До тещі – на саморобному електроровері

їздить житель Качківки Михайло Девдера

За фахом він вчитель-трудовик, за покликанням – самородок-винахідник, працює вчителем інформатики у місцевій школі, разом з дружиною Галиною виховує двох хлопчиків і двох дівчаток, а ще – експериментує з… велосипедами.

Про свої «кулібінські» здібності Михайло заявив ще у шкільні роки. У п’ятому класі хотів побудувати вантажний автомобіль, щоб допомагати батькам сіно з городу возити, а у восьмому уже самотужки удосконалив класичний велосипед типу «Україна». Він тоді встановив передній багажник, на якому розмістив дві групи фар, нижні мали щітки для очищування від бруду та помпи для подачі води для промивки. На багажнику розмістив саморобний радіоприймач та генератор для подачі звукового сигналу. Багажник був накритий обтікачем, виготовленим із нижньої та верхньої кришки корпусу магнітофона «Маяк–233». Також була саморобна автоматична система для вмикання «стоп-сигналу» при гальмуванні. Живила усю цю «електроапаратуру» велосипедна динамомашина…

– Але минав час, я подорослішав, і хобі забулося, з’явилися нові захоплення, робота, навчання, – розповідає 38-річний Михайло Девдера. – Знову повернувся до велосипедної теми після одруження в 2011 році. Відчув у собі сили та бажання створити той триколісний витвір, що в радянські часи на сторінках журналу «Моделіст-Конструктор» звали веломобілем. Також узявся до реставрації велосипедів. Перший зробив для дружини, скомпонував із того, що вдалося знайти серед закупленого в селі велосипедного металобрухту та нових деталей із магазину.

Згодом Михайло і справді взявся за виготовлення самого веломобіля (трайка). Проаналізував багато інформації з Інтернету, підібрав необхідні деталі. Раму почав варити взимку, а фінальний процес збірки закінчив влітку. Поставив перед собою завдання обладнати свій трайк електродвигуном. Але перед тим мусив провести серйозні зміни в самій конструкції: виготовити підвіску передніх коліс, змінити конструкцію механізму керма, підсилити раму… Модернізація відбувалася впродовж півтора року. В сумі, якщо додати весь витрачений час на різні роботи, то вийде десь близько півроку щоденної роботи.

Така конструкція зарекомендувала себе досить добре. Його електроровер уже накрутив на колеса більше чотирьох тисяч кілометрів по наших дорогах. В основному в побутових поїздках до районного центру (32 кілометри у два боки). Але були мандрівки на більшу відстань – у село Михайлівку колишнього  Шаргородського району (85 км в один бік), де проживає його теща пані Антоніна з чоловіком Леонідом. У таких поїздках робив невелику зупинку в Томашполі, щоб трохи поповнити запаси енергії електроакумуляторів. Один раз вдалося навіть проїхати усю дорогу без «дозаправлення» електрикою.

Після реалізації цієї конструкції минуло вже чимало часу – у жовтні електротрайк святкуватиме своє 5-річчя.

Зараз Михайло свої великі проєкти «заморозив». Причин для цього є декілька: значне зростання тарифів на комунальні послуги та вартості деталей і матеріалів; лежачі велосипеди – досить своєрідна та маловідома в Україні техніка, котра вимагає пошуку «свого» споживача, ця техніка підійде не всім, вона не є всепогодною та не завжди може використовуватися в містах (потребує гаража для збереження, бо є достатньо габаритною); є досить коштовною, адже на виготовлення подібного транспорту потрібно витратити більше часу і матеріалів, аніж на двоколісний велосипед.

Повертаючись спогадами в минуле, Михайло згадує:

– Коли підросли сини, я виготовив велотандем. На ньому вміщаються по двоє дорослих і дітей. Для наших доріг він не гірший за звичайний велосипед. Складність у тому, що треба злагоджено крутити педалі. Коли ж з’явилися ще дві донечки, велотандем став замалий для родини, то віддав його родичу. А минулої зими з батьком склали дитячий байк.

Я виконав попередні роботи – підготував колеса, пофарбував деталі.Складали його прямо в кімнаті. Десятирічний Міша та семирічний Богдан самостійно прикрутили педалі, колеса, сидіння. Тепер із дітьми хочемо зробити дитячий електромобіль. На ньому вони зможуть здобути навички водіння…

Такий незвичний для наших широт транспорт, як мій електротрайк, викликає неабияке зацікавлення з боку перехожих чи водіїв. Часто-густо мене сприймають як туриста-іноземця або просто туриста, що проїхав не одну тисячу кілометрів. Сигналять, махають рукою, усміхаються. Був випадок: виїхав із села, їду трасою до районного центру – назустріч велосипедист, зупиняється, показує руками знаки, мовляв, «стій», «зупинися». Зупиняюсь. Запитує: «Ви українську розумієте?». Я зрозумів, що він сприйняв мене за туриста-іноземця. Усміхаюся, відповідаю: «Так, звісно, розумію. Я живу тут недалеко…». А зупиняв він мене, бо хотів попередити, що там попереду асфальт стелять, то він ледь проїхав – позабивав весь простір під щитками. З розмови з’ясувалося, що він якраз і був туристом, на відміну від мене.

А ще була одна пригода одного осіннього вечора… Уже смеркло. Повертався я з Ямполя, їду трайком, весь обвішаний пакетами з продуктами. Якраз долаю відрізок дороги весь у вибоїнах. Обганяє мене авто, що їхало на чималій швидкості, не зважаючи на дорогу, всіяну вибоїнами, різко гальмує і підрізає трайк. З машини вискакує чоловік років 25-30 у військовому вбранні, звідти ж долинає музика, популярна на той час пісня Ляпіса Трубєцкого: «…Воїни свєта, воїни добра. Охраняют лєто, б’ютса до утра…». Підходить до мене і так збуджено на позитиві питає: «Ну шо?! Давай розказуй!». Я в шоці! У мене вже в голові прокручуються всі ямпільські перехрестя і повороти, може, я десь цього чоловіка підрізав чи вліз поперед нього, не надавши переваги в русі… Питаю обережно, що саме йому розказувати? А він: «Де був? Що бачив? Звідки їдеш?». До мене дійшло, він думає, що я турист. Тож відповів, що був у Ямполі. Продукти закупив, от додому добиваюся… Хлопець-військовий розгубився, він явно не очікував такого розвитку подій. Він навіть не міг уявити, що людина на подібній техніці може жити в селі і їздити на ній просто так, за продуктами в райцентр. Побажавши мені щасливої дороги та потиснувши руку, він поїхав далі.

Свого часу я доволі часто здійснював поїздки до Ямполя. Бував  там щотижня. Дивувало те, що кожного разу помічав здивовані й зацікавлені погляди перехожих, хоча періодично «світився» на вулицях міста своїм трайком, і люди б мали вже звикнути до цього. Багато хто підходили і казали, що не вірять, що я склав цей трайк власними руками, бо він – «як заводський»…

Покійний дідусь Михайла Василь був відомим на все село велосипедним механіком. Усі в селі добре знали, що якщо маєш проблеми зі своїм двоколісним металевим конем, то Василь Федорович його вилікує на «раз-два». Інший дідусь, Михайло, теж дуже любив майструвати. Можливо, саме від них умілець успадкував певні уміння та вподобання.

З-під руки пана Михайла виїхали у світ чимало роверів унікальних конструкцій, оснащення та призначення. Був серед них навіть велосипед для поїздок з хлопчиком, що має ДЦП. Для цього вивели педалі, в яких закріплювалися ноги дитини. Під час їзди вони також оберталися. І таким чином вийшов велотренажер для подорожей.

Було ще нестандартне замовлення – трайк для однієї з приватних шкіл Вінниці. Підготував деталі, а складав велосипед зі школярами. Діти отримали незабутні враження та знання з механіки й принципів роботи нетрадиційної велотехніки. Та й складена власноруч річ цінується більше, аніж куплена за гроші батьків.

А свій електротрайк Михайло Девдера ще називає триколісною електровеломашиною. Окрім зручного сидіння та даху, він облаштував у своєму творінні габаритні вогні, «стоп»-сигнали, повороти, аварійку, світловий сигнал заднього ходу, світлодіодні ліхтарі ближнього та дальнього світла, звуковий сигнал, USB-порти для зарядки різноманітних пристроїв, невеликі колонки по 5 Вт, до яких під’єднаний модуль BlueTooth 4.1.

Одним словом, вийшла ну «зовсім заводська» машина.

Віктор Зеленюк,

власкор «Вінниччини»

Ямпільська громада

Фото надані Михайлом Девдерою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені