«Досі пам’ятаю Чорнобиль…»

Ім’я Валентини Федорівни Кирилюк у Піщанській громаді добре відоме багатьом. Адже жінка не думала й ніколи не гадала, що їй, звичайній телефоністці, доведеться побувати у сумнозвісній зоні ЧАЕС. А таки довелося. Аж двічі – у травні й у липні 1986 року.

– Зі мною тоді було багато молодих дівчат-телефоністок з Вінниччини, – пригадує Валентина Федорівна. – Любов Німенко, Олена Степанюк, Світлана Плєтньова, Лідія Жмурко…

За словами Валентини Кирилюк, перше враження від побаченого шокувало. Поряд із багатющою природою, яка вже пробудилась від сну, панувало спустошення та безнадійність. Опустілі, почорнілі будинки дивилися на світ вибитими шибками та розтрощеними дверима. Люди в паніці залишали усе своє майно, хоча меблі та залишені речі ще нагадували про те, що тут колись мешкали люди.

– Бувало таке, – каже моя співрозмовниця, – що правоохоронці одного дня забивали в будинку двері дошками, а вже на другий день вони були вибиті мародерами.

Елементарні засоби захисту обмежувались звичайним спецодягом та накопичувачем радіації. За правилами такі накопичувачі потрібно було змінювати кожні 10 днів. Насправді ж це робилось раз у два-три місяці. Від надмірної радіації пересихало в горлі й постійно допікала спрага.

– А де ви тоді там працювали?

– На телефонній станції в самому Чорнобилі, бригадиром телефоністів, на обслуговуванні урядового зв’язку. Урядова комісія працювала цілодобово. Отже, навантаження на операторів не спадало ні вдень, ні вночі. У години відпочинку думкою завжди була у Вінниці, біля сім’ї. І в рідному селі – Нові Соколи Іванківського району, що розкинуло свої хатини неподалік від кордону з Чорнобильським районом. Не раз тоді думала побачити рідні місця, де народилась, виросла і спливли мої шкільні роки. Але на завтра знову була робота, знову виклики: Київ, Москва, Челябінськ, Вінниця, Ташкент. З’єднувала телефонним зв’язком майже весь колишній Союз.

Після Чорнобиля моя співрозмовниця знову працювала на телефонній станції у Вінниці. У зв’язку з переходом чоловіка на роботу в селище Трудове, що неподалік Піщанки, також туди переїхала, де й працювала техніком зв’язку аж до виходу на пенсію.

– Пройшли роки, але й досі з початком цвітіння дерев навесні про себе нагадує Чорнобиль алергічними проявами, – каже вона. – В автобусі нас перевозили на чергову вахту, радіаційний показник зашкалював, але ми їздили, і ніхто нам не казав, що це небезпечно для здоров’я. Ті відрядження дуже згубно позначились на моєму здоров’ї. Через рік  випали всі зуби, потім захворіли ноги. Я була неходяча. Пізніше завдяки допомозі нашої організації «Союз Чорнобиль Україна» мені робили дві операції, поміняли тазостегнові суглоби.

Проминули роки. Валентину Федорівну Кирилюк, як учасницю ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, нагороджено багатьма нагородами, серед яких Почесна грамота Верховної Ради України. Але вона й досі пам’ятає як Чорнобильську зону, так і тих, з ким довелось працювати пліч-о-пліч.

Володимир БРЕНДУЛЯК

Піщанська громада,

Тульчинський район.

На світлині: Валентина Кирилюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені