17 Жовтня | 2014 | 10:38

Моя маленька незалежність

Вінничанка Раїса Панасюк представляла Україну на засіданні генеральної асамблеї ООН
Про Раю Панасюк писали немало, бо таких у нашій країні на пальцях полічити. Чи то тому, що ми в цьому сенсі ще вважаємося не дуже прогресивними, чи то і справді вона виточила діамант. Перенісши тяжку хворобу, з дитинства в інвалідному візку. Але це не завадило стати лідером і натхненницею людей, які до знайомства з нею вважали, що приречені.

Раїса Панасюк - голова Вінницької громадської організації «Гармонія», що вже понад 12 років допомагає людям із обмеженими можливостями знайти в собі сили жити повнокровним життям, адаптуватися в суспільстві, розкрити себе по-справжньому, подолавши внутрішні бар’єри.

Вона народилася в маленькому селі в Хмільницькому районі. Мати - колгоспниця, батько - механізатор. Тато, хоч вставав рано, приходив пізно, але встигав показувати свою любов двом донькам. Брав на руки, піднімав високо-високо, а Рая раділа, що може рукою доторкнутися до стелі.

До семи років вона була звичайною енергійною дівчинкою, а потім перелом за переломом - в неї виявилася хвороба, від якої кістки стають дуже крихкими. Все більше часу мама сторожила доню в лікарняному ліжку. Згодом стало зрозуміло, що Рая більше не стане на ноги.

- Хвороба часто заганяла мене в лікарню, але сумних спогадів не збереглося. В кожному місці, де я опинялася, знаходилися люди, які мене любили і яких любила я. І я переконана, що Боже провидіння дало мені сили стати такою, яка є.

Мами не стало, коли їй виповнилося сім років. Довелося звикати до інших людей. Але жвава цікавість до життя не покидала. Дітей з інвалідністю до школи тоді не брали, а вона дуже хотіла здобувати освіту. Тому батько знайшов і погодився відвезти її в інтернат для таких самих особливих дітей на Херсонщину.

- До одинадцяти років я навіть не сідала у візок, - пригадує. - Страждала від стереотипу: чомусь тоді вбивали в голови образ людини у візку без ніг, що просить милостиню, безпомічної й нікому не потрібної. Але ж я не була такою! Хотіла вчитися, працювати, досягати успіху. Тому була впевнена, хай мене краще носять на руках. Але коли опинилася в інтернаті, нікому було приділяти мені окрему увагу.

Перший візок був зовсім благенький, колеса «вісімкою», який, мабуть, витримував лиш тому, що я була легенькою. Але тоді вперше відчула свою маленьку незалежність - не треба було нікого просити, щоб щось мені подали, не треба було чекати, поки винесуть на прогулянку і посадять в одному місці… Це дійсно відкрило нові можливості.

В інтернаті виховували, як то кажуть, у спартанському дусі.

- На наші особливості не зважали. І це було дуже правильно, тому що ми не шукали причини, щоб не робити, а стали шукати способи й можливості, щоб зробити.

І Рая робила. Робила те, чого хотіла, а не те, що могла.

- Усе моє життя переплітається із добрими та щирими людьми. У час, коли вже жила в інтернаті, я захворіла і потрапила до лікарні. А в сусідній палаті поселили жінку, в якої теж син хворів. І чомусь вона до мене прикипіла, стала доглядати, виносила на коридор, співала такі гарні пісні, які оживають в душі до цих пір. Мене виписали, і я повернулася до санаторію. І ця жінка - а я вже навіть не пам’ятаю її імені, а тільки зріднілий образ - посадила в мене під вікном трояндовий кущ, який чарівно зацвітав кожного літа.

По завершенні навчання довелося повернутися в село. То були непрості часи. Відсутність будь-яких зручностей, неможливі для візка стежки, вона могла виконувати лиш ручну роботу, почувалася безпорадною й пригніченою. Терпець урвався, і відчайдушна Рая стала шукати способів вибратися до міста. Так опинилася у Вінницькому інтернаті геріартричного профілю.

- Там я завела надійних друзів, які є моєю опорою дотепер. Екстерном отримала середню й навіть здобула вищу освіту на факультеті журналістики Київського національного університету Шевченка.

З часом сформувалася команда однодумців, з якими й започаткували громадську організацію «Гармонія». За 12 років роботи втілено близько 40 проектів. Вони допомагають іншим людям з особливими потребами фізично і психологічно. Ще коли Рая навчалася у Києві, користувалася послугами спеціальної служби підвозу. Таке «таксі» ініціювала і у Вінниці. А ще організували службу супроводу. Зі сльозами радості знайомляться з такою роботою люди з інвалідністю. Звісно, не все так просто. Домовлятися про підвіз треба за два дні, автомобіль може робити не більше 18-20 рейсів у день, а це недостатньо покриває потребу.

Зараз громадська організація паралельно веде три проекти: «Журналістика, доступна для всіх», «Кінотеатр під відкритим небом» та «Розвиток інклюзивної освіти, як один із факторів впливу на формування міського бюджету».

- Я дотепер роблю те, що люблю, і люблю те, що роблю. Це справа всього мого життя, - розповідає Раїса.

А ви можете похвалитися, що знайшли свою сродну працю?

Вкарбувалася в пам'ять серія передач «Ми такі ж, як і ви». На той час це було для неї чимось неймовірним. Проїздили чи не всю Україну. Тоді вона вкотре зрозуміла, що не перешкоджають ні візок, ні тендітне здоров’я - усі перепони у свідомості. Концерти, спартакіади, якими об’єднували людей з інвалідністю, показували, що життя може бути не менш яскравим.

Раї сподобалося подорожувати. Набутки громадського дітища презентувала в США, Польщі, Молдові. Якось під час перельоту до Америки літак затримали. Так вона побачила мрію всіх закоханих - Париж. Хоче побувати в Об’єднаних Арабських Еміратах, Східній Кореї, Індії, її дуже ваблять екзотичні країни. Може, тому, що Рая й сама, наче заморська квітка, що дивом проросла  з не зовсім придатних для неї чорноземів?

- В мене дуже багато мрій! - зі сміхом ділиться. - Хочу, щоб ми нарешті переїхали в нове приміщення й могли запрацювати на повну силу. Мати власне авто й водити за кермом. І в навколосвітню подорож. А ще хочеться, щоб нарешті настав той час, коли людям з інвалідністю не треба буде доводити, що вони теж люди.

У Вінниці в цьому сенсі ґрунтовні зрушення. Дороги й громадські місця все більш доступні «візочникам», у тому числі завдяки зусиллям «Гармонії». Актив ГО намагається не лише популяризувати свої проблеми, а й бути активними в житті міста. Зараз вони збирають теплі речі для переселенців. Тож їх можна принести за адресою вул. Космонавтів, 48.

Поряд з громадською організацією функціонує муніципальний центр соціально-психологічної реабілітації для дітей та молоді з порушеннями опорно-рухового апарату. Заняття з психологом, тренажери, басейн, групи за інтересами, тематичні дискусії. Центр став місцем зустрічі людей зі спільними інтересами і труднощами. Клієнти «Гармонії» проводять разом  і «позаурочний» час: розважаються, пізнають Україну, влітку мешкали в наметовому містечку.

- Хочемо довести перш за все собі, що ми - далеко не з обмеженими можливостями, - зізнається Рая. - На візку ж можна працювати, навчатися і навіть подорожувати! Життя продовжується! Не можна проводити його стороннім спостерігачем.

Як часто нам трапляються люди, що мають усі важелі, але скаржаться, зволікають, чекають чи розтрачаються на непотрібне. Але ж наше щастя заховане у нас самих, наче скарб, його треба тільки відкопати.

Автор: Антоніна БАСЕНКО
Розповісти друзям: