23 Жовтня | 2014 | 16:01

«Наче спалах зорі на світанні…»

Герої не вмирають

Високе небо аж видзвонювало блакиттю: осінь дарувала напрочуд ясну днину. На клумбах полум’яніли айстри, жоржини, хризантеми. Жаріли ягоди шипшини, манили погляд калинові кетяги. Додавали барв клени та берези, липи і тополі…

Буйство кольорів доповнювало тонке сріблясте мереживо павутини, що виблискувала то тут, то там - чарівний острівець тепла й сонця, який у народі здавна називають «бабиним літом». Чи не кожного п’янило повітря, настояне на пахощах пожухлої трави, опалого листя, стиглих яблук, винограду й оцього рясного осіннього квіту… Рай на землі, та й годі.

Посеред того раю, у свято козацької доблесті та честі, свято Покрови біля першої школи-ліцею гайсинчани вшановували пам’ять її випускника, добровольця штурмового батальйону «Айдар», котрий віддав своє життя за Україну, Станіслава Менюка. Хвилювала людські душі його улюблена пісня «Яворина»:

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,

Наче крапля роси, наче крик журавля - тільки мить…

…І до свята спекти торт

Зі спогадів класного керівника Валентини Спеней присутні більше дізнавалися про допитливого учня Станіслава Менюка, а з виступу куратора групи в медучилищі, де свого часу він навчався, Оксани Стрижалової - про чуйного студента, котрий просто так, за покликом душі, міг піти у будинок престарілих, аби доглядати за немічними земляками.

З дитинства знав Стаса однополчанин його батька Петра Степановича Сергій Котенко, нині голова райдержадміністрації. Із худорлявого хлопчини, на його очах виростав справжній воїн, котрий добровільно пішов захищати рідну землю, щоби ворог не топтав її, щоб не проливали сліз матері і під мирним небом росла усміхнена малеча.

Від Сергія Леонідовича присутні почули про багато здавалося б, звичайних його справ, котрі свідчили, якою напрочуд славною людиною був Станіслав. Він міг до свята рідній неньці Людмилі Анатоліївні спекти торт. Міг згуртувати молодь і зробити дитячий майданчик у дворі. Чемпіон області з армреслінгу, міг організувати перший відкритий турнір з цього виду спорту і в рідному місті…

- Ці вчинки, - стверджував Сергій Котенко, - свідчать про найкращі якості людини - доброту і порядність. Станіслав став тим, ким бажав стати, він завжди здобував перемоги.

Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній…

додавала болю «Яворина». А мені спливала на згадку розмова з мамою юного героя, на яку вона погодилась за годину до початку мітингу з нагоди відкриття меморіальної дошки на фасаді його альма-матер.

Волонтери «Мальви»

…Нас «прихистили» в одній з кімнат Гайсинського районного центру зайнятості. Запропонували щось «тепленьке» і принесли «замовлені» чашки кави та чаю. Людмила Анатоліївна одягнута у форму бійця Самооборони. Звертаю увагу на медаль, що красується в неї на грудях. А вона пояснює:

- Це від Всеукраїнського об’єднання громадян «Країна». Нею нагороджують волонтерів. Називається «За гідність та патріотизм». Девіз має: «В єдності сила держави».

Кажу, що захоплююсь її стійкістю і силою духу. І чую довірливе:

- Ви думаєте?.. Я також плачу. Десь там, у собі… Дуже важко без Стаса, - і враз замовкає. Раз по раз надпиваючи каву, згодом стиха продовжує:

- Він у нас був прикладом для всіх, мав загострене відчуття справедливості, умів, практично, все. Часто робив мені масаж обличчя і рук, казав, щоб я «чарівно виглядала». А якось зронив: «Ти вмієш виживати, а я мрію, щоб почала жити…»

- З чим же саме було пов’язане це його «виживати»?

- Я тривалий час доглядала за своїми батьками, які важко хворіли. Ще дуже молодими відійшли вони за межу. Мама Олена Гнатівна рік не дожила до 60-ти. Так і батько Анатолій Афанасійович - міліціонер-чорнобилець. Двічі був у той пекельний час у так званій зоні. Його фото є в музеї Чорнобиля…

Активна життєва позиція батька стала прикладом для неї, Людмили Анатоліївни. Вона, медик за освітою, маючи чудові організаторські здібності (ще за часів служби чоловіка в армії очолювала жіночу раду в частині) не змогла бути байдужою до того, що діється в Україні. Створила правозахисну організацію «Мальва», стала волонтером, вже не раз їздила з провізією до захисників Вітчизни. Каже, що нерідко їй «стає не по собі, коли по телевізору рекламують морозиво», тоді думає: «Як же ж так? А в хлопців 72-ї бригади немає води!». Бо коли вирушає на Схід, бере не лише одяг, продукти, а й воду, тому що криниці можуть бути отруєні. Їй дуже боляче, коли бачить, як за 50 кілометрів від зони АТО люди веселяться, відпочивають у нічних клубах, наче нічого не відбувається...

«Хіба це нормально? - бунтує все її єство. - Хіба це не громадяни України? Хіба їх не хвилює її доля?» Тож і мали б поводитися якось інакше. Принаймні, ті, хто залишається вдома, зобов’язані допомагати.

Мріяв літати

Від мами Стас почерпнув багато. Ті ж таки організаторські здібності і, так би мовити, жіночі таланти: шив одяг лялькам, в’язав макраме, вишивав. У десять років виборов свою першу медаль за картину у конкурсі з різьби по дереву. Був активним учасником художньої самодіяльності в школі та коледжі: мав гарні артистичні дані, дружив із гумором, особливо йому вдавались ролі блондинок. Можливо, тому, що сам був високий, світлолиций, з великими блакитними очима…

А любов до техніки, до чоловічого ремесла взяв від батька, Петра Степановича. Будь-який інструмент «слухався» його. Міг і ручку до дверей прикріпити, і відремонтувати сантехніку, й облаштувати нову квартиру. Словом, був «рукастий», як згодом скаже мені Петро Степанович. Знався добре хлопець на автомобілях. Вправно водив авто. На початку літа навіть організував свій маленький бізнес, який назвав «Євро-пошта». Справу налагодив з Києва у Дніпропетровськ і Донецьк та з Києва до Харкова і знову ж таки - до Дніпропетровська.

- А ще, - додає до сказаного Людмила Анатоліївна, - Стас мріяв навчитися літати. І коли ми з ним «добували хліба» на заробітках у Москві, де визнали його диплом медика і дозволили працювати в судинній клініці «Південна», а потім навіть організувати фірму з догляду за хворими, він цю свою мету здійснив.

Закінчив спеціальні курси, отримав сертифікат. Після першого польоту на легкому літаку здивовано повідомив матері: «Люди з висоти такі ма-аленькі-і». Вона йому тоді у відповідь сказала, що велич людини залежить від стану душі, від її сутності.

Заодно цікавлюся, яке тепер відчуття у співрозмовниці до столиці сусідньої держави? Чи не звинувачує білокам’янну?

Тінь смутку ще глибше викрешує згорьоване обличчя, пані Людмила на хвильку задумується, потім поволі каже, що дуже любила це місто. Стверджує, що воно її виховало, що «там вона виросла як особистість». Саме там, у Росії, Всевишній благословив її зустріч з багатьма правозахисниками. І вже називає Людмилу Уліцьку, Ірину Ясіну… Це вони запросили її до Києва на конференцію «Україна-Росія». Ледь помітно усміхнувшись, просить не дивуватися і запевняє: в їхній родині «рускоязичныє украинские националисты». І це, як кажуть, таки так.

«Рускоязычные украинские националисты»

Ще на початку червня Стас, його старший брат Анатолій і батько Петро Степанович записалися добровольцями. Тоді ж зібрали призовників та добровольців у будинку культури, організували щось на зразок проводів на службу в армії. Поговорили і розійшлися. Добровольці довго чекали своєї черги.

- Син не дочекався тієї мобілізації, - з гіркотою в голосі каже Людмила Анатоліївна. - Поїхав на виконання АТО з паспортом та дипломом медика. Він, - пояснює, - не служив в армії, бо мав проблеми зі здоров’ям, мав чотири міжхребцеві грижі. А потрапити хотів в 95-ту аеромобільну бригаду. 

Як тільки вона не вмовляла, запевняла, що лише один невдалий стрибок з парашутом може зробити з нього інваліда на все життя. Просила: «Ти ж медик, то ж і будь ним». Послухав: перед поїздкою старанно простудіював навчальні стрічки про першу допомогу пораненим на полі бою. А потім все-таки поїхав в «Айдар». Саме там разом з учасником миротворчих операцій у Лівії та Лівані, особистістю дуже легендарною, підполковником запасу Сергієм Ковригою рідну землю боронять багато гайсинчан. І потрапити у цей добровільний батальйон можна лише за рекомендацією. Тож Станіслав попросив саме Сергія Володимировича, щоби взяв його.

- Ви не намагалися хоч якось затримати його біля себе, вдома?

- Хіба може таке бути? Звісно, я дуже хвилювалась. Однак син переконав. Як зараз, чую ту його мову: «Мамо, уяви, я одружуся, будуть діти. Як трохи підростуть, побачать всі мої спортивні медалі й запитають: «Тату, ти такий сильний, чемпіон, медик. Де ти був, коли в Україні йшла війна?» Що я їм відповім? Вдома сидів, на руках боровся?.. Тоді краще зараз викинь всі оці мої медалі…» 

То ж нічого іншого не залишалось, як зібрати Станіслава на війну. Колишні меценати зі спорту повністю допомогли в цьому. Майбутній «айдарівець» взяв із собою на фронт подушку й ковдру, спальний мішок і каремат, бронежилет та бушлат. А ще - два великих ящики медикаментів, які використовують при вогнепальних та осколкових пораненнях.

- Потім я декілька разів телефонувала йому. Син казав, що вже не раз був на передовій, надавав медичну допомогу… На жаль, - висловлює біль пані Людмила, - більшість воїнів гинули через те, що їм просто не встигали чи не могли надати поміч…

Яким він хлопцем був!

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя…

Слова «Яворини» щемко відбиваються в душах присутніх на урочистостях. Люди раз у раз втирають сльози. Учні школи-ліцею запалюють свічі пам’яті. Голови райдержадміністрації Сергій Котенко та районної ради Степан Сікорський і мати Людмила Менюк перерізають стрічку. Спадає полотно, і Стас, мов живий, зорить на усіх із меморіальної дошки.

Хтось із гурту, що стоїть поруч зі мою, згадує, яким він був вдалим рибалкою. Мовляв, вони витягали з річки чи ставу малесенькі рибочки, а він -«отаке-нну-у».

Від «айдарівців» Віктора Недолі та Руслана Потушинського чую, що їхній побратим «був простим, відвертим, чесним і сміливим хлопцем». «З ним було легко й надійно».

Подруга Людмили Анатоліївни Вікторія Успенка, з котрою вони «добували хліба на базарі», каже, що їхня малеча разом росла, «це була золота дитина».

Одноліток Станіслава Юра Дзис від себе додає:

- Якби такі всі, як він, був би справді Рай на Землі…

Ведучі мітингу розповідають, що засновниця громадської правозахисної організації «Мальва» тепер піклується про кожного воїна, як про свого сина, і надають слово матері Людмилі Менюк.

У своєму хвилюючому виступі Людмила Анатоліївна щиро зізнається, що син для неї не загинув, що вона «постійно відчуває його присутність і завжди робитиме все, щоб Станіслав пишався нею».

«Яворина» ж відлунює в серцях присутніх на урочистостях:

І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить…

Тим пекельним вогнем став для Стаса з його наставником Сергієм Ковригою смертоносний фугас. До слова, їхня загибель стала ще одним акордом патріотизму земляків. Вони дружно збирають кошти для воїнів, возять їм передачі на передову. А одного серпневого дня зібралися під прапором 27 сотні та державним прапором України, просякнутими пилом і порохом, з якими гайсинчани були на Майдані, придбали фарбу й розмалювали в рідні синьо-жовті кольори міст через ріку.

На закінчення мітингу всі дружно заспівали:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу. 

І покажем що ми браття козацького роду...

Так, у Гайсині живуть справжні патріоти, вони нікому не віддадуть рідну землю.

 

Автор: Віра ГАСЮК Фото Віктора Попика та з сімейного архіву Менюків
Розповісти друзям: