«Ставлюсь до людей так, як хотів би, щоб вони ставились до мене»

Ті, кому сьогодні тридцять, народилися в іншій країні. Освіта, можливості, світогляд – все це у них відрізнялося від того, що мали їхні батьки. Вони з першого класу пішли в українську школу, вчили українську історію, на їхню долю випала війна за Україну, яка триває уже восьмий рік. Якими вони виросли? Ким стали? Чим відрізняються від старших поколінь?

Богдан Іванович Телеватюк – один із тисяч ровесників незалежної України. Народився у селі Озаринці Могилів-Подільського району 25 листопада 1990 року. У 2007 році закінчив Озаринецьку школу I-III ступенів із золотою медаллю і вступив до Вінницького національного аграрного університету за спеціальністю «Облік та аудит». У червні 2012 р. отримав диплом й одразу ж взявся за створення власного фермерського господарства. Спочатку вивчав можливості оренди земельних паїв, вів перемовини з охочими співпрацювати і вже восени почав інтенсивно працювати над організаційними питаннями та юридичним оформленням договірних відносин. Наприкінці 2012 року завдяки наполегливості мрію вдалось втілити у життя – Богдан Телеватюк створив фермерське господарство «Агро-Сад» на площі 50 гектарів. У 2020 році Богдан Іванович здобув другу вищу освіту з відзнакою за спеціальністю «Агрономія» у Вінницькому національному аграрному університеті.

Вочевидь, справи йшли успішно, тож люди побачили у молодому чоловікові відповідального керівника, у якого слово й діло не розходяться, якому цілком можна довіряти. Чи не тому сьогодні господарство обробляє вже 450 паїв загальною площею 1300 гектарів. Основна спеціалізація – вирощування зернових і технічних культур. Сучасна техніка дозволяє проводити увесь комплекс робіт вчасно й оперативно з чітким дотриманням усіх вимог аграрної науки. На постійній основі тут працює 18 чоловік, включаючи механізаторів, водіїв та управлінський апарат.

– Яким за врожайністю видався цей рік?

– Незважаючи на примхливу погоду, 2021 рік видався одним із найбільш вдалих, відколи фермерую. Перспективи щодо врожайності кукурудзи теж досить обнадійливі, у хорошому стані й соняшник. Але це поки що прогнози. За своїм характером я більше оптиміст, а тому до деяких несприятливих моментів сільгоспвиробництва ставлюсь по-філософськи. Треба розуміти, що без ризику у хліборобській справі не обійтись, адже неможливо передбачити приморозки, град, посуху чи надмірні опади, що інколи може звести нанівець усі починання, старання й фінансові затрати. Ось пережили два градобої, душа болить і серце щемить, а що вдієш. Головне, вміти «тримати удар», не розчаровуватися та не опускати руки, а рухатись далі. Мені до душі праця в сільському господарстві, знаю її змалечку, уже в шкільному віці допомагав батькам обробляти виділені нашій родині паї. Тому вибір майбутньої професії був цілком усвідомленим.

– Існує таке поняття, як соціальне партнерство.

– У фінансовому виразі для нашого господарства – це 200 грн. з гектара. Це та «десятина», яка характеризує наше соціальне партнерство. Ці кошти йшли на розвиток соціальної інфраструктури села, вирішення його проблемних питань. Кажу йшли, бо раніше, за бутності сільської ради, на рік планувався  певний обсяг робіт на території громади. Відповідно і ми визначались, скільки й на що коштів виділити – на співфінансування ремонтів у лікарні чи школі, на дорогу в селі. Ми знали конкретно, на які саме об’єкти спрямовуються наші фінанси. Тому нині вони є у дорозі й тротуарах в Озаринцях, у ремонті Будинку культури с.Озаринці, у шкільних металопластикових конструкціях с.Озаринці, металопластикових вікнах і дверях Сказинецької сільської ради, шкільній столовій с.Сказинці і багатьох інших об’єктах, активно долучаємося до проведення свят. Думаю, що таке соціальне партнерство залишиться і надалі після об’єднання громад. Можливо, дещо зміняться підходи в його організації, бо мені хотілося б, щоб усі орендарі громади пропорційно орендованій площі вкладали кошти  у розвиток рідних сіл.

– Ви є депутатом Могилів-Подільської міської ради, яка об’єднує 10 колишніх сільських рад. Що спонукало до цього?

– Це мій перший досвід в органах представницької влади. А спонукало те, що депутатський мандат дає можливість безпосередньо впливати на розвиток сільських територій, і зокрема, села, де я народився, вчився і сьогодні працюю, яке дало мені путівку у доросле життя й допомогло стати тим, ким я є. Хочу, щоб воно й надалі розвивалось, жило й процвітало. Моє село і навколишні, що об’єдналися. Для цього треба докласти чимало зусиль, залучити сюди максимально можливі кошти і різноманітні проєкти. Сьогодні ми злилися з містом та іншими громадами, маємо один адміністративний центр, спільний простір, одну на всіх владу і відповідний відсоток представництва у ній. Десь він більший, а десь – менший. Тому хотілося б, щоб усі процеси у владних коридорах нашої ОТГ відбувались прозоро й відкрито, зрозуміло і чесно. Щоб не було «головних та решти», щоб між селами і містом не було «перетягування ковдри чи канату», щоб жителі сіл не були обділеними при визначенні пріоритетів та розподілі ресурсів. Принаймні намагатимусь робити для цього усе, що в моїх силах.

– А що за цей час викликало розчарування у владі?

– Важливо, щоб у діяльності місцевої влади було менше політики. Люди вже стомилися від політичних міжусобиць, звинувачень, пошуку винних і подібного, що відбувається у вищих ешелонах на рівні держави. Це поганий приклад. Хочеться, нарешті, злагоди, порозуміння, співпраці хоча б на базовому рівні, незважаючи на те, яка політична сила здобула перемогу на виборах. Нам немає що ділити, окрім відповідальності за свої дії перед людьми.

– У Могилів-Подільській міській ОТГ жителі яких територій довірили вам представляти свої інтереси?

– У межах нашої ОТГ було створено 3 виборчих округи – два безпосередньо у Могилеві-Подільському, ще один об’єднав усі 10 колишніх сільських рад із підпорядкованими їм населеними пунктами. Власне, на цьому окрузі я й здобув перемогу.

– Кілька слів про сім’ю і ваше село.

– Одружився у 2013 році. З дружиною Тетяною виховуємо двох синів, старший Олександр восени піде у другий клас, а  чотирирічний Ярослав відвідує садочок. Село Озаринці відносно невелике, але водночас і не мале, тут проживає 1360 жителів. У школі разом з дітьми сусіднього поселення навчається 122 учнів. Школа велика, свого часу планувалась на 624 дитини, тому маємо куди рости й розвиватись. Тут надзвичайно мальовнича місцевість, справді чарівна природа, щирі й працьовиті люди.  І що важливо у приклад нашим політикам – жителі Озаринець надзвичайно дружелюбні й толерантні, співчутливі. У нашому селі мирно співіснує чимало релігійних конфесій – православні, католики, євангелісти, баптисти, можливо, представники інших релігійних течій, про які не знаю – однак  жодних непорозумінь між ними немає. А все тому, що віросповідання хоча й різне, проте прагнення спільне – працювати на благо села і забезпечити комфортне й заможне майбутнє для дітей та онуків. Це і є та платформа, що об’єднує, адже без взаємоповаги, співпраці і прощення мети не досягнути.

– Ініціатори відкриття ринку землі, який уже діє, стверджують, що це стане поштовхом для суттєвого розвитку аграрного сектору економіки.

– Усе це гарна байка від лукавого. Не ми створили землю і не нам нею торгувати. Особисто я негативно ставлюся до ринку землі, тому що вбачаю у цьому загрозу продовольчій безпеці України та масовому безробіттю. Поясню чому. Насамперед у кого є можливість купувати землю? У фермерів та одноосібників, до яких належить і наше господарство, коштів на це немає. Згодом серед землевласників-магнатів може настати монополія у вирощуванні сільськогосподарських культур, а відповідно і на цінову політику продуктів харчування. Внаслідок чого вартість продуктів харчування може зростати в геометричній прогресії, як це зараз бачимо з газом та електрикою.

По-друге, латифундисти із банком землі у сотні тисяч гектарів ніколи не займатимуться тваринництвом, вони не сіятимуть гречку, горох, просо, овес та інші важливі для харчування культури, тим паче фрукти, овочі.  Їхня мета отримати із землі надприбутки, нехтуючи науково обгрунтованими сівозмінами, насаджуючи монокультуру, застосовуючи при цьому максимальну кількість мінеральних добрив та хімічних засобів для росту й захисту. Яка вже там екологічно чиста продукція, коли від засилля хімічних засобів земля виснажується і не тільки втрачає природну родючість, а й здатність до її відновлення. Переважна частина виробленого експортується за кордон за ціною сировини без доданої вартості. Потім ми закуповуємо імпортну готову продукцію, але вже  утридорога. Країна від цього втрачає, а люди не мають роботи. Відтак Україна просто може перетворитись у сировинний придаток для інших.  Разом з тим, розраховувати на якесь соціальне партнерство теж не слід, бо свою участь у цьому вони мотивують сплатою податків. Словом, поки земля залишатиметься у руках селян, доти українське село виживатиме.

З іншого боку, якщо мислити економічно, то за отримані кошти від продажу своєї земельної ділянки селяни не відкриють власний бізнес, не створять нові робочі місця, бо це не та сума. У кращому випадку вони матимуть разову вигоду, і то незначну. Тому ці гроші будуть витрачені здебільшого на предмети побуту. Люди купуватимуть телевізори, холодильники, робитимуть ремонти. Здебільшого ці товари імпортного виробництва і кошти від них повернуться назад за кордон і нашу економіку стимулювати не будуть. Але щойно земля опиниться у ласих руках магнатів, її вартість може зрости у рази. Не виключено, що вона перетвориться на предмет і мірило торгу й переходитиме з рук у руки без обробітку. Разом із навколишніми селами і людьми, як за панщини.

Натомість оренда землі дає селянам можливість отримувати дохід щороку. Тому радив би  сільським жителям не поспішати з продажем. Споконвіку українське селянство було безземельним, за землю воювали й проливали кров, без неї страждали й голодували. За неї ішли війною, її намагались відвоювати. Населення, позбавлене землі, перетворювалось на рабів. Це не є моє відкриття, про це свідчить історія. При цьому українці у цьому плані постраждали чи не найбільше з-поміж інших народів. І ось нарешті через сотні років незалежна Україна дала їм право володіти землею безкоштовно без викупу. Цінуймо це право і бережімо його.

– Але ринок вже запущено, то яким, на вашу думку, мав би бути механізм купівлі-продажу?

– Моя думка така, що землю у селян мала викуповувати тільки держава. Якщо хтось каже про низьку ціну, то слід пам’ятати, що земля йому дісталася взагалі безкоштовно. А далі після викупу держава повинна продавати її з аукціону під гарантію, що земля буде обов’язково оброблятися, причому оброблятися фахово, з дотриманням науково обґрунтованих норм землеробства. А не як дехто планує, збагачуватись від її перепродажу. Орендуй, коли маєш на те гроші, відповідні знання й досвід, але збагачуйся за рахунок вирощеного урожаю.  Причому кількість цієї землі теж повинна бути регламентованою, а не так, щоб в одні руки сотні тисяч гектарів. Це захистить від монопольного володіння й цінового диктату, а також від масового безробіття.

А взагалі, як на мене, земля повинна передаватися у спадок дітям, онукам, наступним поколінням. Бо увесь цей ринок землі є ніщо інше, як якась змова й афера. Це щось подібне, як було на зорі незалежності з приватизацією промисловості, коли в руках нинішніх олігархів опинилась уся національна промисловість з її заводами, фабриками, корисними копалинами, енергетикою.

– Що є секретом вашого успіху?

– Завжди і в усьому намагаюся знаходити  природну душевну гармонію, жити за заповідями Божими, жити без поспіху й метушні, які забирають багато часу й здоров’я. Адже непродуктивно витрачений час позбавляє нас можливості думати і приймати правильні рішення, концентруватися на дійсно важливих і стратегічних речах. А без цього успіху не буває. Усі ці сучасні гаджети, соціальні мережі, безкінечні безглузді телешоу з танцями й співами, коміками, кухнею, політичними дискусіями спрямовані на те, щоб забрати вільний час і «запудрити» людям, і особливо молоді, мізки і відвернути їх від головних питань нашого сьогодення й майбутнього.

– Досягнути чогось у житті самому важко, хто допоміг не збитися зі шляху, не схибити, бути впевненим і цілеспрямованим, кому хочеться подякувати?

– Насамперед батькові й матері за те, що прищепили мені любов до праці, до землі, до рідного села та Батьківщини. Дружині і синам, які мене підтримують і надихають творити добрі справи, допомагають долати життєві труднощі й перемагати. Усім близьким і далеким родичам. Особлива повага своїм пайовикам, з якими ми сіємо добробут разом. Знакову повагу і подяку заслуговує колектив господарства, який професійно та відповідально ставиться до своїх обов’язків.  Дякую також учителям нашої школи, які формували з мене особистість, розвинули лідерські якості – першій учительці Людмилі Борисівні Бурик, керівнику класу – Галині Іванівні Гайворонюк, директору школи Віктору Івановичу Мельнику та усьому вчительському колективу.

В 2018 та 2019 рр.,  за даними Всеукраїнського галузево-аналітичного центру, ФГ «Агро-Сад»  здобуло першість у галузі та визнано «Компанією року».  В 2019 році обласна державна адміністрація нагородила колектив ФГ «Агро-Сад» дипломом у номінації «Краще підприємство в зерновиробництві», а Богдан Телеватюк став «Людиною року-2019» в номінації «Аграрій року».

Юрій ЧОРНИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені