Нація справжніх

Це було красиве кохання: квіти, цукерки, прогулянки на природу, читання поезії, світ дивовижної музики. Скажете, банально, звично? Ні, щось було між ними особливе, космічне: оте найніжніше стискання рук, бережливі обійми, щирість, готовність вічно жити заради одне одного.

Та сталося так, що мирна країна піднялася на новий супротив – Революцію Гідності.  Тоді на  київський Майдан вийшла нескорена молодь, щоб захистити своє майбутнє, свій європейський вибір. У них стріляли, їх зупиняли… Та дух народу виявився титанічним, достойним славних предків-козаків.

 Був серед повстанців і Євген… Потім хлопець воював на Донбасі, де було найважче, але він не міг сидіти склавши руки, коли його землю забирали ненаситні росіяни. Там він втратив обидві ноги.

Коли ж молодик  розплющив у госпіталі очі, біля нього була його Наталка. Вона цілувала йому руки, витирала свої неслухняні сльози і молитовно шепотіла:

   – Слава Богу, живий! Усе буде добре.

  Їхній шлюб зареєстрували у палаті, де пахнуло йодом, болем і кров’ю. Євген навіть не питав у дівчини, чи добре вона подумала про шлюб, чи не жалкуватиме про свій вибір: він добре знав кохану.

  Майже цілодобово працював Євген над собою, не скаржачись ні на що. Уся країна збирала чоловікові кошти на сучасні протези. Нарешті придбали їх, і Євген  без обох ніг навчився ходити, брав активну участь у спортивних змаганнях паралімпійців. Не завжди перемагав, але щиро вмів радіти за успіхи інших, пишався духом українських незламних бійців.

  У сім’ї Євгена й Наталки народився син – і раділо подружжя найменшим  успіхам і кожному дню життя, що не стало для них буденним.

  А вранці-раненько 24 лютого Україна прокинулась од ракетних обстрілів Києва, Харкова… Горіла земля. І ніяк не можна було усвідомити, що в 21 столітті таке могло статися. Нібито розуміли, що від росії добра марно чекати, але що можна просто прийти вбивати цілий народ, нищити все, створене людською працею, – не вкладалося ні в голову, ні в серце…

   І коли впали на землю перші голови храмів і загарбники розіп’яли груди школам, дитячим садочкам, Євген особливо ніжно, з тривогою обійняв дружину:

  – Сонечко, моя єдина любове, тобі й сину тут не можна залишатися.

  – Євгене…

– Послухай, часу мало. Я відвезу вас подалі звідси, а коли все буде добре,  – чоловік глибоко зітхнув і сумно усміхнувся, – ви повернетесь додому.

– А ти?..

– Хіба ж я не чоловік, не такий, як усі українські чоловіки? А поглянь мені в очі,  – Євген узяв у згрубілі свої долоні обличчя дружини. – Ти ж сама завжди радила не дозволяти думати про… мої вади.

  Чоловік одвіз сім’ю до Львова, а сам повернувся в місто. Буча, зчорніла, огненна, дивилась в обличчя містян: «Я вірю у вас, вірю…»

  Євген  у військкоматі наполіг видати йому зброю і зразу ж став у перші ряди захисників Бучанської територіальної оборони.

– Нічого, брати,  – повторював,  – прорвемося. «Хто з мечем прийшов, од меча й загине». Скільки століть тому це сказано? А на всі віки! Розіб’ємо гадів так, що більше сюди не полізуть.

– Сьомому поколінню закажуть,  – оптимістично додав товариш Євгена.

  …Першим, хто загинув, захищаючи рідну Бучу,  був Євген. Він підірвався на міні. Коли його тіло забирали побратими, на обличчі чоловіка завмерла світла посмішка, він ще дихав:

– Ми переможемо, хлопці. Зі мною все добре…

  То були його останні слова.  А далі було пекло: у місто ввійшли окупанти, рівняючи все з землею. Нищили церкви, житлові будинки, школи… Грабували, вбивали мирних жителів, гвалтували дітей, вагітних жінок, бабусь… Потім, знесиленим і розіп’ятим, зав’язували жертвам  руки за спину і розстрілювали…

  Євгена поховали за два місяці. Пізніше, за тиждень після поховання, у визволене від окупантів  місто повернулася дружина з сином. Вони йшли вулицею від зруйнованого свого будинку з військовими, містянами. З квітами для Євгена і прапорами.

  А біля могили зупинились. І тиша впала. Схилилася над хрестом удова, по-жіночи заплакала:

  – Уперше не дотримав слова – не вижив.

  – Дотримав,  – торкнувся плеча жінки побратим Євгена, – він сказав, що ми переможемо, відвоюємо землю нашу, і народ наш буде вільним, щасливим у мирній великій державі.

  До шестирічного Павлика підійшов офіцер, схилився на коліна перед дитиною і простягнув сину Героя український прапор:

– Це тобі. Цим знаменом був накритий твій тато, коли… його ховали.

Хлопчик поцілував прапор і міцно притиснув його до серця. Він старався не плакати.

  Над землею високо піднялося втомлене сонце. Воно бачило згарища, стерті з лиця землі українські міста, села, тисячі вбитих мирних людей, які вже на свіжих згарищах відбудовували життя, ховали загиблих і свято вірили в перемогу. Знесилені, вбиті й воскреслі, вони робили все, щоб жила Україна – незалежна і сильна; вони невтомно працювали, щоб завтра був новий день  і щоб  ніколи не втомлювалось сонце, як цей великий народ, що так уміє любити, вірити і самовіддано боротися за своє майбутнє. 

Анжела ВЕРЕМІЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені