Врятував батьківські дерева

Є села, як і люди, до яких у мене найтепліше ставлення. Такою, зокрема, завжди залишається Бугаївка – одні із східних воріт Вінниччини. Це село належить у нашій області до найбільш постраждалих від радянської влади. Судіть самі: був тут цукрозавод, сюди прокладалась залізниця, вже навіть спорудили станційне приміщення, але оскільки прихід у село криваво-червоних головорізів робітники сприйняли без особливого захоплення, підприємство нова влада ліквідувала ще до завершення громадянської війни, а в часи репресій  знищила тут рекордну в районі  кількість людей. Ось чому воно виглядало дуже своєрідно і згодом втрапило до розряду бригадних та неперспективних.

На жаль, і в перші роки незалежності України, коли Оратівський район намагалися зробити однією  великою отарою – новоспечений керівник у порушення Конституції і низки законів України прямим тестом заявляв, що лише він, а більше ніхто не має права балотуватися під час прямих виборів очільника району, одній Бугаївці вистачило сміливості висунути альтернативну кандидатуру й зазнати переслідувань, про що наша газета розповіла у травні 1994-го в публікації «Бугаївку беруть за горло». І хто очолив село у тій непростій боротьбі?

То були брати  Олександр і Василь Гецки – сини героя моїх кількох публікацій Антона Михайловича. Ще в часи належності до нероз’єднаного величезного Іллінецького району він завжди залишався одним із найкращих бригадирів садово-городніх бригад. Його досвід у поширенні нових культур, загартуванні рослин та вирощуванні екологічно чистої продукції використовувався серед колег. А згодом Антон Гецько і вдома облаштував рідкісну на той час у селах теплицю, наприкінці весни вже мав чимало всілякої городини, і на городі та в саду запроваджував усілякі новації, які я залюбки висвітлював. Особливо гарним ріс у нього кущ лимоннику китайського – один з лише кількох на весь район. Немає серед нас вже, на жаль, Михайловича, але чи зберігся той знаменитий майже півстолітній кущ?

Наприкінці минулого року проїздив на столицю і не втримався, аби не повернути до знайомого обійстя, де нині мешкає старший син Олександр. Свого часу він на Донбасі починав рядовим робітником на відомій з 1878 року шахті «Кочегарка», здобувши вищу освіту, обіймав низку керівних посад, але потім з дружиною Аллою Анатоліївною, тамтешньою уродженкою, перебрався до Бугаївки. Працював у районній раді, а згодом – сільським головою в Якимівці, до складу сільради якої входило і його рідне село. Що стосується молодшого брата Василя, то він тут сформував успішне ПСП «Бугаївське», багато зробив для соціально-культурного розвитку Бугаївки.

Виявилось, що до Олександра Антоновича я заїхав недарма.  Прогулюючись з ним невеличким старішим садом, де колись не раз спілкувались з Антоном Михайловичем, звернув увагу на відроджені вже немолоді дерева. Запитую господаря про них.

– Як бачите, нижче хати у нас немалий сучасний садок, – говорить він. – Там достатньо фруктових дерев найсучасніших високоякісних сортів. Але нам хотілося зберегти саме батьківські – і кальвіль сніговий, і ранет Симиренка… Насамперед – як пам’ять про дорогу нам людину.

Спершу омолодив ці дерева шляхом обрізання. Потім ретельно вичистив дуплисті місця, заповнивши їх сумішшю коров’яку, глини, мідного купоросу і вапнякової води, а зверху кожне таке дупло заробив цементним розчином. Згодом ті «пломби», можливо,  доведеться міняти, щоб дятли їх по-новому не роздовбували. У результаті  маємо дерева, які і виглядають не настільки печально, як раніше, і родять нормально…

Микола КАВУН

На знімках: Біля того лимоннику; Якісно «запломбовані» яблуні

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені