На Лютізькому плацдармі

 (Від фашистів до рашистів)

Призив на війну Василь сприйняв, як і належить чоловікові – з тривогою про родину і необхідністю захистити їх та державу.

Нервував не занадто, бо уже воював у 2015-2016-х роках. Правда, використали його тоді за цивільним фахом як електрика, і на «передок» не попав.

Цього разу військкомат призвав за військовим фахом як сапера. Спеціальність не з легких… Та й типи мін і боєприпасів помінялися. Кожна зустріч із ними – це двобій зі смертю.

Формування команд і відправка в підрозділи при постійному сум’ятті і невідомості. Дорогою до Києва зустріли суцільні колони біженців. Страх перед війною гнав людей у невідомість в надії знайти безпечне від бомб місце. Військовій колоні доводилось пробиватися через цей хаотичний клубок страху. Деколи звільняли собі дорогу, погрожуючи зброєю.

Привезли на плацдарм біля Лютежа.

Якийсь історичний абсурд… Майже 80 років назад у цьому місці 1943 року Ватутін з Жуковим погнали солдатів, з яких майже 70% були українці, форсувати Дніпро. Без плавзасобів, без зброї… Під німецькі кулемети з правого берега… Загинуло від 500 тисяч до мільйона…

Як потім сказав Жуков: «Утонут, так утонут. Меньше хохлов будєм висилать в Магадан».

Тепер на правому березі Дніпра Київ обстрілюють рашисти. Онуки Ватутіна та Жукова.

Коли підрозділ вивели на позиції і кожен викопав собі окоп, пусте хвилювання як рукою зняло… До цього тебе везли, одягали, озброювали, і ти, як заведений, ходив, бігав, одягався, покірний чужим наказам. А тут ти сам собі господар… Ти на просіці вздовж ЛЕП, а попереду ліс і невідомість.

Попереду вороги…

Прохолодна березнева ніч не сприяє дрімоті, а величезний яскравий місяць висвітлював найменші горбочки й кущики попереду. Тихо, аж у вухах дзвенить. Сторожко дослухався до звуків навколо: як-не-як, вперше в дозорі…І місце незнайоме.

Декілька разів по лісі щось пробігало, натягуючи нерви дозорця, як струни. Тихо… Лише місяць дурносміхом поглядає на тебе згори… Весело йому…

Організм зібрався одним оком задрімати, як пролунали два сильні вибухи… Василь пересмикнув затвор АКМа і почав вишукувати очима нападників, але нічого більше не тривожило ніч…

Наступного дня в кінці просіки Василь побачив зграю воронів, яка кружляла на одному місці. Коли й третього дня вороння хороводилось над лісом, то це наводило на певні думки… Василь доповів комвзводу про свої спостереження і попросив дати дозвіл на перевірку того місця. Отримавши дозвіл, Василь і двоє бійців, узявши причандалля саперів, пішли в напрямку «воронячої дискотеки»

Пройшовши метрів п’ятсот, побачили купу воронів- стерв’ятників, які копошилися на поляні. Побачивши людей, ворони зі злісним карканням здійнялися в повітря. Бійці здалеку побачили розкидану землю з чорної вирви, біля якої лежало три трупи… Двох людей і борсука… Хто першим підірвався на міні, невідомо… Та й неважливо уже…

Обережно перевіряючи землю перед собою щупами та міношукачами, бійці підійшли до постраждалих. Тіла іще були цілі, але очі ворони уже виклювали.

Це були люди з нашивками армії рашистів. В одного була гвинтівка СВД з потужним прицілом (мабуть, тепловізорним), а в іншого – АКМ і вогнемет «Шмель»

Очевидно, снайперська пара шукала місце для бойової позиції, а знайшли драбину до пекла. Коли «специ» забрали «копчених» рашистів, сапери відновили міну-пастку, яка врятувала життя не одному нашому хлопцеві від снайперської кулі. Добавили іще декілька своїх мін-розтяжок… Вони не сплять, їсти не просять, а рашистів косять.

Коли від Києва прогнали ординську наволоч, Василь зі своєю командою поздіймали «секретки», щоб наші бійці чи жителі цих місць не стали здобиччю воронів-стерв’ятників.

А скільком хитромудрим ворожим мінам довелося виривати «отруйні зуби»!? Їх залишили окупанти після спішного драпу з-під столиці.

І кожна міна – це смерть… З нею на «ти» розмовляти не можна… Лише обережно і на «ви»…

Тому що сапер помиляється лише один раз…

Петро ВОЙТ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені