«Вершини підкоряються зухвалим»

Коли Юля Рябчинська, майбутня олімпійська чемпіонка з веслування, була ще маленькою, то перед сном її мама Марія Самійлівна змушувала молитися Богу. Юля швиденько бурмотіла під ніс «Отче наш», а потім зверталась до Всевишнього з особистим проханням:

– Боженько, будь ласка, зроби мене щасливою і сильною. А то сусідські хлопчики на вулиці мене б`ють. Зроби так, щоб я могла побороти всіх. Так, щоб однією  рукою, одним мізинчиком…

Це прохання вона повторювала після кожної бійки з хлопчаками, які жили по сусідству. А було їй тоді лише п’ять років. А ще мама їй говорила, коли та недоїдала чого-небудь:

– Гляди, Юлю, що зостанеться в тарілці – це твоя сила. Якщо не з’їси, потім тебе всі хлопчики бити будуть.

І вона вірила цьому й готова була вилизати тарілку, аби ніхто на вулиці не став сильнішим за неї. Ця звичка «підчищати» посуд зосталась у неї надовго.

Згодом ця кирпата русява дівчинка з двома кісками та завжди побитими колінами й ліктями почала так вправно керувати велосипедом, що ніхто з хлопців не міг її наздогнати. А взимку, ставши на лижі, ніби на крилах злітала вона з крутої «емтеесівської» гори. Лише вітер свистів у вухах. Чесна і справедлива, вона вступалась за слабших. Навіть хлопчакам перепадало від неї. Юлю поважали всі: дорослі за привітність і бажання завжди допомогти, однолітки – за дружелюбність, прямоту характеру, силу волі.

Вона була п’ятою дитиною в сім`ї. Розуміла, що батьки не можуть їй дати того, що мають інші діти. А тому ніколи нічого не просила, щоб їй купили. Про Юлину мрію – жіночий годинник – тато дізнався випадково. І коли дочка вже була в 11-му класі, отримала подарунок, про який мріяла навіть у снах. Але одного разу сталося так, що прийшла вона додому без годинника – подарувала подрузі, яка була сиротою.

– Юлю, ти ж так хотіла годинника! Навіщо ж ти віддала? –  запитав батько Петро Андрійович.

Вона лише всміхнулась:

– Тату, ти такий хороший, не сердься на мене. Знаєш, як вона зраділа, коли я подарувала годинник на її день народження. Хто ж їй що подарує, коли вона сирота?

Тато не розсердився, бо дуже любив свою доню–непосиду і знав її вдачу.

Швидко збігали шкільні роки. Жодні спортивні змагання та шкільні вечори не обходилися без Юлі. Бо ж і в драмгуртку грала, і співала, як соловейко. А свою улюблену пісню «Санта-Лючія» виконувала не гірше самого Робертіно Лоретті!

Мріяла про артистичну кар’єру. Для цього у неї були всі дані: талант, врода, розкутість на сцені…

Закінчивши 1965 року Піщанську середню школу №1, Юля сказала батькам, що вступатиме в Київське естрадно-циркове училище.

– Гляди, дочко, тобі видніше, – сказала її мати Марія Самійлівна.

І незабаром Юля поїхала сама до училища. Відбула приймальні екзамени, чекала результатів. А разом з нею чекали ще більше сотні претендентів на шість вакантних місць. Не прийняли – не пройшла за конкурсом. Розчарувалася і повернулася додому у свою рідну Піщанку.

– Тату, візьми мене до себе на роботу, – попросила.

Батько її на той час працював простим робітником у кар’єрі, де видобували вапняковий камінь для цукрозаводів України. Це важка робота, не кожен чоловік її витримає. Тому відмовив дочку. Але вона була не з тих, що здаються відразу. Сама пішла в адміністрацію до тодішнього директора Мельника, але він їй пояснив, що вона ще дуже молода, і ця робота їй буде не під силу.

Ходила з мамою на проривання в поле цукрових буряків, кукурудзи, в тодішній колгосп ім. Щорса. Юля вже й сама не знала, куди їй поступати вчитися.

І от одного разу її разом із матір’ю побачив головний лікар Піщанської райлікарні. Він розпитав про все, заспокоїв і дав направлення на курси медсестер у Вінницьке медучилище.

Навчалась вона добре. Якось її увагу привернули тренування байдарочників на річці Південний Буг. Неподалік, де проживала тоді Юля на квартирі в Староміському районі міста Вінниці, мешкав тренер з боксу, майстер  спорту  Віктор Щербатюк. Придивлявся він до  повновидої, здорової дівчини і  одного разу запитав:

– Юлю, а ти не хочеш навчатися веслуванню?.

Не задумуючись, відповіла:

– Як це не хочу! Та чи візьмуть?..

На водній станції тренер Любов Гура посадила її на байдарку, і маленький човник захитався, затремтів злякано і не зрушив того разу з місця. Юля дуже боялася перевернутися. Бо ж ніхто тоді не знав, що вона не вміє плавати. Посиділа кілька хвилин, пересилила в собі страх і потихенько торкнулася веслом води. То було її перше знайомство з байдаркою, яке переросло потім у справу всього життя.

Після того першого дня Юля веслувала на байдарці Південним Бугом кожен день. І щоразу їй ставало спокійніше, навіть плавати навчилася.

Пройшов вересень 1967 року, настав  жовтень. І вона спішила показати тренеру своє вміння. Але незабаром випав сніг, і байдарки сховали на зиму. Разом із іншими Юля стала на лижі. А навесні, коли лід пішов униз за річковою течією, першою сіла за весла.

У травні 1968 року Юля їде в Київ на контрольні змагання товариства «Динамо». Тут вона мала тримати перший серйозний спортивний екзамен. Всі спортсмени були один одному добре знайомі, здоровалися, цілувалися, а вона нікого не знала. А подруги, з якими приїхала із Вінниці, показують:

– Бачиш, он та, висока – це Єва  Авербух, чемпіонка СРСР серед молоді. А он та – майстер спорту Катерина Куришко.

Юля уважно оглянула Єву і ще незнайому тоді Катю Куришко, і враз закрався сумнів: «Куди мені до них братися…». Але все-таки переборола себе і вийшла на старт.

Вона не чула ані плескоту свого весла, ані суперників, що йшли поруч. Зник дніпровський берег і потонули підбадьорюючі вболівальницькі вигуки. Вся водойма Дніпра звузилася в її очах до смугии, якою вона щосили гнала байдарку.

Нарешті фініш. Юля оглянулася: чемпіонки, всі майстри спорту залишились далеко позаду. Вона на Чемпіонаті України завоювала тоді свою першу медаль і виконала норму майстра спорту СРСР.

І тут Юля закохалася. Олександр, як і Юля, тренувався тут же. Допомагав дівчині донести байдарку до водної станції. Він був давно закоханий у неї. Так утворилася нова молода сім`я. Переїхали вони тоді жити в Одесу. Коли показали Юлю Рябчинську тренеру, сімнадцятикратній чемпіонці СРСР, шістнадцятикратній чемпіонці світу і двократній олімпійській чемпіонці Антоніні Середіній, та зарахувала її в збірну СРСР, тренери побачили в ній перспективну спортсменку.  Навесні 1970 року в молодій сім`ї народився синочок. Назвали його Ігорем.

Народження сина не зупинило тренувань. Тільки зросло навантаження: ранні підйоми, тренування, турбота про маленького сина. Вони  приходили на тренування втрьох. Чоловік доглядав сина, поки мама була на байдарці. Потім вона гребла до берега, і Ігор «обідав». Такі навантаження не для кожної жінки під силу. А їй було лишень 23.

Коли Ігор трохи підріс, мама запропонувала: «Юлю, привозь внука до нас. Ми з татом допоможемо вам трохи, бо ж вам важко».

Як тільки з`являлась можливість, вона на крилах летіла в Піщанку. Ці короткі зустрічі були найбільшим щастям для них обох – для сина і матері.

Чемпіонат світу 1971 року в Югославії  приніс Юлі золоту медаль.

І ось прийшла її перша олімпіада в німецькому місті Мюнхен. 5 вересня 1972 року Юля Рябчинська спробувала веслом олімпійську воду.  Стартовий постріл. І вона зразу  ж задала темп. Подумати тільки – навкруги колесо рук і весел. 250 метрів – перша, 300 – перша, 500 – перша. Це був тріумф, за яким – роки важкої праці та суворої дисципліни.

Юля ходила берегом, її обнімали, цілували. А їй тоді навіть не вірилось, що вона стала чемпіонкою XX Олімпійських ігор в Мюнхені.

Про неї писали газети  й журнали, багато було фотознімків і в зарубіжній пресі.

Київ зустрічав своїх олімпійців урочистими маршами, радісними посмішками, морем живих квітів. А ввечері відомі артисти вітали кращих олімпійських спортсменів України. Для всіх було несподіванкою, коли Юрій Гуляєв, чий чудовий баритон у ті роки чарував усіх, з`явився на сцені  Палацу «Україна» з Юлею Рябчинською. Вони обоє заспівали. Від овацій, здавалося, здригалися стіни. В цих оваціях були щирі захоплення її талантом, гордість за подругу, любов і визнання.

На початку жовтня 1972 року заслужений майстер спорту СРСР Юлія Петрівна Рябчинська прилетіла літаком з Одеси в Москву одержувати урядову нагороду. В Кремль вона поїхала разом зі своїм тренером Середіною, і обидві одержали орден «Знак пошани».

А через два дні її зустрічала, як героїню, вся невеличка Піщанка на Вінниччині. Чемпіонці було тоді 26 років, а до неї всі зверталися шанобливо – Юлія Петрівна. Вона ніяковіла від цього всього, соромилася і врешті попросила: «Називайте мене просто Юля».

На згадку про ту зустріч у рідній школі залишила автограф: «Вершини підкоряються мужнім, сильним і зухвалим». Таким, якою була і вона.

Через три місяці після Мюнхенської олімпіади Юлю викликали до Москви на тренувальні збори. По дорозі вона заїхала у Піщанку до батьків, але затрималася не надовго. Прощаючись, пригорнула до грудей маму. Своєю сильною рукою потиснула руку батькові і, обійнявши, прошепотіла:

– Тату, бережи і жалій маму.

На очах з`явилася непрохана сльоза. Хустинкою витерла її і швидкими кроками пішла з двору. Вже з вулиці озирнулась раз, другий, третій…

Чомусь шемлива  тривога закралась у душу батька. Але він гнав від себе погані думки. Хто ж знав, що це їхня остання зустріч.

У перших числах січня 1973 року поїхала Юля Рябчинська разом з іншими відомими спортсменами  на тренувальні збори в грузинське місто Поті. В одному з листів вона писала своїм батькам: «Дорогі мої рідні, мама, тато і синочок Ігор! 27 січня тренувальні збори в нашій групі закінчуються. Після цього поїду на кілька днів у Вірменію. Хочу побачити цю чудову, красиву республіку, подихати свіжим гірським повітрям. Мамо, я дуже вас прошу, доглядайте Ігоря, розмовляйте з ним, розказуйте казки, бо ж він дуже допитливий хлопчик. Я так заскучала за всіма вами. Хотіла б  хоч на хвилинку побачити вас, обійняти і поцілувати».

Це був її останній лист до батьків. Тринадцятого січня 1973 року трагічна випадковість обірвала життя відомої олімпійської спортсменки Юлії Петрівни Рябчинської. «Вона відпливла далеко вперед. А через декілька хвилин, – згадують її тренер і подруга, – ми побачили перевернуту байдарку та Юліну тренувальну шапочку, що плавала на поверхні води. Через три години її витягли з води. Медичний висновок повідомляв: «судома дихальних шляхів».

Поховали олімпійську чемпіонку на її батьківщині в Піщанці. На її могилі споруджено пам’ятник, з якого дивиться усміхнена відома українська спортсменка.

І хоч з того часу вже минуло цілих 47 років, та Юлія Петрівна Рябчинська буде вічно житиме в пам`яті людей. Її ім`ям названа найкраща вулиця в грузинському місті Поті, за клопотанням автора цих рядків колишню вулицю Котовського, на якій вона народилася і виросла, перейменовано 1980 року на вул. Юлії Рябчинської. Також її ім’я носять спортивні школи в Одесі та Вінниці. Щорічно в кінці травня в Москві проводяться Міжнародні змагання веслувальників пам`яті  Юлії Рябчинської. Затверджений спеціальний приз імені Рябчинської за краще досягнення на її улюбленій 500-метровій дистанції.

А в рідній школі, де вона навчалася, відкрили музей-світлицю Юлії Рябчинської. Цей музей знають не тільки в Україні, а й у Молдові, Росії. Є тут деякі речі олімпійської чемпіонки. На її прикладі вчать учнів справжньої любові до своєї малої батьківщини. А ще в Піщанській школі щороку в день її трагічної загибелі проводяться міжнародні спортивні змагання.

Володимир БРЕНДУЛЯК

На фото: такою була олімпійська чемпіонка Юлія Рябчинська.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені