшим на позиції «Небо».

–  Прийшов командир і каже: «Якось «Юрій» на «Небі» не звучить. Із завтрашнього дня будеш «Гагаріним». Так і прижилось. Події розвивались надзвичайно швидко. Якихось кілька місяців тому сидів у Вінниці в пабі й уважно дивився новини, а тепер даєш вказівки на фронтовій позиції. Та розгубленості як такої не було. Там усе чітко: попереду – ворог, позаду – твоя країна, поруч – твої люди, кожному із яких довіряєш на всі сто.

У січні 2015-го «Гагарін» дістав поранення в руку. Каже: навіть не одразу зрозумів, що сталось. Мінометний обстріл. Один зі снарядів упав неподалік. Чоловік на нього не зреагував, та потім помітив порвані речі, кров, навіть болю не відчув…

А далі у житті Ігоря розпочалась нова сторінка. Спочатку  – лікування й реабілітація, далі – підготовка добровольців до служби, участь у «Іграх Нескорених», нові пошуки себе… Зрештою – участь у конкурсі на посаду керівника вінницького Veteran Hub і ще активніше життя, ніж до того, як дістав поранення.

– Спочатку я просто зрадів, що у Вінницю заходить такий потужний проєкт, адже був добре знайомий зі столичним осередком. А потім подумав: «А чому б не спробувати очолити його?» – продовжує Ігор. – Veteran Hub – не просто офіс, а справжній простір для ветеранів. Це і організація дозвілля, й розв’язання юридичних питань, і перефразування військового досвіду на цивільну мову, що допомагає гідно працевлаштуватись. Адже як бойовому ротному, що у кризових умовах керував десятками людей, бути простим кур’єром?

Навіть під час відпустки чоловік провів час серед ветеранів. Цього разу Донбас не звільняли від ворога, а налагоджували добробут на прифронтових територіях.

– Побачив у соціальних мережах інформацію про проєкт «Ветерани будують», про облаштування скейт-парку – і вирішив долучитись, – пояснює ветеран. – За добу до виїзду нас усіх додали до спільного чату, і там я побачив побратима, із яким разом стояв у Пісках. Пізніше до мене підійшов ще й капелан, який у той час був у ДАПу. Тобто компанія була, як на підбір. До нас підходили місцеві жителі, допомагали, дякували. Та й дітвора зраділа новенькому скейт-парку. Ми ж намагались бути достойним прикладом, навіть ховалися, коли хотіли палити, аби не пропагувати шкідливі звички. У плані стирання кордонів між воїнами та цивільним населенням захід вийшов вкрай ефективним! Дуже сподіваюсь, що ні я, ні решта воїнів ніколи не опускатимемо очі, коли казатимемо, що є ветеранами.

Наостанок Ігор Гемба резюмує, що зробить усе можливе, аби ветеранів, які лежать на дивані та скаржаться на несправедливість життя, ставало все менше і менше…

— Усіх залучаємо до спорту, активності… Адже лише на Вінниччині – до двадцяти тисяч ветеранів! Це ж ціле смт! Уявляєте, якою силою ми є разом!

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

На фото: Ігор Гемба (у верхньому ряду посередині) разом з побратимами

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені