11 Липня | 2014 | 10:31

Героями себе не іменують

У Вінницькому Військово-медичному центрі ВПС України проходять лікування й реабілітацію військовослужбовці, що отримали поранення під час антитерористичної операції на сході України. Ми побували в медичному закладі й вивідали, як почувають себе наші герої-співвітчизники.

- Перші поранені стали прибувати трохи більше місяця тому, - розповів начальник ВМКЦ Сергій Петрук. - Через центр їх пройшло близько 50, на даний момент тут перебувають 12 осіб. Направляють здебільшого хлопців з вогнепальними кульовими й осколковими пораненнями кінцівок і тулуба. Трапляються випадки з ушкодженнями хребта, голови, опіками. І кожен отримує увесь можливий комплекс допомоги.

Начальник прокоментував нашумілий недавно випадок першої в історії незалежності складної операції, проведеної в польових умовах.

- Наш хірург Андрій Верба успішно прооперував постраждалого в зоні бойових дій, в якого було важке поранення в черевну порожнину, розрив печінки й крововтрата об’ємом близько 2 літрів. Допомогу чоловік отримав у мобільному госпіталі, а потім волею випадку опинився в нашому закладі, і від рук цього ж лікаря, що його оперував, він і випишеться.

Одним з найважчих пацієнтів - учасників АТО є командир відділу розвідроти 95-ї аеромобільної бригади Сергій Бондаренко. Серед місцевих відвідувачів він уже справжня зірка. Виведений зі строю під Червоним Лиманом 19 червня. Його бригада потрапила в засідку, двоє з членів підрозділу загинули. А Сергій був поранений. В нього сильно понівечена права сторона тіла - на руці, нозі величезні рвані рани, ушкоджені зв’язки, суглоби, які «з’єднували» немислимими способами високопрофесійні лікарі. Ліва п’ята зламана, все тіло поплямоване дрібними осколкам, до яких у медиків через наявність куди серйозніших ушкоджень поки що не дійшли руки…

Попервах його, як і багатьох постраждалих бійців, доставили у Харків. У перші дні всілякими правдами-неправдами перебивалася в госпіталі шокована дружина, адже поки що Сергій не може цілком себе обслуговувати. Коли перевели до Вінниці, стало легше. Навперемінку з дружиною чергувати біля пораненого почала мама. В Сергія дворічний син, і навіть малюк відчуває на собі випробування неоголошеною війною. Поки мама й бабуся упадають біля татового ліжка, маля няньчить друга бабуся (теща).

- Мені спокійніше, коли син перед очима, - мама сидить на надувному кріслі, на якому не раз доводилося заночовувати. - Найбільшим випробуванням стала невідомість, коли дізналися про поранення, але не знали подробиць. Але зараз він так налаштований, що ще й нас з невісткою заспокоює.

Вона словами описати не може, наскільки вдячна медикам, що рятували здоров’я її дитини, а також волонтерам і просто людям з відкритими серцями, які огорнули увагою й піклуванням.

Сергій трошки розповів про воєнний побут і тих, з ким доводилося перетинатися. Як ставилися до українських військових місцеві, запитую.

- По-різному. Деякі кричали, навіщо ми сюди приїхали, вони ж хочуть жити в своїй республіці. А деякі приносили воду, харчі, товари першої необхідності. Ми спілкувалися з мешканцями Слов’янська, які розповідали, що «на публіці» махають прапорами ДНР, бо насправді бояться розправи.

- Не можна сказати, що були надто тяжкі умови перебування. Ночували в наметах, інколи бували перебої з водою, які, втім, доволі швидко вирішувалися, - розповідає ще один пацієнт центру, старший стрілок Олександр Лушов. Він родом з Кривого Рогу.

Боєць доволі прудко стрибає на одній нозі, а ось друга насторожує. Має сколкові поранення й переніс чималу крововтрату, коли його група отримала завдання відвоювати два блок-пости біля поселення Ямпіль Донецької області. Дрібненькі й чималі частки снаряду розлетілися по всій кінцівці. Частину з них непросто, а подекуди може бути небезпечно виймати.

У тому бою отримали травми багато його соратників, решту теж відпустили додому перевести подих.

- Бойовий дух цих хлопців дуже високий, вони рвуться в бій, - описує моральний стан вояків начальник центру. - По закінченні лікування їх може очікувати відпустка, але вони часто питають, чи це обов’язково. Товариші дуже згуртувалися, разом дивилися в обличчя небезпеки й перетворилися у кровне братство. Виявилося, що терплячі українці лише довго запрягають, але коли дійдуть до критичної точки, зупинити їх неможливо.

Ставши на ноги, солдати вирушать в бій, не зволікаючи. Але бажання у всіх однакове.

- І по цей, і по той бік фронту - звичайні люди. У наших противників, як і в нас, є сім’ї. І, безперечно, всі ми хочемо вернутися до них живими і здоровими. А тому прагнемо миру, - каже Сергій Бондаренко.

Автор: Антоніна БАСЕНКО, фото автора
Розповісти друзям: