Чудова листоноша, досвідчений геолог

Зауважте, що все це – про одну людину! Таміла Михайлівна Печериця працює у Веселівці оператором-листоношею пересувного відділення №6 Теплицького ВПЗ вже двадцять один рік. І за весь цей час – жодного нарікання чи НП, самі лише подяки і бездоганна робота. Але сумлінно працювати і не мати нарікань у виконанні професійних обов’язків – ще пів справи. Ти спробуй заслужити повагу та любов односельців! А Таміла Іванівна має бездоганну репутацію, беззаперечний авторитет і таку саме безмежну довіру від земляків. Люди знають її як людину з кристально чистим сумлінням, непохитною волею та завзятим працелюбством. Її поява на порозі обійстя – це не лише свіжа періодика чи пенсія, а й завжди очікувана зустріч, щира бесіда та теплі слова.

– Наше пересувне відділення обслуговує 5 сіл Теплицької громади: Веселівку, Погорілу, Костюківку, Сашу (???) і Сокиряни. Ми належимо до Теплицького ВПЗ, яке очолює Олена Вітенко. У рідній Веселівці я працюю сама. Три дні  – на прийомі й доставці, а один день мені дають суто на доставку. І хоча офіційно маю чотири робочих дні, завжди працюю і в п’ятницю. Як кажуть – не на страх, а на совість. Бо не встигаю. А чому люди мають страждати? Їх не цікавлять рефоми, скорочення наших штатів,   оптимізації… Вони хочуть вчасно отримати пенсію, товари, газети, – слушно зауважує пані Таміла.

  Веселівку маленьким селом не назвеш – 550 мешканців. Є кому доставляти пресу та пенсію, та й молодша частина населення, якій неважко дістатись приміщення, де розташована пошта, із задоволенням туди навідується самостійно. Адже здавна пошта, фельдшерський пункт, школа  – це певні оплоти цивілізації у глибинці. Тим більше, що відділення завжди було в пошані у веселівчан. Особливо раніше, коли тут мешкало не менше двох тисяч людей й кипіло життя.

– А тепер – аби не гірше. Але без пошти – ніяк. Приміром, 140 “моїх” пенсіонерів при всьому бажанні самостійно за пенсіями до Теплика – а там найближчий до нас банкомат –  добиратися не стануть. Ви самі подумайте: автобус  від нас до колишнього райцентру курсує лише раз на тиждень. Як без листоноші? – розмірковує Таміла Михайлівна.

За словами жінки, потреба у поштових відділеннях по селах існує.   Окрім доставки пенсій, листоноші активно розносять посилки. Особливо пожвавішав цей напрямок діяльності з розвитком інтернету. Чого тільки люди не замовляють, придивишись на сайті! І якщо певні цивілізаційні зміни забрали у поштарів  частину роботи, то інші віяння сучасності її додали.

– Звичайно, зараз майже ніхто не пише листів – всі листуються за допомогою електронної пошти або ж у смартфонах, соцмережах. Ой, хіба що від колекторів та банківських установ іноді розношу паперові листи боржникам – неприємна ця справа…  Так само відійшли у минуле телеграми. Хоча раніше мою маму (Олена Петрівна багато років завідувала відділеням у селі)  й вночі викликали, аби “відбити” комусь термінове повідомлення. Але посилок останнім часом і відправляють,  і отримуть дуже багато. Як це здійснити без віділення? – розповідає про сьогоднішні будні поштовиків наша героїня.

Причому іноді по пошті відправляють і цілком нестандартний товар. Приміром, не так давно під час збирання врожаю одна родина відправила до міста кілька мішків… з картоплею. У багажник щедрий врожай не вмістився, а їхати за другим разом не захотіли, тому вчинили цілком раціонально.  А саджанцями, насінням, садильним матеріалом, що переправляють поштою, в селі давно нікого не здивуєш.

Попри тотальний перехід інформаційного поля в електронний вигляд, є ще серед людей чимало прихильників старої доброї друкованої продукції. Щоб почитати з аркуша, пошелестіти папером, неквапливо вдумуватись у прочитане.

– Так, люди і надалі передплачують періодику, і ми їм в цьому сприяємо, всіляко агітуємо. Звичайно, це переважно громадяни середнього та старшого віку. Прикро одне: вони  дуже обмежені в коштах, а тому можуть розщедритись на одне, максимум два видання. Є серед наших селян і чимало відданих прихильників “Вінниччини”. Та я їх навіть назвати можу – з року в рік люди залишаються відданими вашій газеті. Це, приміром,  Віктор Ткачук, Ліда Самелюк, Ліда Кузик, Лариса Малюта. Подобається ваша газета і мені – регулярно її читаю. До речі, одна з позитивних сторін моєї роботи – можливість читати різноманітні газети, журнали, брошури. Але мені цього замало: ще додатково передплачую та купую те, що мене цікавить! – з посмішкою зізнається у своїх вподобаннях Таміла Михайлівна.

Своїй роботі вона віддана, а вимушеного негативу намагається не помічати.  “Що найважче у професії?” – на мить замислюється, а тоді відповідає: “Все встигнути!” А ось далекими відстанями і кілометрами Тамілу Печерицю не злякаєш. І зараз ви дізнаєтесь, чому…

Справа в тому, що за освітою Таміла Михайлівна  – технік-геолог. 12 років вона пропрацювала на Далекому Сході після закінчення Київського геологорозвідувального технікуму. Тож сходила не одну сотню тайгових кілометрів. Пригод та драматичних моментів в її “геологічному” житті вистачало – один в один, як показують у художніх фільмах про цих затятих романтиків.

– На омріяний Далекий Схід я потрапила у 1981 році, працювала переважно у відрядженнях в м.Тинда, центрі БАМу. Була і безпосередньо геологом-розвідником, і завідуючою лабораторією. Ми перевіряли грунт на наявність золота. У чистому вигляді воно має вигляд маленьких крупинок. Їх ретельно зважувала і складала у пакетик. Мало хто погоджувався на таку відповідальну роботу – а я не боялася! До золота, коштовностей та багатства байдужа. Ніяка “золота лихоманка” ні мене, ні моїх колег не захопила! А за що вдячна молодим рокам і роботі в цьому далекому краї  – за незабутні, неймовірні враження. Цими краєвидами, природою можна надовго “захворіти”, – пригадує роки молодості Таміла Печериця.

Краса красою, а без зброї в тайгу співробітників не випускали. Адже частий і непроханий гість у тих місцях – ведмідь. І тендітній Тамілі для захисту вручили… наган.   

– На щастя, зустрітися, як то кажуть, лицем до лиця з хижим звіром чи застосовувати зброю мені не довелося. Але один випадок мені запам’ятався. Закінчивши свою ділянку робіт, поквапилась до нашого табору, де ми мешкали в наметах. На підході помітила свіжі сліди ведмедиці та ведмежатка – зрозумала, що вони прочалапали в наш бік буквально переді мною. Але що робити? На півдороги не зупинишся. Рушила далі. Вечір минув спокійно, а ось вночі прокинулась від того, що в сусідньому наметі колега кричить несамовито: “А ну геть, геть пішла! Чого дивишся, тікай, звідки прийшла!” Я зрозуміла, що це помбур так відчайдушно вигонив ведмедицю. Я завмерла від страху. А далі, закутавшись у ковдру, вибралась назовні. Так ми і чатували всю ніч. На щастя, все обійшлося. Колега потім розповів, що нас врятувало ведмежа. Ведмедиця кинулась наздоганяти своє дитинча, яке помчало до лісу. За кілька днів, що були відсутні в таборі, ведмедиця розквиталась зі всім нашим майном – все порвала та пошматувала. Але головне, що не постраждали люди, – розповідає захопливу історію зі свого життя пані Таміла.

Робота їй подобалась, природа теж, але з роками серце почало кликати на Батьківщину. Трохи повагавшись, Таміла наважилась повернутись у рідне село.  Та й сина хотілося виховувати  на своїй землі. Спочатку працювала обліковцем, а згодом їй запропонували роботу листоноші. Ось така романтика…

Скільки відвертостей, сердечних таємниць, людських історій та потаємних згадок вислухала за роки роботи Таміла Печериця. Когось розрадила, комусь допомогла порадою, а для когось відшукала рятівне тепле слово. І все це “в нагрузку” до основної роботи – коли пішки, коли на велосипеді, з вантажем долає кілометр за кілометром, спішить до людей. До людей, які і сьогодні з нетерпінням її чекають.

Юлія РАЗАНОВА

Теплицька громада

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені