Війна косила покосами…

Війна – це такий страшний поріг, об який спіткнулися в роки Другої світової мільйони людей. Спіткнулись, щоб уже ніколи не встати.

У мешканців села Трибусівка Филимона Кисільова та його дружини Ірини Федорівни було чотири сини.

Андрій – найстарший – 1913 року. Його відразу ж на другий день, як почалась проклята війна, забрали до війська, а за ним брата Федора – 1917 року народження.

А ще подружжя Кисільових мали два менших сини та дві доньки. Думали, що, може, Бог вбереже їх обох.

Скільки писалося в газетах, скільки «колотилося» і «бамкало» в країні, що «своєї землі не віддамо». А супостата, вірили люди, «будемо бити на його території».

Нахвалялися, хизувалися непереможністю Червоної армії: і все це хвастовство і безцеремонне зазнайство було дуже схоже на якийсь масовий  наркотик. Яким присипляли чи одурманювали народ.

Про ту державну бундючність Филимон Кисільов часто згадував в червні 1941, коли по всіх обріях загриміли гармати, а на Київ посипалися бомби. Потім стало не до споминів – усе то залишилось лиш в пам’яті.

Задушило горе просте село Трибусівку: до хати звичайних сільських людей прийшли дві похоронки. Плакали всі в селі.

Старенький батько прикипів очима  до чорних звісток – і теж зчорнів, бідолаха. Лице ніби заклякло.

 Хотів бігти, кричати, ридати. По-дивному, по-дерев’яному якось переставляв свої вже немічні ноги, прислухався до ще страшнішої біди, про яку в родині ніхто ще не здогадувався.

А смертельно невідворотний вал котився та й котився, підминаючи під себе, маючи свій смисл. Безжальна хвиля накривала цю стареньку хатину і добивала батька.

У 1944 році полягли смертю героїв також  і молодші сини – Григорій та Роман.

– Божечки, за що така кара? За що? – голосила старенька мати Ірина Федорівна.  – Якби я знала, про таке безголов’я, позачиняла б усі вікна, підперла б ломакою ворота, позабивала б усі щілочки і шпарини в хаті. Тільки щоб ті ворота проти нещастя людського не йшли.

Батько страшенно схуднув, згорбився, в нього змінилася хода. У нього змінилася навіть мова, ніби до ніг йому хтось причепив чавунні кайдани і він ледве тягав їх.

 Односельці не впізнавали старого Филимона, так само, як він сам себе. Дивився ніби, але потухлий зір ковзав по обличчях колись ще знайомих людей і не доносив до пам’яті суті баченого.

І тоді Филимон від такого горя, що війна забрала його синів, збожеволів. Уже під кінець війни старенька мати  Ірина Федорівна щотижня просила сільську листоношу приносити їм листи до хати, бо може все-таки хтось є живий з її синочків.

Разом з листоношею рідні, усі гуртом, писали тексти синам, яких вже не було на цьому світі. На цих бентежних словах уся родина Кісільових, заходилася сльозами, і писання на фронт з часом припинялося.

Кожне вставляло слово і кожне схлипувало. Ірина Кісільова щоразу слинила хімічний олівець, а язик і губи зробилися вже сині від цього. А плечі її дрібно-дрібно здригалися. «Діти, Богом закликаю вас, бережіть себе там, на фронті, повертайтеся живими додому…»

Лист йшов із українського села на ту бойню криваву – густо скроплену слізьми. А робила та проста жінка і ніби радила: щоб її синочки, не висувалися з окопів, а були живими.

Одного дощового ранку вийшла старенька мати за хату в садок, який ще посадили сини перед відправкою на фронт, потішилася яблунями, грушами, обвела невидющим ходом хатину, дістала з кишені чотири похоронки своїх синів і гірко заплакала.  І раптом кинулася до найближчої яблуні і стала битися до неї головою об сухуватий стовбур.

До білої кістки розсікла лоба, кров залила лице, залила очі, одяг, руки. Так страшенно бідна плакала за своїми синами, що не повернулися з фронту.

Серцем відчувши біду, туди прийшли дочки. І не своїм голосом закричали.

– Мамо, мамочко, не робіть цього. Синів немає, а жити треба ще на цьому світі. Ми ваші дочки і онуки ваші, просимо, живіть ще. – Що ви взяли, мамо, собі у голову? Думаєте тільки вам тяжко? Подивіться, куди не кинься в селі, в кожній хаті біда і біднота. Подивіться на людей, треба ще жити, мамо, не плачте – світ утопився в горі!

Говорили дочки, плакали, благали матусю, та й допомогло. Вона подивилась на обох, обійняла їх і гірко заплакала.

Прожила,  мені казали люди, ще 10 років. Ще чекала з фронту синів. А коли прийшов час помирати, то проводжало її все село на кладовище.

Ех, тільки жити та й жити можна було б.  А навіщо жити на цій землі без синів? Люди приготували за селом могилу і поховали Ірину Федорівну Кисільову з усіма почестями.

 Її і досі пам’ятають в селі

Володимир БРЕНДУЛЯК

Студенянська громада,

Тульчинський район

На світлині: Ірина Кисільова в колі своїх дочок, онуків та зятя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені