І в кожного стежина у цей дім – своя…

То сонечко усміхнеться ласкаво, наче й літо ще не пройшло, то дощиком дрібним  сипоне із вітром колючим. Мов голуб голубці, туркоче вересень дібровам і переліскам, вбираючи їх у золотаві шати, що вже осінь…

Так і в людському житті за злетами юності та розважливістю зрілості непомітно приходить старість.

В ідеалі – це час, коли людина здатна гостро усвідомлювати, що ж таке  щастя, розуміти, що в житті є щось непорушне, невідворотне, цінувати кожен день, годину, хвилину.

Бо з тим журавлиним ключем, услід якому наші пращури обов’язково кидали грудочку ріллі із словами: «Вам на ваші головоньки, щоб вертались додомоньки».  Журавлі щоразу повертаються, а роки – ні.

Мабуть, недарма народна мудрість вчить: «Життя дається всім, а старість – лише обраним».

І добре, якщо вона захищена, самодостатня, ще впевнена у залишку власних сил, а коли немічна, тужлива, безпорадна…

Саме для таких зболених самотністю сердець, ветеранів Другої світової, осколками мічених, 60 років тому на мальовничому пагорбі над Південним Бугом  завершилося будівництво Тиврівського будинку-інтернату геріатричного профілю, «дому престарілих», як часто називають його самі підопічні і довколишні мешканці Тиврова.

Сьогодні в інтернаті забезпечені всім необхідним проживають близько 230 чоловік.

Цей заклад є одним із потужних роботодавців селища – кожна 9 людина працездатного віку, в тому числі і з навколишніх сіл, знайшла тут своє робоче місце, яке дуже цінує.  Свідченням тому, що  в наш нелегкий час, коли окремі громадяни панічно покидають рідну землю, жоден із працівників Тиврівського інтернату не залишив свій пост, не спасував перед труднощами.

Вони діяли як єдиний злагоджений механізм: підопічні, обслуговуючий персонал, адміністрація і директор, в період надзвичайних  ситуацій, коли неподалік вибухали Калинівські склади з боєприпасами. Саме тут прихистили перших біженців, напували гарячим чаєм,  у медчастині розгорнули мобільний госпіталь, ділилися ковдрами і шматком хліба.

За рік по тому з подякою колективу приїхав син старенької жінки, яку прихистили у демонічну ніч, надали медичну допомогу, заспокоїли, обігріли.

Шляхом доброчинності і милосердя

З року в рік життєдіяльність будинку-інтернату забезпечували  12 директорів та майже  2000 чоловік обслуговуючого персоналу, вносили свій вагомий внесок у розбудову інтернату.

За останнє двадцятиліття, особистим прикладом стверджуючи принципи загальнолюдської моралі – справедливості, милосердя, працьовитості,  Олександр Колкевич зумів згуртувати не просто колектив, а команду однодумців. Кожен із якої усвідомлює, що для підвищення рівня обслуговування підопічних, потрібно стати їм другом. Аби людина могла сказати про сокровенне, знаючи, що її почують, допоможуть, захистять.

З дня у день безперебійну роботу закладу забезпечують 10 виробничих підрозділів, очолювані досвідченими фахівцями своєї справи: адміністрація, бухгалтерія (головний бухгалтер Тетяна Бевза), лікувально-профілактичне відділення (завідувач відділення Наталія Лавренчук), підрозділи інтенсивного та підтримуючого догляду, психоневрологічне відділення (сестри-господині Олена Шевчук, Раїна Хлібкевич), соціально-психологічний підрозділ (психолог Людмила Колкевич), господарчий підрозділ (завідувач господарства Валерій Тлока), харчоблок (шеф-кухар Зінаїда Панченко),  пральня (завідувач пральні Ніна Дунаєвська).

Цей злагоджений колектив ніколи не стоїть осторонь всіх добрих починань, завдяки чому останніми роками проведено капітальні ремонти психоневрологічного відділення, здійснено благоустрій територій, центрального входу в адміністративний корпус.

Колектив інтернату та підопічні завжди відчувають надійну руку підтримки з боку спонсорів: благодійної організації  «Благодійний фонд «Лікарі без кордонів», Всеукраїнської громадської організації осіб з інвалідністю користувачів психіатричної допомоги «Юзер», громадської організації «Об’єднання переселенців «Спільна справа», комунальної установи «Обласний комплексний центр надання соціальних послуг», комунальної установи «Вінницький обласний центр цивільного захисту та матеріальних ресурсів», комунального закладу  «База спеціального медичного постачання».

До честі цього злагодженого колективу і те, що представники майже кожної родини несуть службу на дальніх рубежах, там, де вирішується доля України.

Матері, вдови – цвіт облетілий від грому війни

Чи став інтернат рідним домом для кожного – можна переконатися уже з перших хвилин розмови з підопічними, а що тут живеться непогано – відомо усій окрузі.

Свого часу однією із перших мешканок щойно відкритого інтернату  стала бабуся Ганна, прийшовши під ворота з маленьким клуночком своїх речей, сказала, що зоддалік, і попрохала, щоб пустили жити…

Вже пізніше, коли оформляли на неї всі документи, виявилось, що її син з невісткою і своєю родиною проживають у сусідньому  селі. Жодного    разу вони не  відвідали матір, і в останню путь її провели з інтернату, колись уславлену ланкову, відзначену орденами і медалями Вітчизни за невтомну працю.

В історії закладу бували й випадки, коли люди свідомо обирали прихистком для своєї старості саме Тиврівський інтернат.

Так Леонід Антонович Бурдейний, відпрацювавши понад чверть віку керівником і на схилі літ залишившись самотнім, об’їхав споріднені заклади Вінницької та сусідньої Хмельницької областей, зупинив свій вибір на Тиврові.

Де й прожив до останнього подиху, захопившись народною медициною, травознавством.

          Непросто склалася доля Євгенії Михайлівни Артьомової. Свої корективи в розмірений перебіг життя внесло повномасштабне вторгнення на територію України російських окупантів.

 Колись найкраща доярка району, депутат селищної ради с.Парасковіївка, що  на Донеччині, у своїй оселі дала прихисток  нашим воїнам, поділилася з ними зібраним врожаєм овочів та фруктів, сама ж стала вимушеною переселенкою і зараз проживає у нашому закладі. Син Віктор  – єдина підтримка хворої матусі з перших днів війни у лавах ЗСУ.  У нашому закладі Євгенія Михайлівна знайшла затишок, розраду та щоденно молиться за синочка.

          Найкращі ліки від самотності,  як вважає директор закладу,  – це повсякденне спілкування з людьми. Сприяють цьому робота місцевої телерадіостудії, захоплення народною творчістю, народними ремеслами, художньою самодіяльністю.

Нині у Тиврівському будинку-інтернаті знімається короткометражний відеофільм, в якому долі працівників і підопічних, знакові події в житті будинку-інтернату  і, звичайно ж, неспокій військового часу, бо, можливо, з цієї неоголошеної війни і в цей заклад прийдуть нові мешканці – ще 20-літні, але з посивілими скронями, зболеними душами і загостреним відчуттям справедливості.

Він і нині ще не заповнив золотої анкети життя…

  «Директор»

         Для когось осінь – це  прощання з літом, для інших – це букети барвистих квітів, у яких  ще надії і сподівання…

          – Осінь завжди сповнена для мене філософією пізнання і світу, і себе, – зізнається мій співрозмовник Олександр Колкевич, – можливо й тому, що прийшов у світ саме о цій порі.

          Народився він у м. Гнівань в родині учасника  бойових дій, кавалера двох орденів Слави під час Другої світової.

          Здобувши середню освіту, навчався, отримав вищу освіту на філософському факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка.

         Розпочинав трудову біографію учителем історії, згодом – директором школи, очолював районний відділ культури, працював на виборних посадах, мав і  статус безробітного.

         Здається, доля ніколи не була до нього поблажливою, та саме на таких крутих віражах і гартувався характер, який вирізняє особистість з-поміж інших..

         У серпні 2000 року Олександр Колкевич очолив Тиврівський будинок-інтернат геріатричного профілю. Свою посаду не вважав і не вважає роботою, а покликанням.

         Літа за його плечима – це той неоціненний життєвий досвід, знання, які ювіляр сповна передає людям, повсякдень піклуючись про покращення якості життя підопічних, і своїм особистим  прикладом  надихає інших на добрі справи. І це йому вдається. Вже кілька десятиліть колектив  інтернату, який відзначає у вересні цього року 60-річний ювілей, живе, мов одна дружна родина, і неодноразово відзначався за сумлінну працю відзнаками Міністерства соціальної політики України, Вінницької обласної та Тиврівської селищної рад.

         А його директор – Олександр Колкевич визнавався  «Людиною року» у галузі соціального захисту населення Вінниччини, його портрет був занесений на обласну Дошку пошани.

         У 2013 році Олександр Станіславович удостоєний звання Заслужений працівник соціальної сфери України.

         Він завжди мав і має свою життєву позицію, неодноразово обирався депутатом районної та селищної рад, член президії профспілки  обласної ради профспілки працівників соціальної сфери України.

         До колег із Вінниччини з побажаннями здоров’я, благополуччя та нових успіхів Олександру Станіславовичу приєднуються колеги з Черкащини, Сумщини, Житомирщини, Волині, редакція журналу «Соціальний захист», адже він один з ініціаторів створення громадських приймалень цього часопису у всіх областях України, редакція газети «Вінниччина», на захист видання якої він об’єднує колег, однодумців, всю, ще не байдужу до друкованого слова громадськість.

         Енергійний, сповнений творчих задумів, Олександр Колкевич ще мріє про нові обрії очолюваного ним закладу у завтрашньому мирному майбутньому України.

Шановний ювіляре!

         Хай Ваш життєвий шлях ще довго стелиться добрими справами, а служіння людям приносить радість у кожному новому дні.

Раїса НІКОНОВА,

кореспондент журналу «Соціальний захист»

На фото: Олександр Колкевич

Тиврівський будинок-інтернат

Трудовий колектив

Коли старість – на радість

Час на спілкування з Богом

Відзнака «Праведника світу»

P.S. Коли верстався номер, до редакції пролунав дзвінок Олександра Станіславовича, котрий у сімейних  архівах віднайшов цікаві факти із свого родоводу – під час Другої світової війни його дід – отець Володимир Дложевський був проторієм Гнівані і Ворошилівки.

         Він намагався, як тільки міг, допомагати євреям уникнути смерті від рук нацистських катів і – їхніх посібників.

         У своїй оселі він дав притулок чотирьом єврейським родинам, а потім перевіз їх у безпечне місце.

         Після війни порятовані батюшкою євреї повернулися до Гнівані, а коли отець Володимир помер 1956 року, труна з його тілом стояла в молитовному домі, всі євреї приходили прощатися з словами: «Батько наш!».

         2001 року фонд «Пам’ять жертв фашизму» ухвалив: враховуючи громадянський подвиг в ім’я порятунку євреїв від розстрілів у роки фашистської окупації України, присвоїти о.Володимиру звання «Праведник України» та нагородити Дложевського Володимира Володимировича (посмертно) і його дочку Колкевич (Дложевську) Олену Володимирівну Почесними дипломами. А 2003 року Володимиру Дложевському та його дружині Марії (посмертно) було присвоєно почесне звання «Праведник народів світу».

         Саме такий зв’язок поколінь, взаємопідтримка, людяність і є тим містком, щоразу переходячи який, наш народ зберіг свій генетичний код, в животворній основі якого порядність, доброта, милосердя…

Текст гімну Тиврівського обласного будинку-інтернату для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку

«Острівець надії»

Острівець надії, світла і тепла

В дім цей не одного стежка привела.

Тут розвіють тугу, хмари розведуть

У скрутну хвилину руку подадуть.

Приспів:

А ми з любов’ю до людей

Сюди приходим кожен день.

І божу іскру доброти

В долонях будемо нести.                                                                                       

Вам подаруєм світлу мить,

 Хай у душі вона бринить,

І хай не ранять вас літа,

А старість буде золота.

Тут зустріли друзів і знайшли сім’ю,

Кожен вам дарує посмішку свою.

І звучить вітання “Добрий ранок всім!”.

Тут життєва пристань, тут ваш рідний дім.

Квітнуть чорнобривці –спомин іздалля,

У кожного доля і стежка своя.

Не сумуйте, рідні, що нема весни,

Принесе вам осінь кольорові сни.

Приспів.

Слова організатора культурно-дозвіллєвої діяльності  О.Соколовської

Музика бібліотекаря закладу С.Олімчука

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені