Генерал Залужний – польськими очима

«Нижче – не мій текст, – пише наш постійний автор та дописувач Дмитро Дідковський. –  Це стаття Павла Смоленського про генерала Валерія Залужного, що була надрукована у Польщі у «Газеті виборчій». Мені здається цікавим, як бачать очільника оборони України зі сторони, з-за кордону. Зблизька Залужний виглядає гігантською постаттю. Виявляється, не тільки зблизька. Тож вашій увазі генерал Валерій Залужний очима поляків…»

«…Якби Мікеланджело на підставі публікацій в інтернеті мав створити скульптуру Залужного, то вийшло б поєднання Давида і Мойсея.

Російським очільникам не лізе в голову, що Валерій Залужний ніколи не служив у радянській армії, бо «без совєцьких погонів і гігантських кашкетів, круглих, як величезний пляцок, не може бути справжнього офіцера високого рангу». Так ще донедавна вважав і Володимир Путін, та й інші росіяни теж були переконані, що того «хохляцько-малоруського», ледве п’ятдесятирічного «солдатика» вони покладуть на «раз-два-три». Та не дійшли навіть до двох.

На практиці з’ясувалося, що совєцько-російський досвід разом з війною в Афганістані, дворазовим «умиротворенням» Чечні, війною в Грузії та наїздом на Крим і Донбас у 2014-му був даремним досвідом для російських  бовдурів,  порівняно з досвідом і майстерністю Залужного.

Що інтригує – зі справжньою війною він стикнувся, власне, на Донбасі внаслідок агресії таємничих «зелених чоловічків», а пізніше – регулярних кремлівських частин. Залужний, вважаймо, у якомусь сенсі програв ті поєдинки. Його кремлівські вороги виграли. Що з цього випливає? Нічого. Власне тільки, що Валерій Залужний дуже добре опрацював донбаські «лекції». Натомість російські вояки пробубоніли урок без жодних висновків.

Ну – і це також важливо – що український генерал не обкрадав своєї армії. Він вважав і надалі вважає, що в іншому випадку у військовій службі немає сенсу.

Залужний став героєм не тільки у медіа і між пересічними українцями, а  насамперед серед своїх підлеглих, тому що звичайного рядового шанує так само, як полковника. Цінує солдатські життя, що визнають всі, незважаючи на наявність втрат. Росіяни ж зробили ставку на гарматне м’ясо та головорізів, що брьохаються у багні у компанії зі злодіями та невдахами.

До того ж генерал не має козацької губи, як на стародавніх портретах та гравюрах, кирпатий ніс відрізняє його від величних отаманів: Мазепи, Сагайдачного або Кривоноса. На вигляд є скоріш ласкаво-добродушним череванем, хоча, з моменту вибуху війни, багато українців вважає, що свого часу у молодості він був красенем. Міг би носити хоч би оселедець, як носили славетні українські гетьмани, але чисто голить голову. А оскільки така мода панує у більшості армій світу, питань до такої «зачіски» немає. А можливо, – що природно для більш як п’ятдесятирічного віку – просто лисіє. Втім це йому ніяк не заважає.

Золотий медаліст з Новоград-Волинського

Народився Залужний у Новоград-Волинському, містечку, яке під час польсько-більшовицької війни перебувало під владою частин Пілсудського. Втім, згідно з договором 1920 року Новоград відходив совєтам, бо, зрештою, це якихось сто п’ятдесят кілометрів від Києва.

Народився він 1973 року у родині класово «правильній», бо робітничо-військовій. Вже в дитинстві хотів бути військовим. Виповнилось йому 18 років, коли зруйнувався Радянський Союз, а Україна оголосила Незалежність. Відтак, не мав шансів навіть «лизнути» воєнної науки у радянській редакції. Вчився в Інституті Сухопутних Військ Воєнної Академії в Одесі і в Академії Національної Оборони у Києві, де за успішність був відзначений золотою медаллю. Перш ніж очолити механізовану  бригаду, пройшов усі щаблі воєнної кар’єри. У 2014 році через кілька місяців після Революції Гідності, яка скинула з трону президента Віктора Януковича, закінчив освіту. Це  було вже після здачі Криму, а на Донбасі вже точилася справжня війна.

Для Валерія сумнівним задоволенням було спостерігати сюжети, що демонстрували всі телеканали світу, як українські офіцери з генералами та адміралами йшли до росіян з демонстрацією лояльності Москві через звичку підкорятися та  прагнучи понад усе повернутися зі всім українським народом під кремлівську владу.

Вихід з Дебальцевського котла

Символом зрадництва став адмірал Денис Березовський, який на наступний день після призначення головнокомандувачем українського флоту віддав честь (чи що там в нього було замість честі) зеленим чоловічкам Кремля, що захопили владу у Севастополі. Росія захопила Крим не тому, що була дуже потужною, а тому, що Україна була надто слабкою.

Українська армія на той момент була  неукомплектована та розосереджена. По всьому краю почали організовуватись мисливські загони самооборони, які подекуди підтримувались деякими олігархами, іноді від щирого серця, іноді тому, що путінська агресія починала шкодити їхнім інтересам.

Західний світ вирішив, що після анексії Криму та виникнення опереткових  республік на Луганщині і Донеччині врешті все заспокоїться, як під колишньою російською чи, скоріше, радянською парасолькою. Знову станеться така жадана нормалізація на Сході. Не було надто багато бажаючих, аби на Донбасі були вірні Україні війська, і лише мисливські батальйони боролися з регулярною кремлівською навалою.

Боролися до останньої краплі крові, як у Донецькому аеропорту або під Іловайськом. З усвідомленням, що цей етап війни програний, але натомість велика битва за Донбас буде тягнутися роками, навіть якщо світ повністю про неї забуде.

Валерій Залужний був на Донецькому фронті. Привів бригаду до Дебальцева, де українська армія понесла тяжкі втрати. Росія потирала руки і годувала наївних пропагандистською казкою, що Дебальцевський котел замкнули повсталі частини маріонеткових проросійських «республік» з Донецька та Луганська. А тим часом українці вели боротьбу з регулярною російською армією і шансів на успіх не мали. Сам вихід, з огляду на відсутність безпечних шляхів евакуації, виглядав мало не дивом. Загинуло близько 300 українських вояків, але було виведено і врятовано в 10 разів більше. А містечка з назвою Дебальцеве на мапі більше немає.

Результатом цієї поразки були Мінські угоди, підписані Петром Порошенком. Втім, як з’ясувалося, Росія не мала наміру їх виконувати.

«Не зустрічатимемо Росію квітами!»

Донбас кровоточив, а Захід довго не усвідомлював, що це не регіональний конфлікт, а увертюра до великої війни за незалежність України.

Залужний заслужив авторитет у армії, яка, в свою чергу, шкірою відчувала потребу у реформах. Офіцери отримували військовий  досвід на донецьких полях битв, а у перервах на відпочиноку від боїв на фронті опановували досвід НАТО на полігонах Західної України. Жодна армія світу не проходила ще настільки інтенсивного вишколу. Західні радники були шоковані швидкістю її модернізації та особливо – модернізації способу мислення. Повторювали висновок, що коли на початках після 2014 року стикалися з залишками  української армії, бачили перед собою армію, яка була більш совєцька, ніж російська, керована некомпетентними, часто корумпованими командирами. Через зовсім короткий час рівень вишколу сил спеціального призначення або повітряно-десантних ні на йоту не поступався американським чи британським підрозділам. Адмірал Березовський – символ зради – був призначений Путіним заступником командувача Чорноморського флоту – і багато інших подібних йому офіцерів поступово втрачав уяву про Українську армію.

Наголосимо – генерал Залужний отримав бойовий досвід на Донбасі. Добре розумів, що українська армія мусить навчитися вести сучасну війну згідно зі стандартами НАТО. Якби Українська армія поводилася згідно з правилами совєцько-російської тактики та стратегії, що виникла на Східному фронті у сорокових роках, а пізніше в Афганістані та Чехії, вона була б приречена на поразку, хоч ніхто і не вірив, що Росія має другу армію світу.

В той же час західні аналітики передбачали: якщо майбутня війна виглядатиме, як фронт 1943 року – виграє російська маса, чисельність армії, безжальність до цивільних та байдужість до життів власних солдатів.

Ще перед лютневим нападом генерал Залужний говорив, що багаторічна війна на Донбасі і військова співпраця із Заходом повинні були навести Кремль на думку, що при повномасштабній агресії їх зустрінуть 420 тисяч українських солдатів, де кожен без винятку командир вже дивився смерті в очі. Що існує рішучість не віддати ані крихти української землі! Що Збройні Сили України до бою готові.

Додавав, що українські солдати, територіальна оборона і цивільні готові зустріти ворога. Абсолютно безсумнівно, що росіян не вітатимуть з квітами і не будуть тікати. Адресував росіянам лише три слова: «Вітаємо в пеклі».

«Мої люди – це  не п’яні ідіоти»

Залужний воював, як і обіцяв: дрони для знищення російських колон з постачанням, атаки артилерії  на багатокілометрову глибину, диверсійні та партизанські групи для операцій на окупованих територіях. Воєнні теоретики та аналітики найкращого рівня роками про це говорили. Доказом українського героїзму стало дворазове успішне відбиття атаки на Гостомельський аеродром під Києвом, куди Путіним були спрямовані елітні десантні частини, оборона Харкова, змушення до відступу з Сумської області, і, на жаль, програна боротьба за «Азовсталь», що зв’язувала нападників багато тижнів.

Генерал з донбаського досвіду знав, що на фронті рішення не можуть приймати лише генерали, важлива ініціатива знизу, локальна оцінка сил ворога, до якої вищі командири часто не мають доступу, або мають, але не одразу. Він децентралізував управляння військами, що для росіян є чимось цілком незрозумілим. Вони висилають на передову десятки генералів, полковників та майорів, а вони – це результат майстерності української розвідки, партизанів, а також співпраці з електронними засобами спостереження – гинуть, і їх відспівують на урочистих похованнях десь під Москвою, Ленінградом або чеченським Грозним. Їх смерті приховують, що пасує моралі московських бойовиків ще  більшою мірою.   

Залужний має рацію, коли стверджує, що українська армія складається з молодих професійних солдатів, і багато хто з них має у своєму рюкзакові маршальський жезл:

– Це цілком інакші люди, не такі, як моє покоління, коли ми були лейтенантами. Скоро матимемо абсолютно іншу армію. Армію, де службовці знають іноземні мови, орієнтуються в електроніці, вміють користуватися можливостями, які дають комп’ютери. Добре знайомі з НАТО і проходили вишкіл на Заході. Розуміються на найновішій техніці. Наші сержанти – то не тряпчані старшини совєцького та російського війська, тупі і п’яні кретини. Наші воїни не є гарматним м’ясом, бо ніхто не має права використовувати їх у такій ролі. Вони вміють воювати, і кожен з них має настільки високу підготовку, що може носити офіцерські погони.

У досвід генерала не вірили найдосвідченіші знавці воєнної справи. Коли наприкінці минулого року західні розвідки були вже цілком впевнені, що Москва нападе на Україну, Києву давали декілька десятків годин, пророкували чергову після 2014 року поразку, ганебну капітуляцію та зміну влади на прокремлівських маріонеток. Планувалося, що керувати ними буде Віктор Янукович, який після  Революції Гідності втік до Росії під прикриттям російських  головорізів.

А треба було довіряти генералу Залужному. Волів би, щоб його компетентність визнали скоріше, ніж надали місце в топ-100 найвпливовіших людей світу, куди помістило його щорічне видання «Тайм».

Заскочити, вдарити у відповідь

З початку війни в Україні було відбито атаку на Київ російських добірних гвардійців та спецпризначенців (попри те, що втрачено частину східних та південних територій),  і прийшов час тактики «заскоч та бий у відповідь». Кремлівські командири, виховані на схемах Другої світової, не розуміли, що з цим робити. Згодилася зброя, що надходила з Заходу, якою вміє користуватись кожен солдат: протитанкові «джавеліни», зенітні «стінгери», польські «перуни» для боротьби з літаками та гелікоптерами.

Росіяни закладалися головою, що візьмуть Україну за декілька днів під аплодисменти місцевого населення. Байка про «українських нацистів», що тероризують цивільне населення, прижилася у військах агресора. Натомість виявилось, що ані українці не хочуть бути під кремлівським чоботом, ані військо, ані територіальна оборона, ані партизани навіть думки не припускають про капітуляцію.

Залужний отримав титул «залізного генерала». А такі прізвиська дарма не дають. У перші години агресії могло статися що завгодно, розглядалися багато варіантів розвитку ситуації, і кожен наступний був гірший за попередній.  Серйозні люди у Києві пам’ятали поразку 2014 року. Залужний переконував, що впорається. Президент Зеленський на весь світ став іконою боротьби за незалежність і демократичні цінності.

 Залужний, якого сьогодні запрошують через інтернет на найавторитетніші форуми НАТО, підтвердив, що Зеленський з великим успіхом грає найважливішу роль свого життя. Сам твердо відмовляється від інтерв’ю, не лізе до телекамер. Носить польовий однострій, а якщо в інтернеті з’являються його фото, то з лінії фронту.

«Добрий» генерал і «злий» генерал

Український комік Єгор Крутоголов цілком серйозно заявив: «Якщо розмістити поруч фото головного російського генерала і нашого головнокомандувача, то одразу побачиш, де зло, де добро. Дивишся в очі Валерія Федоровича, бачиш впевненість у собі, інтелігентність, добро. Всього Вам найкращого, пане генерале, міцного здоров’я і сили».

Проти Залужного вийшов російський ас, генерал Александр Дворніков, старший за Валерія на 10 років, «помазаний» Путіним на головнокомандувача в Україні після інших воєнних невдач. Дворніков вмів умиротворювати чеченських горців шляхом винищення до голої землі бунтівних селищ. Нищив Сирію, перетворював на руїни Алеппо разом з мирним населенням. Він отримував військову освіту ще за совєтів у далекосхідному Усурійську, а потому в академії імені Фрунзе, пройшов всі етапи совєцько-російської кар’єри. Але це йому не допомогло.

При тому Дворніков може вважати себе щасливчиком. Якби йому забракло щастя, повернувся б з України у цинковій скрині, як чеченець Магомед Тушаєв, Володимир Фромов плюс кільканадцять інших, включно з якимось Кутузовим, що очолював московські частини, сформовані на анексованих територіях Донбасу, і якого не врятувало прізвище великого полководця наполеонівських воєн. Дворніков встиг втекти з командного пункту за хвилини до бездоганно точної української атаки.

Вбили його та втекли

Кремлівські ЗМІ присвячують Залужному багато уваги. Вже кілька разів примудрився він розпрощатися з життям, а доказом були відеоматеріали та балачки «свідків».  Єдине, що заважало, це те, що після вдалого – по словах росіян – замаху генерал Залужний спілкувався з офіцерами НАТО.

Закидали йому московські пропагандисти звинувачення у крадіжках. Може, не особисто, але дружина і дочка – точно, бо мають у сільській місцевості ділянки землі і один будинок. Коронним доказом «морального розкладання» генерала мусив стати автомобіль «Чері Тіго», сфотографований з усіх боків – надмірна розкіш, що пасує українському бандерівцю. Насправді той «Чері Тіго» є китайською копією «Тойоти Рав 4,» а концерн, що його виготовляє, випустив навіть підробку «Деу Матіз».

І ще Валерій Залужний постійно помиляється у податкових деклараціях. В коментарях зазвичай задається питання: «Чи можливо таке уявити?»…

Оскільки Залужний уникає медіа, насправді про нього відомо небагато. Дружина Олена працює в банку. Старша дочка обрала військову кар’єру. Молодша – лікарка. Генерал, здається, любить котів, про що пишуть у різних медіа. А перед війною під час відпустки знімав однострій, вдягав зручний одяг і разом з дружиною подорожували Україною по місцях, де закінчуються дороги і починаються незаймані пейзажі. Ну, звісно, і до Новоград-Волинського, бо генерала тягне до рідного міста.

Можемо припустити, що він не позбавлений почуття гумору. Війна вже висіла в повітрі, коли якась кореспондентка під час інтерв’ю жартівливо запитала, чи хотів би він проїхатись на танку під українським прапором по Червоній площі. Залужний відповів, що очевидно так, а ще він планує таку поїздку московським Арбатом, але обережно, бо то є пам’ятка, а пам’ятки не можна нищити. За ці слова йому у горлянку вчепилися московські портали, вихваляючи бойовиків Путіна, коли вони нищать стародавній собор або церкву. Користується фейсбуком. У соціальних медіа інформує, як його солдати знищили черговий літак або гелікоптер, розгромили «традиційно, як під час Другої світової» колону танків і загалом впорались. Додає коментарі вищого рівня: «ЗСУ захищають Європу», «Воля дістається дорогою ціною. Пам’ятаймо про це», «Українці забули боятися. Наша мета – перемога».

Завдяки фейсбуку відома дата народження Залужного – 8 липня, відтак побажань здоров’я та щастя було десь тисячі три. Теплі слова, щирі вітання, записи, які закохані підлітки пишуть у профілях зірок світової поп-культури: що генерал Залужний є найкращим, найталановитішим, все знає, все вміє, говорить іноземними мовами. Якості Валерія можна порівняти з тими, якими поляки наділяли папу поляка. Залужний – це герой, вчитель, захисник, що перевершив найвеличніших українських князів. Навіть об’єкти астральні – пишуть астрологи – надають йому особливо теплу опіку. Схиляють голови перед генералом звичайні люди, зірки естради, письменники, поети, артисти. Одна з найпопулярніших співачок в Україні зізналася, що визнає єдиного героя, пана генерала.

Якби Мікеланджело мав створити скульптуру генерала, але не бачив оригінала, то вийшло б поєднання Давида з Мойсеєм – найкрасивіший і наймудріший чоловік світу. Втім, найцікавіше в цьому всьому те, що – як тонко підмітив автор тексту на порталі «Політико» – Залужний є героєм, але ні в якому разі не зіркою.

Павєл СМОЛЄНСКІ

(«Газета виборча»)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені