«Живу в промінні сонця…»

(До 75- річчя заслуженого працівника культури України  Миколи  Омелянчика)

В моєму  домі, на моїм подвір’ї

Час невблаганно міряє дистанції…

Ось і прийшло до мене надвечір’я,

І я – король без права коронації.

Биндюжником я був і королем,

Згинався низько і злітав під хмари,

Голгофу бачив я і споглядав Едем,

Отруту пив і знав нектару чари.

Ікара з юних літ боготворив,

Він був безстрашним – мужній син Дедала!

З Ікаром в серці я життя прожив,

І Аріадна путь мені вказала.

Не був бездушним, не топтав квіток,

Не знав ненависті і заздрощів отруту,

Кохав найкращу із усіх жінок,

І до улюбленої справи був прикутий.

Не обпалило сонце крил мені –

Ось саме тут з Ікаром ми не схожі:

Живу в промінні сонця, не в імлі –

І Бог мені в усьому допоможе!

                                                          (Микола Омелянчик)

Цими листопадовими днями в родинному колі та в оточенні найближчих друзів свій 75-й день народження відсвяткував заслужений працівник культури України, відмінник народної освіти України – Микола Іванович Омелянчик – педагог із 50-річним стажем роботи, ветеран спорту, людина цікава та неординарна, життєву дорогу якої доля вистелила  однаковою мірою і квітами, і тернами.

45 років разом

У свої неповні 15 років, коли батько залишив сім’ю, юнак став господарем дому і годувальником для чотирьох молодших братів і сестер, залишивши навчання у школі після восьмого класу (а був відмінником!) і почав працювати у колгоспі вантажником. Надовго залишив про себе пам’ять у рідному Слободищі: до цього часу буяє зеленню і дарує плоди перехожим горіхова алея при в’їзді у село, котра була посаджена за  Миколиною ініціативою і під його  керівництвом; зелений сквер, у якому багато років потопала сільська школа, теж закладений при його активній участі; стадіон у центрі села був обладнаний та почав функціонувати в результаті його трудової ініціативи.

Не дивно, що здоровий максималізм хлопця був помічений, і йому запропонували викладати співи та малювання у рідній школі, адже на той час він добре  грав на баяні. Саме це уміння у поєднанні з природними організаторськими здібностями дало йому можливість поєднувати педагогічну діяльність із виконанням обов’язків художнього керівника сільського клубу  та інструктора по спорту на громадських засадах.

Студентом музично-педагогічного факультету Вінницького  педінституту імені Миколи Островського юнак став у той рік, коли найменший брат закінчив школу. Миколині колеги по роботі були вражені тим, що хлопець вступив  до інституту на стаціонарну форму навчання. Всі були переконані, що у його ситуації це фінансово нереально. Та новоспечений студент не лише самотужки давав собі раду, заробляючи у студентських будівельних загонах кошти на прожиття, а й матеріально допомагав матері. У 1972 році Микола Омелянчик як командир студентського будівельного загону був нагороджений Почесною Грамотою та нагрудним знаком ЦК ВЛКСМ.

  У 1974 році Микола закінчив музично-педагогічний факультет Вінницького педінституту. По  завершенні навчання разом із дипломом по основній спеціалізації йому було вручено документ на право викладання фізичної культури у середній школі, оскільки він був на той час спортсменом-розрядником чи не з двох десятків видів спорту, а також присвоєно три перших суддівських категорії по футболу, волейболу та хокею з шайбою.

Ще на першому курсі інституту хлопець став відвідувати гуртки народного та бального танців. Захоплення цим прекрасним видом мистецтва, що є чарівним місточком між спортом та музикою, поза сумнівом, творило з юнака професіонала, бо ж не просто так у 1974 році він став дипломантом республіканського конкурсу  бальних танців! У свої студентські роки Микола ніколи не мав вільного часу – він був зайнятий громадськими справами, участю у спортивних секціях, організовував і формував літні студентські будівельні загони, завжди був у числі організаторів дозвілля студентів групи і факультету. Без нього було неможливо уявити підготовку до зустрічей Нового року,  святкувань 8 Березня, пам’ятних весняних маївок у П’ятничанському лісі.

Студентські роки промайнули журавлями. 1974 рік.  Микола Іванович Омелянчик – викладач музики по класу баяна Немирівського педучилища.

В атмосферу прославленого на всю Україну цього педагогічного закладу новий колега вписався прекрасно. Щирий, відвертий, але знав собі ціну. Ні, він не був зарозумілим, але поряд із ним люди, здавалося, ставали вимогливішими до себе. Його любили студенти, а він витримував дистанцію і приязно – рівно ставився до всіх, свої знання та вміння намагався передати цікаво, легко, без моралізаторства і нудних повчань.

Спеціалістом він був бездоганним. А ще ж гарно, професійно танцював,  вільно тримався на сцені, і не дивно, що у перший рік роботи молодий викладач, крім уроків музінструменту, вів заняття ритміки та хореографії, керував гуртком бальних танців. Сам був солістом загальноучилищного хору та дівочого ансамблю «Подолянка». А  які чудові вечори готував він зі своєю групою, які вони були продумані, різножанрові, цікаві і змістовні! У процесі підготовки таких концертів для досягнення сценічного ефекту викладач не зупинявся ні перед чим – він міг діставати Бог зна де контрабас чи бас-баян для одного інструментального номера і за кілька занять навчити студентів «своєї» групи володіти цими інструментами, чи запросити свою партнершу по бальних танцях з педагогічного інституту для ефектного танго чи румби в концерті, за який він відповідав… І попри все, він був високопрофесійним викладачем, доброзичливим колегою, незарозумілим, неконфліктним, ладив з усіма (а в закладі лише викладачів музики було 36!). Він вигідно відрізнявся від багатьох своєю галантністю, елегантністю та інтелігентністю.

Доля, за всіма ознаками, посміхалася молодому чоловікові, і всім здавалося, що він – її улюбленець.

Напевно, так би воно і було, і Микола Іванович «купався» б у цілком заслуженому душевному (і не лише!)  комфорті, якби у перший рік його роботи у педучилищі на другому курсі шкільного відділення не здобувала свою майбутню професію Таня Шрамко. За словами її подруги Наталі Бабій: «Їхнє кохання народилось і розквітало на моїх очах. Все було надзвичайно гарно, тривожно і… важко. Мало хто вірив (навіть я!), що вони вистоять… Те, що вони пережили і пройшли, можна здолати тільки завдяки великому справжньому коханню і позиції, насамперед, Миколи Івановича!  Він дуже, я б сказала, обережно готував Таню стати його дружиною. Вона була наївною дівчиною, надзвичайно слухняною і правильною. І раптом – таке! Мало того, що він значно старший, та ще й викладач! Кошмар! Мене на різних рівнях допитували про їх «непристойний» зв’язок, а я не могла ніяк зрозуміти, в чому справа, яке кому діло, адже обоє вели себе гідно  і шляхетно, нікому не «зривали очей» – у Немирові їх разом ніхто ніколи не бачив («…не дай Бог – студентка і викладач, як же ми виховувати будем?!!»). Саме тому гуляли вони по Немирову опівночі, після того, як Таня добросовісно підготувалася до занять (а вчилася вона легко й успішно) і навіть виспалася. А час від часу її чекав номер люкс у готелі «Південний Буг», запалені свічки у розкішному канделябрі, торт, шампанське і коханий… Кожна з нас про таке лише мріяла…

Тоді я хвилювалася за них, а потім зрозуміла, що їм заздрили, і заздрили по-чорному. Хотіли втоптати у багнюку те велике, на що самі не були здатні».

Ця пара переборола усі перешкоди, поставлені їм їхніми долями: безцеремонне втручання «власть імущих» у їхнє особисте життя, вимушені зміни місць проживання… А може, це і на краще, бо при іншій життєвій розкладці не пишалися б надзвичайно талановитим викладачем та вихователем студентів колеги Миколи Івановича у Корсунь-Шевченківському педучилищі, яке прихистило молоду подружню пару; не засвітилася б на всю Черкащину художня самодіяльність жителів села Шабастівки Монастирищенського району. (До речі, 1980 року – в рік народження сина, за активну спортивно-масову роботу з молоддю наш невгамовний герой був премійований путівкою на ХХІІ Олімпійські ігри у Москві); не засяяли б ясною зорею над рідною Іллінеччиною приховані таланти закоханих у рідну землю трудівників мальовничого села Городок, які мало не щовечора після трудового дня поспішали  до Палацу культури, де його художній керівник проводив репетиції з самодіяльними акторами, котрі під його керівництвом на концертах представляли усе розмаїття сценічних жанрів. Коли ж усе вже було відпрацьовано, Омелянчики залишалися на сцені удвох, щоб відшліфувати нюанси необхідних для найближчого концерту бальних танців. А вдома, під   казку Таниної бабусі Зіни, мирно засинали без своїх невгамовних тата і мами п’ятирічна Оксанка і дворічний Іванко. Варто додати що і у Шабастівці, і у Городку Микола Іванович не лише цікаво та успішно викладав музику та співи у школах, але й навчав школярів гри на різних музичних інструментах.

Мудра та розважлива доля виводила свого підопічного вчителя, вихователя, музиканта, композитора, поета (так, в його творчому доробку чимало музичних та поетичних творів!) на круги своя – впевнено та владно повертала туди, звідки й починалася успішна викладацька діяльність Миколи Івановича – Вінницьке педагогічне училище, адже Немирівське педучилище за цей час змінило своє місцезнаходження, де, маючи від природи високий талант, щедру і щиру душу, – все віддав своїм студентам, виховуючи, навчаючи їх та розвиваючи естетично.  Всі його колеги відзначають, що він є і залишається уособленням справжнього українця, що є людиною дотепною, пунктуальною і відповідальною, що має творчу натуру; це людина дуже обов’язкова і така, що завжди готова виручити, прийти на допомогу. Саме цьому він  вчив своїх студентів, тому що педагог, за його переконаннями, не має права бути блідим, безхребетним та пасивним. Учитель – це, найперше, – особистість, яка повинна бути прикладом і вести за собою; він просто не має права занурювати свою душу у спокій.

Шістнадцять років Микола Іванович був незмінним керівником дівочого вокального ансамблю «Веселка». Ансамбль отримав звання «народний» одним із перших у педучилищі.

За довгі роки роботи з «Веселкою» він виховав сотні студенток, які понесли у школи, дитячі дошкільні заклади високий дух української пісні та слова. Плідна співпраця єднала Миколу Омелянчика – хормейстра славетного хору товариства «Просвіта» з керівниками провідних професійних хорових колективів нашої держави: Героєм України, народним артистом України, академіком Анатолієм Авдієвським – художнім керівником Національного заслуженого академічного народного хору імені Григорія Верьовки; Іваном Сльотою – народним артистом України, професором, художнім керівником ансамблю пісні й танцю «Льонок» Житомирської обласної філармонії; Анатолієм Пашкевичем – художнім керівником Черкаського народного хору; Олександром Стадником – керівником Волинського народного хору; Віталієм Газінським – народним артистом України, професором, керівником камерного хору «Вінниця».

Родина Омелянчиків збільшилася. Тендітна донька Оксана – сімейний лікар та мужній син Іван – професійний спортсмен, володар Кубка світу з кікбоксингу, майстер спорту міжнародного класу, порадували дідуся та бабусю онуками. Для всіх них, найрідніших, для багатьох своїх колег, сотень вихованців Микола Іванович Омелянчик  завжди буде яскравою зіркою, до якої манить і яку хочеться наслідувати. З роси і води Вам, шановний Миколо Івановичу! Многая літа!

Тетяна ЯКОВЕНКО

заслужений працівник культури України

На фото: Микола Іванович Омелянчик

45 років разом

Хормейстер хору «Просвіта»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені