30 Січня | 2015 | 12:11

"Коли хотіли пити, гризли бурульки", - розповів кіборг із позивним Льода

Боєць із позивним Льода належить до 80 аеромобільної десантної бригади. Родом з Тернопільської області. Отримав поранення під час трагічної оборони Донецького аеропорту. Зараз лікується у Військово-медичному центрі Центрального регіону ВПС. Боєць розповів подробиці свого перебування в новому терміналі за кілька днів до його знищення.

 

- Як ви потрапили в зону бойових дій?

- Я був мобілізований у серпні. А на територію проведення антитерористичної операції потрапив у листопаді. До цього був морально готовий, бо ще раніше хотів служити добровольцем в іншому батальйоні. Спершу потрапив у Костянтинівку Донецької області, там пробув до січня. Далі відправили на самісіньку передову. Повоювали трохи у Пісках. А наступні 12 днів – в аеропорту. В госпіталь мене відправили 18 січня, в втратили аеропорт пізніше (22 січня).

- Які емоції пригадуєте від свого першого бою?

- Звісно, це був невимовний шок. Але поступово якось адаптувався до постійних обстрілів. Але останні дні - особливо пекельні, я подібного не пригадаю навіть із воєнних фільмів. 

- Що ви робили під час обстрілів?

- Варили каву, курили, розмовляли, старалися зайняти себе будь-чим, щоб відволіктися від того, що відбувалося навколо. Бойовики дуже вдало використовували період перемир’я. Вони продовжували обстрілювати, а ми не мали наказу оборонятися. Лиш коли починався прямий наступ, що загрожував нашим життям, відстрілювалися. А сховищ у терміналі ніяких не було. Бетонний каркас, гіпсокартонні стіни в кімнатах. Засинали – гатили, просиналися – гатили. Від гарматних вистрілів двигтіла земля.

- Було, мабуть, холодно і голодно?

- Бувало. Ночували там же, в терміналі, у спальниках, вели пост по три години. Накривалися всім, що потрапляло під руки. Їли «казенні» сухпайки: на сніданок перлова каша, кава, цукор; в обід «Сніданок туриста», увечері – гречка. Нові зразки містили ще маленьку шоколадку, сіль, перець. Розігрівали все на примусах. Радували пакети з сухими борщами й супами – закинули, п’ять хвилин прокип’ятили – і така смакота! В ті 12 днів ніяких волонтерів із гуманітарною допомогою не було, тому що там навіть МТ-ЛБ з пораненими не проходили.

В Костянтинівці був і душ, і пральні. А в аеропорту – спартанські умови - помитися ніде, руки й обличчя протирали вологими серветками.

- Як пережили зимові свята?

- Новий рік зустріли в Костянтинівці. В казармі була ялинка, повечеряли з м’ясом, випили шампанського… А на Різдво вже перевели в аеропорт. Там було зовсім непереливки - обстріли не припинялися.

- Якими були останні дні перед тим, як вас поранили?

- Противники стали бомбити стіни нового терміналу. Вони завалили частину приміщення, залишивши нас без точок огляду. Після того стали прострілювати наші зони прямою наводкою. Здолали, тому що застосували важку техніку, інакше вони б нізащо не взяли аеропорт. А в нас такої не було. Підібравшись ближче, стали труїти нас газом.

Поки не трапився обвал, дивом було лиш троє постраждалих. До речі, снайпери тепер не вбивають, а прагнуть тільки покалічити. Цілять у плече або стегно. Результат: глибокий парез нервів – і ти інвалід.

Поранених вивозили з зони під прикриттям ночі, тому що удари припинялися тільки тоді. У нас була перевага, тому що ми перебували в приміщенні і могли спостерігати за ними в тепловізори.

Останні два дні були особливо важкі. За кілька днів пресування наших військових зігнали в одну кімнату. Харчі, рюкзаки, речі багатьом довелося залишити. Не мали можливості розморозити воду – коли хотіли пити, гризли бурульки.

- Як ви отримали травму?

- Поранило вибухом снаряду. Я тоді ще два дні лежав з раною в укритті, тому що через шквальний вогонь не могла під’їхати допомога. Екстрених заходів вживав наш фельдшер. В останні дні роботи в нього вистачало. Нас мали доправити до Львова, але через погодні умови санітарний літак мусили приземлити тут. Так я опинився у Вінницькому госпіталі. Лікарі кажуть, що перелом буде зростатися ще місяців п’ять.

- Підтримуєте зв'язок з побратимами, що залишилися в зоні бойових дій?

- Немає такої можливості. Чотири особи нашого взводу зникли, один під наглядом у госпіталі, а троє – в полоні.

- Як вважаєте, чому вас прозвали «кіборгами»?

- Ось тепер я точно кіборг – бачите, залізо з ноги стримить? (Показує на апарат Єлизарова, яким зафіксована стегнова кістка). Мабуть, тому що ми залишалися живі при тому, як божевільно атакували наші позиції протягом 242 днів.

- Чи думаєте про те, що будете робити, коли війна закінчиться?

- Так, дуже багато думаю. Життя вже розділилося на дві частини. У мене чотирирічна донька, дружині у червні народжувати вдруге. Вона дуже переживала, поки я був там. Мала кмітлива, вже все прекрасно розуміє. Каже, що тато – робот. Розпитує по телефону про ногу, уколи, чи мене добре погодували. Хочеться, щоб нарешті настав мир і ми всі повернулися до нормального життя.

 

Автор: Записала Антоніна БАСЕНКО
Розповісти друзям: