Громада, яка ламає стереотипи

Глуховецька територіальна громада – одна із чотирьох, які створено на території колишнього Козятинського району. Тут впродовж року, що минає, діє своя філософія, теорія і практика місцевого самоврядування нового зразка. Більш детально про це у розмові з сільським головою Глуховецької територіальної громади Олександром Амонсом.

-Олександре Анатолійовичу, насамперед, якою є ваша суб’єктивна думка щодо децентралізації та реформування місцевого самоврядування – це добре чи погано. Чи не запізнилися ми з цим?

-Звичайно, що децентралізація це добре, а провести цю реформу з передачею повноважень разом із необхідною для цього ресурсною базою на місця треба було вже давно. Можливо, навіть одразу після розвалу Союзу – з перших днів нашої незалежності. Натомість кілька років країна жила за старими радянськими стандартами, поки усе не розтягнули. Тож зараз нам доводиться розпочинати усе фактично на базі того, що ще розтягнути не встигли. Тому довгоочікувана реформа місцевого самоврядування, котра хоч із запізненням, але нарешті  запрацювала – це однозначно добре. Але реформи потрібно підтримувати. Якщо цього не буде, то навіть найкращі реформи в світі, якими б вони не були, не дадуть очікуваного результату.

А результат цей залежить тільки від нас. Завжди казав і кажу, що Україна – це ми. Це не десь там у столиці, це не тільки уряд і не тільки Верховна Рада. Це кожен із нас на своєму місці, в селі, селищі чи місті. Незважаючи на посади, політичні уподобання чи віросповідання. Треба зрозуміти нарешті, що ніхто не прийде і не буде вкручувати лампочки у вашій хаті, прибирати на вашому подвір’ї, косити бур’ян біля хати. Не буде нести за вас сміття до смітника, щоб ви часом не викинули його за кілька метрів від контейнера, у лісосмузі або через вікно автомобіля на узбіччя. Маємо нарешті зламати менталітет, совкові стереотипи й шаблони, що нам хтось щось винен і зобов’язаний, та усвідомити, що все навкруг залежить тільки від нас, нашої культури й свідомості. Саме від того, як ми будемо жити й працювати, залежить, як буде жити вся Україна. І усе маємо зробити тільки своїми руками, бо ніхто за нас цього не зробить, у тім числі і Європа, до якої ми ніби йдемо і дуже хочемо туди інтегруватися. Вибачте, а що це означає – «йдемо в Європу».  Особисто я цього не розумію.

-Мабуть, йдеться про якісь європейські цінності…

-Може й так, бо в Європу йдуть по-різному і з різною метою. Як на мене, то Європа – це не місце на карті, куди за бажанням можна приїхати чи прийти. Щороку десятки тисяч українців їздять чи літають до Європи. А повернулися, і далі все, як було – смітять на вулицях, лускають насіння, лаються і чубляться. Але Європа – це не тільки доглянуті старовинні замки, цікаві картинні галереї , чудові фонтани, площі й собори. Це, насамперед, стиль життя, це спосіб мислення, це міра відповідальності, це участь кожного її громадянина у всіх цих процесах. Тобто, нам потрібно спочатку змінитися ментально і вже потім починати щось робити, аби десь-колись згодом, а не відразу, жити, як вони. Для цього треба працювати, як вони, а не по-нашому – абияк, щоб лише отримати плату, а далі хай валиться. Треба змінитися у плані дотримання законності й правопорядку, ставленні до довкілля і суспільства загалом.

Скільки вже разів говорилося, що палити сухостій восени – це погано і навіть злочинно, бо це негативно впливає на екологію і здоров’я людей, на їх безпеку. І все одно знаходиться дурень, котрий це робить. Хтось вкрав люк з дороги чи огорожу на кладовищі на металобрухт, хтось зламав висаджене у скверику деревце, пописав стіни, понівечив лавку у парку, розбив світильник на стовпі, бо світло заважає спати уночі – які ще інвестиції потрібні, щоб позбутися усього цього. Нарешті, чи треба якісь гроші, щоб «поміняти в голові запобіжник від ідіотизму», який перегорів?

Поїдьте у Непедівку, котра входить до нашої територіальної громади, поспілкуйтесь з керівником місцевого сільгосппідприємства «Світанок» Миколою Васильовичем Мельником, пройдіться центром села, біля церкви, повз школу, відпочиньте у сільському сквері неподалік, якому позаздрить навіть місто. Краса та й годі. І все це справа його рук, бо він патріот не тільки села, а й України. Він не йде в Європу, бо вона йому не потрібна, чоловік будує її там, де працює і живе. Не тільки для себе – для людей. Заодно поспілкуйтесь із Миколою Станіславовичем Рибаком, керівником ФГ «Глухівці-Агро» чи Володимиром Івановичем Шубовичем з Вернигородка, який очолює місцеве господарство «Вернигородоцьке». Вони, як і багато інших наших господарників і підприємців, у Європу не йдуть, а творять її самі. А якби кожен так. І тоді, може, станеться диво, йти будуть в Україну, бо вона буде кращою. Прикладом соціального бізнесу є і директор величезного сучасного каолінового підприємства Андрій Юрійович Гордієнко.

Мені довелось бути у тій же Європі майже 9 років. Я бачив, як там цінують українців. Але не розумію, чому тоді українців не цінують в Україні? Чому розумні талановиті люди їдуть звідси світ за очі, бо не можуть забезпечити своїм родинам гідне життя. Просто треба дати можливість усім працювати й розвиватися на Батьківщині. Створювати для цього всі умови. Тоді й бізнес запрацює на повну потужність, і податки тут сплачуватимуться, буде наповнюватися бюджет, зростатимуть зарплати й пенсії, поліпшуватиметься добробут громадян, розквітатимуть наші села й міста.

-Влада і бізнес, наскільки соціальним є бізнес вашої територіальної громади?

-Намагаємось будувати роботу так, щоб влада обов’язково співпрацювала з бізнесом. Так не повинно бути, що влада й бізнес окремо. Влада на те й влада, що має повноваження, аби створити умови для розвитку бізнесу, а потім бізнес сплачував податки до бюджету. Тільки тоді влада матиме базу, щоб працювати і здійснювати свої повноваження – забезпечувати соціальну сферу, утримувати інфраструктуру, вирішувати болючі питання життєдіяльності громади.

У нас же трапляється часом все до навпаки. Інколи підприємець ще й не зовсім підприємець, бо тільки-но зареєструвався і починає розвиватися, а його вже скручують «у баранячий ріг» – заплати податки ще й скинься на дорогу, школу, садочок. Зрозуміло, що така «нова економічна політика – НЕП» людям не подобається, звідси конфлікти, небажання співпрацювати у подальшому. Особисто я прихильник взаєморозуміння і кроків назустріч.  Коли підприємець розуміє, що йому йдуть назустріч, тоді і він відповідатиме тим же, тим паче, коли побачить, що його кошти «не загубилися», а реально працюють – вкладені у тротуар, у вікна для школи чи у ремонт дитячого садочка, де навчають і виховують його дітей.

Ми працюємо у цьому напрямку досить плідно, тому маємо дієву підтримку людей, котрі займаються бізнесом на території нашої громади. Насамперед, це підтримка і безпосередня участь у проєктах розвитку населених пунктів. Зокрема, і дольова участь бізнесу у так званих проєктах участі. Для цього вчимо людей на місцях їх розробляти й писати самим, враховуючи власні проблеми на місцях і особисте бачення шляхів вирішення. Дольова участь у співфінансуванні складає 10 відсотків. І люди їх знаходять, шукають і залучають партнерів, ми допомагаємо.

-Завдяки передачі повноважень на місця, розширенню ресурсної бази у вигляді 60% ПДФО, передачі державних земель у комунальну власність – фінансові можливості сільських рад зросли. Чи вистачає цих ресурсів для забезпечення життєдіяльності  вашої громади?

-Насамперед, набагато зросла й збільшилась відповідальність. Тому що, крім повноважень, на керівника територіальної громади покладаються дуже великі обов’язки. Сьогодні він відповідає за розвиток у громаді медицини, а це лікарня й ФАПи, освіти – школи і дошкільні заклади, їх стан, ремонти, опалення, забезпечення умов для навчання й виховання, відповідає за розвиток сільської інфраструктури, соціальні питання. І на все це потрібні кошти. Адже сьогодні це вже не той рівень, що був раніше у сільських голів, коли чимало питань брала на себе держава.

Але разом з тим, з’явилася краща можливість реагувати на проблеми громади, адже бюджет формується «з низу» і нам краще знати, куди й на що спрямувати кошти у першу чергу. Сьогодні ми не займаємося якимось одним напрямком, а намагаємося працювати над усіма, причому у всіх населених пунктах. Скажімо, якщо це будівництво доріг, то ця робота повинна проводитись у всіх селах. Бодай потроху. Якщо освітлення – то теж в усіх селах, хоча б частково. Жителі мають відчувати, що нікого не забули, що ставлення до всіх однакове. Щоб не було нарікань і зневіри, нібито є поділ на «головних і решту», щоб не було «бригадних» сіл, чим лякали на зорі децентралізації.

У селах громади постійно відбуваються прийоми громадян, де ми виїжджаємо разом із спеціалістами, що дає нам змогу більш глибоко вивчати ті чи інші болючі питання, а  людям – можливість висловити свою точку зору чи пропозицію. Першочергова увага приділяється колективним зверненням. Завдяки цьому вдалося вирішити, скажімо, проблему із збільшенням закупівельної ціни на молоко із селянських домогосподарств. Спільно знайшли вирішення проблеми захаращеності кладовищ. Нині на кожному кладовищі працює людина, котра його розчищає та упорядковує. Бо місце, де поховані колишні односельчани і наші предки – святе місце, і воно має бути доглянутим. Це свідчення того, хто ми є і чийого роду-племені. Пріоритетним є напрямок щодо облаштування дитячих майданчиків у селах, котрих спорудили за цей рік вже достатньо, ця робота продовжуватиметься наступного року також. І так по усіх напрямках ми намагаємося почути, насамперед, голос громад. Не нав’язувати  свою думку чи бачення, а саме почути, що люди хочуть самі. Власне, у цьому й суть проєктів громадської ініціативи. Приємно, що люди потроху «прокидаються» від сну і долучаються до вирішення своїх власних потреб, збираються по декілька вулиць чи багатоквартирними будинками, дискутують, навіть сперечаються, обговорюють і знаходять спільні колективні рішення, відтак  пишуть і виграють проєкт. Завдяки цьому з’являється ще один дитячий майданчик, десь – літня бесідка чи скверик, лавочки, тротуар.

Тобто, діємо за таким принципом: сільська рада має свою стратегічну точку зору, куди рухатися і як розвиватися, а разом із тим є «точкові бажання» безпосередньо від жителів, які нашу, скажемо так, «генеральну лінію» конкретизують більш детально. Конкретизують і доповнюють. 

А щодо вашого запитання – зрозуміло, що дохідна частина бюджету зросла у рази, але у рази зросла й кількість сіл, що утворюють громаду. У ще більші рази зросла потреба у коштах. Тобто, сама собою цифра нібито й велика, проте коли її розділити на всіх, то виходить не так уже й багато, як би того хотілось, і скільки потрібно насправді. Словом, вирішити всі існуючі проблеми, що накопичувалися у тому чи іншому селі десятиліттями, за рік-два не реально. Це тривалий процес, головне, щоб ця робота була цілеспрямованою і системною з року в рік. А найголовніше  – це наявність фінансів та економічне зростання громади.

-Цей рік видався важким для всіх, і все ж не одним хлібом, переляком пандемії чи невдоволенням від діяльності наших керманичів і народних обранців живуть прості люди. Як намагаєтесь повертати їх до більш-менш звичного житейського ритму, знімати моральну напругу?

-Намагаємося хоча б трішки відволікти жителів громади від випробувань у цей складний час. Зокрема проводимо різноманітні заходи культурного напрямку. Зрозуміло, що із суворим дотриманням карантинних вимог. Десь провели день села, а десь якийсь захід підлаштували до якоїсь дати. Так, у селі Пляхова 14 жовтня відбувся патріотично-виховний мініфестиваль «Борщ і каша – сила наша», приурочений до Дня захисників України, козацтва та Покрови. Участь у ньому брали всі громади зі своїми борщами, кашами, картопляниками й варениками. Звісно, що головними героями цього дійства були учасники АТО/ООС. Було й багато молоді, яка мала змогу познайомитися ближче й поспілкуватися із захисниками. Я теж учасник бойових дій, тому ніколи не стою осторонь таких важливих питань і завжди їх підтримував, підтримую і буду підтримувати наскільки вистачатиме можливостей. Важливо також, що наш депутатський корпус – це згуртована команда однодумців, котра працює і показує гарні результати.

-У зв’язку з передачею державних земель у комунальну власність фінансові надходження до бюджету громади збільшились. Чи є ще якісь механізми такого зростання?

-Надходження дійсно збільшились, адже договори оренди зберігаються, і тепер податки поповнюють бюджети на базовому рівні. Але всі ці договори оренди, які були укладені на 3 відсотки, на 6 і 9 – усі вони переукладаються на 12 відсотків. Показово, що й люди, які ці землі продовжують орендувати, самі розуміють, що ставку потрібно підвищувати. Бо саме 12 відсотків це більш-менш оптимальна, зважена ціна, яку можна і потрібно платити. Це саме ті кошти, котрі йдуть на розвиток інфраструктури, підтримку медицини, освіти, на розвиток доріг, водогонів, освітлення і решту потреб. І це добре, що таке розуміння збоку орендарів є, як і усвідомлення, що сьогодні в умовах децентралізації громадам необхідно допомагати. Тепер вони бачать, куди конкретно йдуть їхні кошти і на що використовуються.

У цьому напрямку ми працюємо зі всіма і поступово наводимо в цьому лад. Це й не приватизовані присадибні земельні ділянки, за котрі люди не платили податки, загалом у ході ревізії нашого земельного банку виявляємо й інші моменти, що дає можливість наповнення бюджету. Вважаю, що наступного року усе, що пов’язано із землею, буде впорядковане і приведене до відповідності. Кожний квадратний метр землі має бути облікований, врахований і приносити громаді дохід у вигляді благоустрою території та поліпшення роботи соціальних закладів, загального добробуту.

-Яку з найбільш болючих проблем у громаді, як на вашу думку, вдалося вирішити з початку цього року, тобто, зняти її з порядку денного?

-Та вони усі болючі, і кожна потребує вирішення. У нас не буває так, що з вирішенням якоїсь однієї проблеми настає спокій. Щось уже робиться, а паралельно ще щось планується, там закінчив, а тут вже починаєш. Десь щось прорвало, впало, згоріло (не дай, Боже, звичайно) і вже слід робити поза чергою. Ось дуже багато виникло питань, коли піднялася ціна на газ. Це по нас вдарило досить жорстко, адже йдеться про опалення соціальних закладів – шкіл, садочків, медичних  і клубних закладів, бібліотек. Таких коштів ніхто не передбачував і не закладав у бюджет. Під кінець року фінансів завжди не вистачає, але ми дещо мобілізувалися, втиснулися у те, що в нас було, і в такий спосіб закрили питання по школах і садочках, вони будуть опалюватися.  Серед болючих і питання доріг, яке відразу не вирішити. Ще одна величезна проблема, що постала зо два роки тому – вода. Не всі населені пункти забезпечені питною водою, бо не мають водогони. Було навіть таке, що криниці пересохли, і ми влітку підвозили людям воду.

-Наближається храмове свято і день селища Глухівці. Що б ви хотіли побажати жителям?

-Насамперед, звичайно, міцного здоров’я, сімейної злагоди і благополуччя в кожну родину, божого благословення, щоб янгол-охоронець завжди був із вами й оберігав від усіх негараздів. Окремих слів подяки і побажань заслуговують наші захисники на Сході країни, які оберігають мирне небо і наш спокій. Нехай вони повертаються додому до родин живими й здоровими. По Глуховецькій громаді у різний час цей священний обов’язок виконали майже 200 чоловік. Ми намагаємось усіляко допомагати цим людям, бо вони цього заслужили.

Юрій ЧОРНИЙ 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені