Обличчя оборони

Плануючи своє вторгнення в Україну, Путін знав, що у військовому плані Росія перевершує Україну. Він знав, що НАТО не надішле війська на допомогу Україні. Він знав, що європейська залежність від російської нафти та газу змусить багато країн  вагатися щодо накладення жорстких санкцій. Ґрунтуючись на цих загальновідомих фактах, його план полягав у тому, щоб жорстко та швидко атакувати Україну, обезголовити її уряд, встановити маріонетковий режим у Києві та пережити західні санкції. Проте він зовсім не взяв до уваги одвічну українську ментальність об’єднуватись у час нищівної для нації небезпеки втратити свою державність.

На одній з околиць Вінниці при в’їзді кілька днів тому нашвидкуруч було облаштовано дещо примітивний за своєю міццю і боєздатністю блокпост. Щонайменше, від чого він міг захистити – це від куль автоматичної стрілецької зброї. Але таким він був лише у перший день, коли споруджувався поспіхом. Сьогодні ж завдяки зусиллям місцевого люду, що мешкає неподалік, цей один із тисяч нині острівців колективної оборони перетворився на форпост, що здатен протистояти навіть техніці окупанта. Люди облаштовували його, хто як міг. У когось виявилися поліетиленові мішки, звідкілясь з’явився пісок, хтось підсобив дошками й дерев’яними щитами. Притягнули навіть залізобетонні блоки. Інші, поки кипіла робота, готували і підносили гарячі напої та нехитрі домашні страви – млинці, оладки і навіть вареники. Цікавлюся, що спонукало їх до цього.

Петро Осадчук, вчитель місцевої у мікрорайоні школи:

-Щоб захищати країну — треба мати зброю. Тому й пішов в тероборону. Це найпростіший, найшвидший і цілком законний спосіб отримати бойову вогнепальну зброю. Гарну вогнепальну зброю. Українці неймовірні. Збройні сили неймовірні. Це Майдан, але в сто разів сильніший. В усіх планах.

Війна точно закінчиться перемогою. Зараз питання лише в тому, наскільки сильною та остаточною буде ця перемога, і яку ціну ми за неї змушені будемо заплатити. Але ми готові до цього.

Борис Тарасюк, пенсіонер, колишній службовець правоохоронних органів:

-Це моя рідна земля. Тут живуть мої діти, мої близькі, мої друзі, тож я вважаю своїм обов’язком захищати її. Позаяк я вмію користуватися стрілецькою зброєю, вважаю, що це обов’язок кожного чоловіка, громадянина — робити те, що він може, на тій чи іншій ділянці. Зараз ділянка збройного спротиву чекає і на мене. Я до цього готовий внутрішньо і, сподіваюсь, навіть професійно. Саме тому беру участь у збройному захисті країни.

У перші дні війни вразила консолідація нації. Такого не було ще ніколи. Це просто вікопомний момент в історії української нації. Ми мусимо відстояти і захистити країну, вигнати окупанта з нашої землі.

Ультиматуми росіян не можна розглядати в жодному разі. Сподіваюсь, що світовому співтовариству стане розуму змусити агресора зупинитися. Наш обов’язок – завдати ворогу стільки втрат, скільки він ще ніколи не зазнавав. Тільки так він зрозуміє, куди прийшов і з ким зв’язався. Тож обов’язок кожного — знищити стільки ворогів, скільки ти здатен. Хто як може, в будь-який спосіб.

Павло Лисицький, підприємець:

-З першого дня я не збирався покидати Вінницю. Щоправда, відвіз дружину й дітей до батьків неподалік. Тут моя домівка. Я точно не хочу евакуюватися. По-друге, щоб уникати стресу — потрібно чітко розуміти, що робити. В теробороні є командир, тож я виконую його накази, а він виконує накази свого командира, і це зменшує рівень стресу. Якщо людина не має усвідомлення, де вона може бути корисною — їй потрібен начальник, який говоритиме: «Від тебе максимальна користь буде ось тут».

Мене вразило, що росіяни таки поперлися. Я думав, що вони побряцають своїм залізом і підуть геть. Вразило, що вони пішли на реальне вторгнення, що спрямували ракети на всю Україну. А ще більше вразило, як потужно стали на захист українці. Я був на Майдані й бачив, як там усе відбувалося. Українці — така специфічна нація, яка, доки нічого не загрожує, постійно «чубиться» одне з одним. Мабуть, Путін сподівався на це і цього разу. Але коли нам щось загрожує — стаємо як моноліт. Мене завжди це вражає.

Вражає те, що битися готова величезна кількість людей. Росіяни геть не розуміють нашу ментальність: вони звикли, що їх б’ють — вони тікають. А наші люди чинять інакше: нас б’ють — ми б’ємо у відповідь. І чим сильніше б’ють, тим сильніше б’ємося. Щоб нас перемогти — треба знищити всіх.

На переговори з ворогом, звичайно, треба йти: саме вони визначають, коли все закінчиться. Але питання в тому, з якою позицією прийти на переговори. Путін хоче, щоб ми мали слабку позицію: Київ оточено, всі міста захоплено, урядовий квартал зруйновано, і ми виконаємо будь-який ультиматум. А от якщо ми вийдемо на переговори, коли жодне місто не захоплене, більшість із них деблоковані, тисячі росіян вбиті, а сотні й тисячі одиниць російської техніки знищено — тоді ми скажемо: давайте вже завершувати все це. Ми можемо продовжувати вас вбивати, але нам уже набридло. Ось це — сильна позиція.

У будь-якому разі кожна війна закінчується переговорами. На жаль, ми не зможемо зробити так, щоб Москва капітулювала — проте можемо зробити так, що вони тут зазнали таких втрат, що в них зламається або економіка, або режим, або геть усе, і вони самі вирішать, що слід із цим зав’язувати.

Петро Боднар, різноробочий одного з підприємств мікрорайону:

-Я все своє життя працював задля того, щоб поставити на ноги своїх дітей, забезпечити в родині достаток і благополуччя. Але в мою хату вдерся ворог і хоче все це знищити. Тому сьогодні – це той день, коли кожен свідомий чоловік має взяти зброю і захищати країну.

Як і всіх мене вразила підступність Росії. Я до останнього не думав, що вони нападуть. А ще вразило, як багато людей зараз формують тероборону — просто безліч людей. Дружини й дочки ідуть робити коктейлі Молотова, а інструкторами з коктейлів виступають поліцейські! Ці речі мене просто вражають. Я вже не говорю про подвиги наших Збройних Сил. Я впевнений, що ми вистоїмо і переможемо Росію. Про жодні ультиматуми від Росії навіть не хочу чути. Росіян треба просто перемогти, жорстко перемогти. І ми це можемо зробити.

Чим усе закінчиться? Я думаю, їхні наміри вже захлинулися. Позавчора ми чекали на них у Києві, вчора ми цілий день чекали на них у Києві. Вони не можуть дійти. Зараз роблять якісь перегрупування. Але ми їх зустрінемо – і ЗСУ, і ми. Ось тоді й закінчиться російсько-українська війна. Вони захлинулися, а ми допоможемо їм впокоїтися.

Дмитро Кульчицький,  до війни – працівник служби охорони в супермаркеті:

-Батьківщина в небезпеці, тому й пішов у тероборону. Першою реакцією після початку війни було заціпеніння — власне, це звичайна реакція людини. Але за кілька годин здоровий глузд переміг, і я одразу вирішив приєднатися до тероборони. Спершу людей було небагато — в більшості був шок. Але невдовзі бажаючих взяти до рук зброю було не злічити.

На мирні переговори треба буде йти тільки в тому разі, якщо ми досягнемо всіх наших військових цілей. Наразі всі вони цілком досяжні. А ультиматум Путіна — це безвихідь. Якщо проаналізувати його промови протягом тижня – побачимо, що від бравади він перейшов до ультиматумів. Людиною керує страх, і ультиматум — це прояв його слабкості. Якби він був сильним, він би не змінював риторику і тактику ведення війни. Я вважаю це проявом його внутрішнього страху від того, що відбувається в Україні. Він не очікував на такий перебіг подій, тоді як ми чітко виконуємо свої військові завдання.

Підготував Юрій ЧОРНИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені