Риболовля в Луговій

Чим ближче знайомлюся з цим невеличким селом, тим більше тягне сюди з’їздити. Аби вкотре роздивитися своєрідне у світових масштабах каміння з Іллінецької астроблеми, напитися цілющої, як її часом називають, «срібної» води,  по яку з Іллінець прибувають із запасом великого посуду, помилуватися небаченим розмаїттям лугових квітів і насамкінець – глибше дослідити можливості створення тут одного з провідних туристичних центрів Вінниччини. А основа для цього є.

У попередніх публікаціях писав про те, що головною проблемою залишається відсутність дороги з твердим покриттям між цим селом та найближчим сусідом – Іваньками колишнього Липовецького району, які більші за розміром. Як і Лугова, вони мають свої камінні кратери, років десяток тому з Липівця сюди проклали туристичний веломаршрут. Але якщо й надалі кожна громада в одиночку щось намагатиметься робити, як до цього намагалися райони, все  залишатиметься на старому рівні.

Нині вже обидва села – у найбільшому в області Вінницькому районі. А що для такого тих з півтора кілометра шляху! Якщо ж і для нього це непосильне завдання, то, перепрошую, навіщо такі райони потрібні? Тоді вже за налагодження туризму навколо астроблеми всією областю доведеться братися! Але перед тим, як сюди масово поїдуть грошовиті іноземці, нам треба навчитись виглядати перед ними цивілізованіше…

Моє рідне село також належить до навколишніх сіл, хоча воно вже в Немирівській громаді. І якогось року, коли велике свято випало на неділю, роботи там не було, вирішив звозити своїх родичів-вінничан до Лугової. До речі, зустріли там й інших поодиноких відвідувачів. Ми оглянули кратер на околиці села з боку Якубівки, потім – на протилежній околиці з боку Іваньок, куди добралися не без проблем, бо незадовго до того дощило. А в Іваньки не дісталися взагалі з уже згаданих причин. Чим далі зайнятися?

Оскільки в авто були складні вудочки, під’їхали до орендаря ставу і запитали, чи не реалізовує він квитки для риболовлі. Той відповів, що вирощує коропа, який ще невеличкий, тому й нічого тут ловити. Звісно, у результаті на поляні за греблею набрали популярної «срібної» води із не дуже вдало зробленої криниці, бо навіть невисокого зросту люди з непривички «гріються» лобами в її дах. Ми поїхали, хоча залишати це село не хотілося. Не від одного чув і сам переконався: тут не відчуваєш плину часу, ніби взагалі перебуваєш на іншій планеті. Кращого місця розслабитися й відпочити годі шукати.

Коли цьогорічного літа я приїздив брати опубліковане 7 липня у «Вінниччині» інтерв’ю в очільниці громадської організації «Асоціація польських гідів, полоністів і спортсменів», переможниці польського гранту «Визначні місця України» Олени Семенової, яка придбала тут хату і навіть планує згодом створити кемпінг, принагідно заїхав на вже згадуваний ставок. Застав там лише сторожа, який сказав, що нічого не змінилося, любительський лов так і не передбачений. Зате чоловік розповів, що за ставком для риболовлі гарно впорядковане місце.

Такій інформації зрадів, бо з дитинства більше люблю смикати різноманітну аборигенну рибу, ніж сидіти над ставом у вичікуванні чогось крупнішого. Тому й вирішив заодно вивчити тваринний світ річки Собок. Тим паче вище за течією, у селі Пісочин, у неї впадає притока з моїх Потоків, яка останніми роками, на жаль, перетворилася на струмочок. Про те, що ловив у ній, уже лише спогади залишилися.

І ось  дерев’яними східцями із лугівської греблі опускаюся на протяжний трап, споруджений впритул до тієї греблі майже паралельно їй. Поруч із східцями і трапом – споруда невідомого призначення, на якій навіть діюча камера відеоспостереження. Також неподалік стіл і лавочки.

Клювало раз по раз. Ніби на замовлення: спершу окунчик, потім – річковий карасик, а згодом – навіть йоршик, на щастя, вчепився лише один, бо навряд чи радіє хтось такому «трофею». Карасики ж невпинно чергувались з окунчиками. Половивши трохи, поїхав із наміром згодом побувати тут ще.

Минуло пару тижнів. Якогось вихідного захотілося не за комп’ютером, а десь на природі обміркувати непросту майбутню газетну публікацію, тому й поїхав на вже освоєне місце в Луговій. Опустившись східцями за греблю, побачив тут групу людей різного віку і статі, які насмикали ціле відро риби! Притому жінки в азарті навіть перевершували чоловіків.

-Не забагато? – запитую.

Вони роблять вигляд, що не чують. Втім – падаюча із заставок вода справді шумить.

-Ви звідкіля? – почувши їхні перегукування російською, запитую.

-С Іллінцов! – мовлено без нашого українського акценту, очевидно, це чиїсь гості здалеку.

І ось які думки закралися. У Росії прийнято якщо «заваліть», то лося або ведмедя, а якщо ловити рибу, то одразу мішками. Оскільки ж це Україна, то вирішили обмежитись відром. Цікаво, що з такою кількістю тієї дрібноти вони збирались робити? До речі, клювало того дня набагато гірше, ніж першого разу. Але коли компанія вже від’їхала, я умудрився впіймати на звичайну вудочку щуку. Очевидно, вона цілилась на дрібноту, яка саме клювала, але та встигла втекти…

Розв’язка наступила іще за тиждень. Мене вже цікавило, що там робиться в Луговій. Випадково під’їхав сюди одночасно з якоюсь компанією. Але вирішив спершу в криниці набрати тієї «срібної» води для пиття. Поки повернувся, вже наша, українська компанія бовталась хваткою у тій ковбані за ставом. Чи то улов вони приховували, чи справді не ловилося, бо в садку тріпалась єдина рибинка. У протилежній частині ковбані я мовчки закинув вудку. Ясна річ, не клювало. «Хватальники» десь поділися, може, пішли вниз річкою. Я вирішив посидіти кілька годин для відпочинку. За цей час упіймав лише парочку карасиків і стільки ж окунчиків. Якщо наступного разу поїду і взагалі нічого не зловлю, то не здивуюся…

Люблю дивитися телепередачі про багатство річкової фауни в цивілізованих країнах. Як нам до них ще далеко! На жаль, ми в цих питаннях куди ближче до ганебної Росії. Занадто довго ми були з нею разом.

Микола КАВУН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені